Стратегічна оборона: чи може Україна виграти нав'язану Росією війну на виснаження?

Війна в Україні остаточно перейшла у стан позиційної: жодна зі сторін не може провести великої операції, не витративши на неї неприйнятно багато ресурсів — техніки, боєприпасів, але найголовніше — людей. В обговоренні майбутньої стратегії ЗСУ замість «контрнаступу» все частіше звучить інший термін — «стратегічна оборона».

Про необхідність переходу до стратегічної оборони заявив в інтерв'ю Бі-бі-сі колишній головком ЗСУ Віктор Муженко , причому, за його словами, Київ зберігає «потенційну можливість розгрому окупаційних військ на території України», якщо зможе грамотно розробити і реалізувати таку стратегію.

Про перехід до «року стратегічної оборони» йдеться і у великій доповіді, підготовленій Міністерством оборони Естонії.

Позиційна війна, тобто така війна, коли лінія фронту не зазнає значних змін за будь-якої інтенсивності боїв, — вимушений стан.

З нього, щоправда, можна отримати й зиск, коли нічого іншого просто не залишається. Хоча командування будь-якої армії зазвичай воліє вести маневрену війну, для якої, власне, будуються всі сучасні збройні сили.

Позиційна війна за своїми цілями може називатися війною на виснаження. На відміну від маневреної чи «блискавичної» війни цілями в ній стають не розгром армії супротивника, зайняті міста чи території, вихід на якісь стратегічно важливі позиції, а зниження боєздатності армії супротивника та обороноздатності його держави в цілому, здатності його народу та армії до опору.

При цьому позиційний конфлікт не може сам по собі закінчитися перемогою — він або призводить до ситуації, коли виснажена країна погоджується на поступки, або створює умови для переходу війни до більш активної, маневреної.

З осені 2022 року і аж до кінця літа 2023-го в Україні та на Заході багато політиків та військових говорили про необхідність та важливість літнього наступу, і, очевидно, перемагати на фронті вони збиралися саме рішучим ударом.

Однак після закінчення цього наступу, який не досяг поставленої мети, стало ясно, що така стратегія не спрацювала і Києву доведеться вступати з Москвою в затяжний конфлікт на виснаження.

При цьому в Кремлі переконані, що військовий, економічний та демографічний потенціал у Росії вищий, ніж у України. Крім того, російське керівництво впевнене, що іноземна допомога Україні незабаром, ймовірно, припиниться, що Захід втомиться від цієї війни швидше за Росію.

Ця впевненість прозвучала, зокрема, під час «прямої лінії» Володимира Путіна 14 грудня, коли він заявив, що російська фінансово-економічна система міцна, а армія боєздатна, на відміну від України, яка, за словами російського президента, «намагається що- то там ще зберегти, але майже нічого не виробляє»: «все привозять — даруйте моветон, — на халяву все привозять. Але ця халява колись може і закінчитися, і, зважаючи на все, так і закінчується помаленьку».

Майбутнє підтримки України справді залишається невизначеним — у США долю цієї допомоги Конгрес вирішуватиме у січні, Європа також поки що не змогла затвердити нове фінансування на потреби України.

Як зазначають багато експертів, зокрема з американського Інституту вивчення війни, «раптове припинення допомоги Заходу, швидше за все, рано чи пізно призведе до втрати здатності України стримувати російську армію».

Україна та її партнери намагаються вирішити цю проблему, розробивши план, який може хоча б описати перспективу західним політикам та допомогти їм у вирішенні питання щодо військової допомоги Києву.

Невизначеність і відсутність більш-менш ясної перспективи сильно заважає конгресменам у затвердженні пакета допомоги — їм просто незрозуміло, як довго доведеться витрачати гроші на підтримку ЗСУ у війні, перемога якої не має зрозумілого образу.

Як написала на початку грудня газета New York Times, Україна спільно зі США розробляють стратегію, головна мета якої – утримати території, які контролює ЗСУ.

За інформацією видання, американці пропонують сфокусуватися на цій головній меті, тоді як українці хочуть вести активніші бойові дії із застосуванням далекобійної високоточної зброї.

