У Миколаєві вшанували пам’ять Пушкіна та поклали квіти до його пам’ятника

У понеділок, 10 лютого, в Миколаєві біля пам’ятника Пушкіну зібралося близько 40 шанувальників його творчості, щоб відзначити 183-й День пам’яті великого поета.

Організаторка зустрічі – керівниця літературної студії «На початку було Слово…» та громадської організації «Русич-Миколаїв» Зоя Шаталова – нагадала присутнім про три знакові дати, коли миколаївці приходять до цього пам’ятника: 6 червня – День народження Пушкіна, 10 лютого – день його смерті, 19 жовтня – День Пушкінського ліцею.

На гранітному обрамленні пам’ятника на оксамитовій подушечці лежала посмертна маска Пушкіна, привезена пушкіністкою Валентиною Долженко з Михайлівського. Композицію обрамляли квіти та запалені свічки-факели.

О 14:45 – у час, коли зупинилося серце поета, – розпочалася хвилина мовчання. Пролунали слова Володимира Одоєвського з відомого некролога: «Сонце нашої Поезії закотилося!.. Пушкін! Наш поет! Наша радість, наша народна слава!..». Семикласник Микола Пяленко продекламував вірш-інвективу Михайла Лермонтова «Смерть поета». Уже традиційним стало й те, що 21 лютого, у День безсмертя поета, відбувається хорове декламування вірша Пушкіна «Пам’ятник», написаного у серпні 1836 року.

Звучали висловлювання легендарних особистостей про улюбленого поета. Читали вірші як самого Пушкіна, так і інших поетів – про Пушкіна. Поетеса Галина Зайцева продекламувала авторські вірші, присвячені поетові.

Присутні згадували про знаки долі, пов’язані з трагічними моментами біографії поета: під час вінчання Пушкін зачепив аналої – впали хрест і Євангеліє, потім із рук поета вислизнула обручка і згасла свічка. «Усе це – погані знаки», - констатував наречений.

Збулося й пророцтво німецької ворожки Олександри Філіпівни Кірхгоф, яка передрекла Пушкіну довге життя, якщо у 37 років він остерігатиметься білого чоловіка (мундир), білої коняки (у Дантеса) та білої голови (убивця був білявим). День вінчання (8 лютого 1807 року) батьків Наталі через 30 років збігся з днем дуелі поета. 6 травня 1820 року Пушкін вирушив у південне заслання, шість років тривало вигнання – 6 травня 1830 року відбулося його заручення з Наталі, шість років він був одружений. Число шість, три, дві, шість шісток переслідували забобонного поета все життя. «Трійка», «сімка», «туз» з «Пікової дами» прочитується як 37!

Маючи вибуховий, але відхідливий характер, Пушкін через дріб’язкові приводи десятки разів викликав «суперників» на дуель (за різними джерелами – від 30 і більше разів) і сам неодноразово отримував виклики. Із них лише двічі стріляли обидва дуелянти, але промахнулися, і двічі стріляли лише в Пушкіна – він відмовлявся стріляти.

Остання дуель стала фатальною, умови були жорстокі: бар’єр – 10 кроків, стрілятися до трьох разів (до поранення або смерті). Пушкін підійшов до бар’єра першим, Дантес вистрілив першим, не дійшовши до бар’єра трьох кроків. Чесний і принциповий військовий хірург Сафонов, оглядаючи Дантеса вже після похорону Пушкіна, був украй здивований тим, що боліла в того не лише рана на правій руці, а й очеревина справа, «де куля, що вилетіла, спричинила контузію». Але дивина в тому, що симптоми контузії були, а зовнішні ознаки повністю відсутні – що могло бути лише від рикошету не від ґудзика, а від пластини кольчуги – «пусте серце б’ється рівно…».

Багато хто прийшов із квітами, які під час зустрічі урочисто поклали до монумента.

- Пушкінський лютий, як завжди, був суворим, але поминальні частування, теплий чай і геніальні вірші поета зігрівали руки й люблячі серця шанувальників, - сказала після зустрічі Зоя Шаталова.