Українські біженці розповідають про життя у Євросоюзі

Українські біженці розповідають про життя у Євросоюзі

Українські біженці розповідають про життя у Євросоюзі

За даними агентства ООН у справах біженців, за час війни Україну залишили 6 мільйонів людей.

Українці розповідають, що ставлення європейців до біженців та війни в Україні дуже різне. Здебільшого, місцеві жителі добре ставляться до вимушених переселенців та допомагають їм усім, чим можуть.

Але водночас на практиці багато українців зіткнулися з бюрократичною тяганиною, через яку досі не можуть отримати обіцяні виплати та оформити офіційний статус у ЄС.

"Країна" поговорила з українцями, які через війну змушені були залишити свій будинок, і дізналася, як європейці сприймають біженців, що думають про російсько-українську війну і який прийом надають українцям за кордоном.

Німеччина

Влада знаходиться в Ганновері:

"З мамою та її чоловіком ми виїхали 23 лютого у відпустку до Туреччини, але через відомі причини додому так і не повернулися. У війну відмовлялися вірити до останнього, хоча до наступу зі сходу морально готувалися. Ми вже переживали це у 2014 році.

У Туреччині ми не дуже багато спілкувалися з іноземцями, але там мешкає знайомий мами. Він говорив про те, що насправді війну затіяла Америка, яка хоче "посунути" Росію. Приблизно такі самі тези постійно звучать на ТБ у Туреччині. При цьому війну і неправомірність дій Росії все ж таки визнають.

Через деякий час ми вирішили переїхати з Туреччини до Греції, бо там був син маминого чоловіка. У Греції я познайомилася з одним хлопцем близько 20 років. Якщо вірити йому, то серед молоді до дій РФ ставляться дуже негативно, самі греки виходять на мітинги, і коли в Афінах був проросійський автопробіг, вони самостійно намагалися "прикрити цю лавочку".

Після місяця у Греції ми переїхали до Німеччини. Волонтерський центр у Ганновері зустрів палітрою емоцій. Тут такі ж українці. І вже через те, що ти не один серед іноземців, що ти не чужий, стає легшим. Працюють перекладачі, добровольці, люди приносять речі як допомогу. І ти сидиш у цій різноманітності, вперше снідаєш о 14:00 булочкою з кавою і думаєш про те, що поки одні приходять до тебе додому вбивати та руйнувати, інші, навіть ніяк не пов'язані з тобою історією та культурою, пускають тебе до себе додому, щоб ти міг вижити.

Але ця примарна завіса дуже скоро і легко спадає. Поки скрізь розвішані українські прапори, а на автобусах наклейки з нашою символікою, виявляється, що рядовим німцям ми "не такі".

Люди, звичайно, різні, проте більшість із тих українців, кого я знаю, одразу почали вивчати мову, а хто знав німецьку хоч якось - пішли працювати. Ніхто не хоче просто сидіти на шиї у німців. Від самих німців постійно чуєш, що "для українців роблять усе, а для німців – нічого". І починаєш думати, що краще б і не розумів інших мов.

Ти просиш їх не чіпляти у розмові тему війни, а у відповідь чуєш "мені байдуже, війни відбуваються всюди". Це не часто, але буває.

Німці спантеличені тим, що деяких продуктів на кшталт соняшникової олії немає на полицях, а альтернативи їм не подобаються. При цьому звинувачують Україну в тому, що вона їх не постачає продовольством. Чуєш таке і думаєш: "Як взагалі можна так мислити?" Але їм байдуже, вони не відмовляться від російського пального, хоча відмова коштуватиме лише близько 80-100 євро для німця на місяць. Однак Україна має постачати всьому світу соняшникову олію та зерно, бо люди голодують, а війна... "Ну, війни всюди".

З іншого боку, є німці, які справді хочуть допомогти. Вони пов'язуються з українцями та допомагають у закупівлі необхідних речей та з інших питань. Таким чином ми змогли зібрати групу біженців та організовувати для них різні майстер-класи.