Зараз ідея зіграти в гру, яку нав'язує Україні Росія, тобто почати війну на виснаження, замість того, щоб готувати новий великий наступ знаходить все більше прихильників. І це логічно — іншого виходу поки що просто не видно.

«Війна на виснаження невигідна нікому і ніколи, на неї йдуть, тільки якщо немає можливості вести війну більш активно, але в даному випадку вона більш невигідна Україні, ніж Росії: крім втрат на фронті, мільйони біженців, ракетних ударів по всій території країни, руйнування інфраструктури та економіки, неясні перспективи держави загалом — тому, коли наступ і злам тенденції не вдалися, треба ще раз подумати про перспективу», — так описав нинішню ситуацію в інтерв'ю Бі-бі-сі ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман.

Так вийшло

Взагалі ні російська, ні українська армії не збиралися закопуватися в землю і переходити до війни на виснаження.

У лютому 2022 року Росія спробувала здійснити класичний бліцкриг із проривом до столиці та захопленням доброї половини України.

Коли взяти Київ не вдалося, а просування на півдні зупинилося, то Росія почала наступ на Донбасі, який також був цілком рішучим і за характером, і за цілями: російські війська прагнули оточити і знищити велике українське угруповання, але також безуспішно — на півдні «кліщів» українську оборону не вдавалося пробити, а на півночі взагалі все закінчилося поразкою.

На початку вересня 2022 року, скориставшись низькою щільністю російських військ у Харківській області, ЗСУ змогли спланувати та провести осінній наступ, звільнивши велику територію, а потім змусивши Росію відвести війська від Херсона на лівий берег.

Однак згодом обидві сторони не змогли спланувати і провести жодної великої операції і досягти такого ж успіху, як у російської армії на півдні України на початку вторгнення або у ЗСУ під Ізюмом восени 2022 року.

Під час літнього наступу 2023 року ЗСУ вклинилися в російську оборону на 30 кілометрів, але не досягли поставленої мети — виходу до Азовського моря або хоча б звільнення міста Токмака, що лежить на півдорозі до узбережжя.

Таким чином, позиційною ця війна стала ще взимку-навесні 2023 року, а літній наступ ЗСУ лише наочно показав, як важко переламати це становище.

Чому виник позиційний глухий кут?

Причин, через які війна перейшла у такий стан, кілька.

Після російської мобілізації на фронті з обох боків виявилися співставні за розміром угруповання, причому їх чисельність дозволяє наситити частини в обороні достатньо для того, щоб унеможливити прорив невеликими групами.

Такий поступ ускладнено ще й тим, що за довгий час, протягом якого лінія фронту залишалася незмінною, кожна зі сторін встигла підготуватися до оборони, викопавши траншеї, обладнавши вогневі точки, встановивши мінні поля та пристрілявши їх.

Крім того, кожна зі сторін використовує весь арсенал розвідки, щоб контролювати територію, зайняту супротивником, постійно вдосконалюючи навички та техніку.

Враховуючи, наскільки добре зараз проглядається ближній тил, приховане зосередження та прорив навіть невеликих груп дуже складне завдання. Іноді між виявленням та ураженням цілі артилерією проходить лише кілька хвилин.

Прорив великими угрупованнями теж виявився майже неможливим. Теоретично існує можливість зібрати ударне угруповання та створити чисельну перевагу на певній ділянці фронту, однак і тут розвідка заважає зробити це потай.

Обидві сторони активно використовують для розвідки безпілотники та й інші види розвідки стали більш ефективними. Наприклад, агентура може передавати дані набагато швидше, ніж раніше.

Сучасні системи електронної розвідки також стали досконалішими. Україна отримала доступ до інформації із західних супутників та даних літаків-розвідників, а Росія активно залучає власні розвідувальні засоби, такі як радари та літаки ДРЛО.

Тож потай розгорнути велике угруповання стало практично неможливо — противник розкриває задум і встигає відреагувати на загрозу, підтягнувши зі свого боку до місця майбутнього прориву резерви.

