Троє українських солдатів, які втекли з армії, розповіли свої історії

Десятки тисяч українських солдатів вважаються дезертирами. Поки одні тримають фронт четвертий рік поспіль, інші обирають життя поза законом, не витримавши ваги бронежилета, запаху смерті чи усвідомлення власної непотрібності. Кореспондент швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung розбиралася в тому, де проходить межа між фізичним зносом та моральним надломом.

На папері це сухі цифри Генпрокуратури: понад 50 тисяч справ про дезертирство і понад 230 тисяч про самовільне залишення частини (СЗЧ). Насправді це тисячі особистих катастроф, що розігруються у тісних квартирах та підпільних майстернях. Це історії людей, котрі в якийсь момент зрозуміли: вони більше не воїни.

Сергій: «Я. Не. Хочу. Більше. Вбивати»

44-річний Сергій сидить на ліжку у позі лотоса. Його нинішній притулок є аскетичною квартирою в одному з українських міст. Над головою замість постера до «Мрійників» Бертолуччі, який висів тут раніше, тепер ікона.

— Той постер більше не підходить, — тихо каже він.

У минулому житті Сергій був банківським клерком, захоплювався йогою та «силою хребта». 2022-го він пішов до армії добровільно — хотів перевірити себе на міцність. Перевірка розпочалася на військовому полігоні у Яворові.

«Посеред ночі нас евакуювали, бо ракети летіли просто на нас. Тільки з моєї групи загинули 30 із 150 солдатів», — згадує він.

Сергій звинувачує в цьому хаос і відсутність дисципліни: солдати не вимикали телефони, перетворивши базу на «свято для російських GPS-розвідників».

Півтора роки він чесно тягнув лямку. Сергій каже, що у нього був добрий командир, який зумів згуртувати їх, прищепити бойовий дух. Проте травневий наступ російських військ на Харківщину 2024-го став точкою неповернення. Робота оператором FPV-дрону, за словами Сергія, випалила його зсередини.

«Годинами вдивлятися в розмите зображення в окулярах дуже стомлює. Постійний пошук – наближення, натискання на кнопку. Зображення обривається. Але вечорами я думав про те, що було за цим: розірвані тіла, хтось, хто телефонує сім'ї, що вмирає»

Одного дня він просто сказав командиру:

"Все, з мене вистачить"

Це було осяяння, що межувало з криком:

«Я. Не. Хочу. Більше. Вбивати»

Тепер Сергій – тінь. Він не може працювати офіційно, з'являється на вулиці лише на машині, уникаючи патрулів. Заробляє підпільним масажем та наглядом за чужим собакою. Він познайомився жінкою і вони разом хочуть поїхати до Південно-Східної Азії. Сергій дуже хоче почати нове життя, але життя це має якнайдалі від полів битв. Він вказує на ікону Божої Матері над собою:

"Вона допомагає мені молитися про це"

Антон: «Нас готували не до бою, а до смерті»

27-річний художник Антон – пряма протилежність атлетичному Сергію. М'які риси обличчя, шовковисті вії, вигляд майже дитячий. Його мобілізували прямо дорогою до автобусної зупинки у листопаді 2024-го.

"Співробітник в автобусі порадив мені зателефонувати дівчині та сказати, що мене забрали. Я так і зробив"

Центр розподілу під Києвом він згадує майже із жахом:

"Там було як у поганій в'язниці, - розповідає він. - Туалет був смердючою діркою в підлозі, а їжа була завжди однаковою: каша з крупи з маринованими огірками і холодний чай. Ми спали в багатомісних кімнатах, а для алкоголіків і наркоманів, яких було багато, були окремі кімнати"

Але найстрашніше було відчуття конвеєра. Він відчув це в іншому пересилочному таборі, куди їх доставили автобусом.

«У такий автобус вміщується десь 50 людей, нові автобуси прибували майже щогодини, – розповідає він. Вони мали поповнити ряди найбільш постраждалого від втрат роду військ — піхоти. — Раптом у одного з хлопців із моєї групи трапився напад епілепсії. Медик прийшов лише за годину»

Антон потрапив до навчального центру на півдні України. Мобільні телефони у них відібрали, тому він майже не мав зв'язку з друзями та родиною.

Інструктори тут були суворими.

"Іноді вони поводилися так, ніби ми були особливими, - каже Антон. - А потім знову поводилися з нами як з останнім лайном"

Наприклад, одного разу в усіх у його підрозділі піднялася температура, але їх все одно змусили тренуватися. Іншим разом у Антона почалися сильні болі в спині. Однак його все одно змусили йти кілька кілометрів у тяжкому бронежилеті, і лише потім дали відпочити.

"Якось я зрозумів: нас готували не до бою, а до смерті"

Через біль у спині Антон потрапив до лікарні у місті Миколаєві. Там він остаточно вирішив піти з армії. Він забронював місце у нічному автобусі через Інтернет і ввечері пішов із лікарні, тож ніхто його не помітив. З того часу він ховається. Він ночує у друзів чи в студії, займається організацією виставок та збиранням грошей для тих, хто залишився «там». Його голос тремтить, коли він говорить про товаришів:

«Більше половини хлопців уже мертві… Я впевнений, що якби я залишився, то зараз теж був би мертвий, — каже він, тримаючи кільце на пальці»

Іван: Повернення з «Міста Свободи»

Історія 33-річного актора Івана вибивається із загального ряду. Ще кілька місяців тому він жив у безпечній квартирі у Берліні – йому вдалося не лише благополучно залишити армію, а й виїхати за кордон. Разом із дружиною Анною після відпустки на Середземному морі вони вирішили не повертатися та осіли у Берліні.

«В армії ти перестаєш бути людиною. Права людини, гуманність — це все руйнується під гнітом битв», — пояснює він своє тодішнє рішення

Але Берлін, «місто свободи», виявилося йому чужим. Іван дивився на своїх німецьких знайомих, зайнятих особистими планами на рік, тоді як світ довкола руйнувався. Друге президентство Трампа у США та передчуття «останнього літа мирної Європи» змусили його переглянути свої погляди.

Я зрозумів, що берлінська свобода не була тією свободою, за яку я спочатку вирішив боротися. У Берліні я не житиму своїм життям»

Іван здійснив вчинок, який шокував би Сергія та Антона: він повернувся. Повернувся на фронт, у бруд та холод. Він розмовляє з кореспондентом десь на Харківщині у цивільному одязі — видалася рідкісна хвилина відпочинку

"Мені це не подобається, але я знаю, що треба продовжувати боротися", - каже Іван

Він багато думає про воєнну реформу, яку, на його думку, має провести український уряд: два роки на фронті, один рік у відпустці.

"Ця війна ще довго буде частиною нашого життя"

Українська армія сьогодні — це зріз суспільства, де йоги-пацифісти є сусідами митців та акторів. Для когось межа міцності закінчується на усвідомленні цінності людського життя, для когось на нестерпності побуту та байдужості системи. Але поки одні шукають порятунку в молитвах і підпіллі, інші, як Іван, повертаються до ладу, просто тому, що «своє життя» для них можливе лише тут, навіть якщо воно може обірватися будь-якої секунди.