У Німеччині дуже багато новин про Україну крутять радіо. У квітні щонайменше два тижні, поки ми жили в одній квартирі, з 8 до 9 вечора були новини про Маріуполь.

Німці, мої однолітки, підтримують Україну, але серед них дуже поширена думка, що "ми не знаємо всього", "українські джерела теж недостовірні" тощо. Вони сподіваються, що "братні народи примиряться". З кимось у розмовах мені вдалося розвіяти цей наратив про "братні народи", але деякі взагалі нічого про це не хочуть чути, бо їм просто не вигідна наша війна через всі обмеження - як у постачанні продуктів харчування з України, так і та у постачанні палива.

До біженців у Німеччині переважно ставляться добре. Але з часом цієї допомоги дедалі менше. Йдеться саме про державні установи. Самі німці допомагають охоче. Багато хто пропонує житло (для цього є спеціальні сайти), консультації та допомогу у заповненні документів (я особисто зверталася до знайомого німця, щоб він підказав, чи правильно я розумію термінологію і що саме потрібно написати, вони дуже люб'язно за таке беруться), збирають якісь -то речі, що організовують адаптаційні курси/групи/класи для школярів і т.д.

Німці кажуть, що їм для вступу до університету треба "орати", а українці можуть зробити просто так. Насправді "просто так" ми нічого не можемо, але вони просто підхопили цю тезу і нічого не чують тепер. У плані того, що "Німеччина має більше піклуватися про німців", досить вороже та лицемірне ставлення. І ніхто не намагається розібратися, які ж права українці мають у Німеччині. Бо насправді нам зовсім не простіше, ніж тим самим німцям. Безкоштовно і просто так ми можемо отримати тільки курси німецької мови.

Аліна знаходиться в Штутгарті:

"Коли я приїхала, то була в захваті від Німеччини: всі дуже допомагали, дуже привітно приймали. Але потім потроху ти розплющуєш очі і розумієш, що тут насправді не ставляться до війни в Україні серйозно. Здебільшого німці взагалі не відчувають, що неподалік них йде страшна війна.

Також лякає, що українці, які поїхали до Німеччини задовго до війни, зараз хоч і волонтерять, але дуже заздрять нам, і кажуть, що "ми приїхали на все готове".

Звичайні місцеві жителі дуже часто допомагають нам – підійдуть, поплачуть із тобою, дадуть свій номер і скажуть звертатися будь-якої миті. Одного разу ми попросили жінку допомогти нам знайти банк, щоб оформити картку. У результаті вона провела нас через весь вокзал, витратила півгодини, довела до банку, обійняла та пішла.

А от у соціальних установах для біженців недостатньо волонтерів, які розмовляють німецькою/російською/українською. Крім того, у Німеччині сильні проблеми з бюрократією. Ще 15 березня я подала документи на посвідку на проживання, з якою мені дозволяється тут працювати, жити, навчатися та відвідувати курси мови, і досі її не отримала.

Тут доводиться записувати і перевіряти ще раз кожен свій крок. Біженцям потрібно більше допомоги, але у соціальних установах до такого напливу взагалі не були готові. Плюс у німців немає особливого бажання це робити, вони мають такий менталітет – вони не перероблятимуть і понаднормово допомагатимуть українцям.

При цьому в Німеччині багато орендодавців здають квартири українцям на певний термін безкоштовно. Багато місцевих, у яких маленькі апартаменти, готові безоплатно віддавати українцям навіть комору, в якій можна жити. Вони віддають останнє, хоч живуть із дітьми, і не бояться пускати сторонніх людей до себе в дім.

Загалом усі досить добре ставляться до нас. Більше того, тут багато місцевих виступають проти канцлера Шольца та його політики. Але це не ті люди, які виходитимуть на "майдан" чи звичайний мітинг. У Німеччині можуть бути погані політики, і народ все одно все влаштовуватиме – зарплата, робота і стабільність є, отже, все добре. У цьому німці дуже відрізняються від нас. Через час я хочу повернутися до України із шикарними знаннями, які отримаю тут, щоби піднімати нашу країну".