Зрештою, жодна із сторін не продемонструвала вміння діяти великими з'єднаннями в рамках загальновійськового бою в тісній взаємодії різних складових ударної групи — інженерних, танкових, мотопіхотних, ракетно-артилерійських та авіаційних частин.

Справа частково в тому, що в цій війні з'явилося стільки нових військових технологій, що їхнє застосування поки що дуже погано вивчене, і тактичні прийоми, які дозволяють з ними боротися, не відпрацьовані.

І оскільки досвіду та вміння ведення бойових дій не вистачає на всіх рівнях, починаючи з рядових і закінчуючи командуванням, все це призводить до надто високих втрат.

При цьому воюючі армії набувають нового бойового досвіду, що дозволяє їм робити все менше помилок, якими міг би скористатися супротивник.

Що потрібне Україні для оборони?

Загальні цілі переходу до стратегічної оборони, які до того ж були викладені у згаданій уже аналітичній доповіді естонських військових у порядку обговорення, не дають уявлення про те, якої тактики дотримуватимуться ЗСУ під час кампанії.

Вона буде пов'язана з постачанням іноземного озброєння та військової техніки. З одного боку, ці поставки виходитимуть із потреб України, з іншого — обмежуватимуть свободу дій ЗСУ.

Якщо ЗСУ справді не намагатиметься проводити ще один наступ у 2024 році, а перейде до оборони, то номенклатура західних поставок має змінитись.

Як зазначає ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман, насамперед ЗСУ потребують артилерійських боєприпасів, оскільки «на них стоїть і оборона і наступ у російсько-українській війні».

«Потрібне посилення ППО та ПРО, особливо з початком чергової зимової кампанії ударів по інфраструктурі, з цим, зокрема, пов'язане й постачання Німеччиною ще однієї батареї Patriot. Потрібен реальний початок постачання авіації — і як друге дихання українським ВПС на перспективу, і як протидія російським літакам, зокрема, запускам бомб УМПК, які коригуються, проти яких ППО малоефективна. Бронетехніка для оборони менш критична, аніж для наступу, але на перспективу потрібна і вона», — вважає ізраїльський експерт.

Але головне, за словами Гендельмана, полягає у мобілізації української економіки та держави. «Насамперед це стосується переведення держави на військові рейки, розкручування ВПК та взагалі мобілізації матеріальних та людських ресурсів для війни. Поки що Росія показує себе в цьому краще, ніж Україна, хоча, здавалося б, Україні це більше горить і можна було очікувати на великі зрушення», — сказав він.

Гендельман вважає, що Україна має докладати максимальних зусиль для розвитку власного ВПК, що знизить її залежність від західних постачань.

«Проблема з постачанням у тому, що західний ВПК теж розкручується недостатньо швидко, і за багатьма категоріями є фізична нестача […] Тому все ж таки впирається у власні українські можливості та зусилля. Якщо це „не дуже й хотілося“ у плані переходу на військові рейки продовжиться, Україна програє, і жодні посилання на об'єктивні обставини не допоможуть», — вважає він.

Маневрена чи окопна?

Документ, розроблений естонськими військовими, містить цілі та завдання, які можуть поставити перед собою ЗСУ, якщо вирішать воювати з Росією на виснаження.

Серед них удари по комунікаціях, щоб порушити постачання військ на передовий, тиск на Чорноморський флот, щоб знизити його активність, а також захист повітряного простору, щоб не дозволяти російській авіації панувати у ньому.

Крім того, ЗСУ пропонується продовжувати стримувати російський повільний наступ, заодно завдаючи російській армії максимально можливих втрат.

За підрахунками Міністерства оборони Естонії Росія здатна готувати не більше 130 тисяч військових протягом півроку. Естонці вважають, що якщо безповоротні втрати (вбитими та пораненими без можливості повернутися до ладу) складуть 50 тисяч за півроку, то це перевантажить російську мобілізаційну систему і призведе до того, що на фронт потраплятимуть менш підготовлені солдати, що зменшить боєздатність російського угруповання.

Ці загальні принципи, викладені у доповіді як дискусії, не дають уявлення у тому, яку тактику обере ЗСУ. Ймовірно, цього поки що не знає навіть командування українською армією.

Оборонна стратегія не означає, що війська не будуть маневрувати та проводити наступи.

Штурм Вугледару минулої зими, весняне взяття Бахмута, бої під Авдіївкою — всі ці операції, які проводила російська армія, укладаються в концепцію позиційної війни, так само як і український плацдарм на лівому березі Дніпра і навіть просування під тим самим Бахмутом і в районі Оріхівського виступу влітку 2023 року.

Ці операції не призвели до значних змін лінії фронту, тобто до таких, які б змінили характер війни (тому війну і називають позиційною). І всі вони були надзвичайно затратними.

При цьому оскільки польова фортифікація є однією з основ оборони в позиційній війні, будівництво ліній оборони — додаткові витрати такого конфлікту. Це десятки і навіть сотні кілометрів траншей, протитанкових ровів, загороджень, гектари мінних полів, бетонні бункери, доти та багато іншого. Будівництвом цих ліній оборони зараз зайняті обидві сторони.

Відмовитись від активних бойових дій у ході позиційної війни важко — адже тільки так можна утримати чи завоювати ініціативу, змушуючи супротивника реагувати на загрози. Реакція завжди більш затратна, ніж заздалегідь підготовлений удар, тому що вона вимагає екстрених заходів.

Тому під час позиційної війни кожна армія має вибір — або готувати і вести затратні активні операції, або реагувати на ініціативу противника, витрачаючи на це ще більше коштів.

Віктор Муженко в інтерв'ю Бі-бі-сі наголошує, що стратегічна оборона, до якої мають, за його словами, вже зараз перейти українські сили, передбачає нанесення ними контрударів.

Паралельно, каже Муженко, Україна має «переформатувати фронт». «Це означає, що нам потрібно створити потужний резерв – не лише кількісний, а й якісний. А якісний резерв — наявність військових організмів: бригада, корпус і так далі — підготовлених, оснащених, злагоджених, з високим моральним духом, здатних вирішувати такі питання», — резюмує він.

Давид Гендельман вважає, що оборона вимагатиме менших зусиль і напруги, ніж активна війна, але цей час потрібно використовувати для підготовки саме до рішучих бойових дій.

«Оборона менш витратна за ресурсами, ніж наступ, але все ж таки впирається саме в перспективу: і втрати, й інші витрати просто розмазуються за часом замість великих одномоментних втрат при великому наступі. Тому якщо за час оборонного етапу не буде зрушень у переході на військові рейки, то це просто відкладення неприємностей, а не їхнє вирішення», — каже він.

Про це йдеться і в доповіді естонських військових. На думку експертів Міноборони Естонії, головна мета на даний момент – підірвати впевненість Росії у тому, що війну вдасться завершити протягом 2024 року. Для оборони України наступний рік буде стратегічним, протягом цього часу має бути побудована військова та промислова база країни для того, щоб у Києва з'явилася можливість завдати поразки російським військовим.

Зважаючи на це, командування ЗСУ цілком усвідомлює ті проблеми, які виникнуть за тривалого позиційного протистояння. Український головнокомандувач Валерій Залужний ще на початку листопада опублікував статтю в журналі Economist, в якій виклав свої погляди на те, що потрібне Україні в такій війні.

Згідно з Залужним, головними пріоритетами для ЗСУ (тобто тими сферами, які необхідно розвивати та зміцнювати) є авіація, яка дозволить домогтися якщо не переваги в повітрі, то хоча б паритету; РЕБ - вони життєво необхідні на тлі різкого збільшення дронів; системи контрбатарейної боротьби - артилерія в позиційній війні стає одним із головних засобів поразки і з нею потрібно боротися; інженерна техніка для подолання мінних полів — саме вони стали одним із головних чинників, які не дозволили ЗСУ провести успішний наступ. І, нарешті, люди, оскільки саме вони звільняють окуповані території — літаки, дрони та інша техніка це зробити не може.

Залужний написав, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише військовою силою. Однак і сам він визнає, що війна набула позиційного характеру, і багато коментаторів говорять, що головне для України в період «стратегічної оборони» — не втратити ще більше своєї землі.

www.bbc.com