Анна знаходиться в невеликому містечку в Нижній Саксонії:

"Волонтери повністю опікуються нас з того моменту, як ми потрапили до Німеччини. Виїхали з Києва ми з мамою та бабусею у березні, приїхали до Берліна. Спочатку нас разом з іншими біженцями поселили до гуртожитку. Дуже довго ми стояли у черзі, щоб зареєструватися як Ми жили в гуртожитку фактично два місяці, і тільки недавно нам виділили квартиру в невеликому містечку - порожню, без меблів.

Щоб облаштувати квартиру, можна звернутися до соцслужби із запитом на 3000€ (94 089 гривень), і потім потрібно надати чеки на підтвердження, що ти саме на меблі витратив ці гроші. Але нам пощастило: меблями забезпечили нас волонтери. Вони ж стали нашими покровителями і намагаються допомагати чим можуть. Волонтери надали нам велосипеди, дали на півроку безкоштовний абонемент до спортзалу.

Загалом у Німеччині українським біженцям допомагають достатньо, і допомоги в принципі вистачає на все, якщо не жити на широку ногу. Хоча саме життя в Німеччині досить дороге.

У березні майже всі біженці з України їхали до Берліна і, мабуть, наївно розраховували, що їм дадуть тут житло. Але отримати квартиру в Берліні чи інших великих містах біженцям неможливо. Там розселяють або гуртожитками, або спортзалом. Знаю від знайомих, що у Дюссельдорфі біженці перший місяць прожили у готелі-хостелі з триразовим харчуванням, у досить добрих умовах. А потім їм сказали, мовляв, усе: лавка зачинена. І поселили всіх у спортзал. Сплять за шторками, ванна одна на всіх. Хоча спочатку їм сказали, що вони зможуть перебувати у цьому готелі до кінця війни.

Оренду квартири нам поки що оплачує соцслужба. Як і комуналку, але мінімально: якщо перевищуєш норму споживання, все, що зверху, оплачуєш сам. І як довго соцслужба покриватиме ці витрати на квартиру, незрозуміло.

Зараз у центрі для біженців усіх направляють на курси німецької мови: ходиш безкоштовно до грудня, потім маєш скласти іспит на B1 (середній рівень знання мови). Якщо здав, отримуєш сертифікат і тоді центр може влаштувати тебе на роботу. Якщо не здав, вчиш мову далі - але вже власним коштом.

Ми досі не знаємо, чи протягом усього часу навчання нам оплачуватимуть квартиру. Є чутка, що вже на третій місяць, коли з'явиться хоч мінімальний рівень знання мови, надсилатимуть на роботу. У Німеччині не хочуть, щоб українці просто сиділи на соцвиплатах. Щойно працевлаштовуєшся, виплати знімають. Наскільки я знаю, виплати можуть залишити (але не в повному обсязі), якщо зарплата є дуже низькою.

Виплати українським біженцям є різними, залежно від того, де ти живеш. Перші два місяці, поки ми жили у гуртожитку, отримували 98€ (3073 гривень) на людину. Тепер, коли ми вже на квартирі, нам маємо заплатити більше – близько 300€ (9 446 гривень). Поки ми цих нових виплат ще не отримували, чекаємо.

Багато наших людей живуть ілюзіями і думають, що буде легко облаштуватись і налагодити нове життя в ЄС. Дехто намагається вступити до університету тут, але в Німеччині такий колосальний конкурс, що час очікування місця у виші може зайняти 8-10 років. Реальніше вступити в аналог нашого ПТУ - Au Stimmung - tungung, коли ти два місяці вчишся, а два - працюєш. Роботу знайти складно, особливо якщо не знаєш німецької. Поки що всі біженці тільки ходять на мовні курси, і я не знаю нікого, хто вже знайшов би роботу тут. Усі зареєстровані у Job-центрі, за нами спостерігають, і будь-якої миті можуть сказати: йдіть на роботу. Тільки на яку? Не ясно.

Живемо ми зараз у маленькому містечку у Нідерзаксені (Нижня Саксонія). Тут 50% населення – пенсіонери-німці, 50% – ми, біженці з України. До нас уже всі звикли, ставляться добре. У німецьких газетах постійно пишуть про Україну. Їхні ЗМІ дуже стежать за повісткою, всі німці знають, що відбувається в нашій країні. Я не помічаю на собі упередженості та косих поглядів. Хоча, можливо, це тому, що я добре знаю німецьку.

Але відчувається, що вже поступово сили та бажання допомагати українцям у Німеччині зникають. У березні, коли ми тільки-но приїхали, все було для нас: нам дарували подарунки, водили в перукарні, давали одяг, можна було навіть безкоштовно зробити сонцезахисні окуляри в оптиці. Нині вже нічого цього немає. З "плюшок" - можна купити окуляри, але тільки для зору та на суму до 40-50 євро. Загальне посилання таке: вам допомогу ж, мовляв, платять - самі викручуйтесь. "Spenden" (пожертви - Ред.) Закінчуються".

Італія

Антон, живе поряд із Салерно:

"З початку війни ми з сім'єю знаходилися в Києві, поки під наш будинок не "страхнула" ракета. До Італії ми їхали в автобусі два дні та одну ніч з Тернополя - нас із сім'єю забрали родичі. Зараз в області Салерно ми перебуваємо вп'ятеро: я , мати, бабуся та двоє моїх братів (вони підлітки непризовного віку – Ред.).

Люди в Італії не цілком "освічені" з приводу війни в Україні, вони знають лише те, що показують за новинами. На вулицях досить часто можна побачити українські прапори: італійці намагаються підтримати нас. Деякі місцеві приймають взагалі незнайомих їм людей, іноді самі пропонують допомогу, коли дізнаються, що ти біженець із України. Багато хто ставиться зі співчуттям. Є невелика кількість людей, які намагаються допомогти справою, а є такі, яким все одно.

В Італії розуміють місцевих десь 40%. Інші або байдужі, або намагаються зайняти нейтральну позицію. Хоч як сумно, до початку війни в Італії, мабуть, половина населення не знала про існування України. Зараз, звичайно, вже розуміють, що Україна та Росія – дві абсолютно різні країни.

Допомагають українцям в Італії по-різному. Все залежить від місця проживання. Наприклад, у нашому місті в офісі Червоного Хреста раз на місяць видають талон, яким ти можеш взяти в будь-якому магазині або супермаркеті товари безкоштовно (але тільки життєво необхідні речі).

А от із місцевою владою тут, чесно кажучи, безладдя. Нам уже майже два місяці не видають соціальну допомогу, а ми попросили всього три сім-картки для навчання... Тому що домашнього інтернету ми не маємо, в Європі з цим проблеми.

Місяць ми намагалися оформити всі документи та нас ганяли з одного місця на інше. У результаті ми зробили масу марних документів перед тим, як заповнити те, що нам необхідно. Наразі очікуємо посвідки на проживання”.

Франція

Марина знаходиться в портовому місті Шербур:

"Виїхала я з України з подругою і, по суті, через неї. Тому що, якби вона не запропонувала виїхати (а їй не було з ким), я б, напевно, так і залишилася в Україні.

Поїхали ми спочатку до Львова до моєї подруги, пробули там тиждень, після цього дісталися Пшемисля у Польщі. На вокзалі було дуже багато людей, велика товкучка. Їхали ми у тамбурі.

У Пшемислі дуже добре зустрічали біженців: нас нагодували, дали безкоштовні сім-картки, допомогли, чим могли. Там ми потрапили до центру для біженців, де на українців чекають якихось машин та автобусів, щоб виїхати в інші країни. Через день-півтора нам попався волонтер, який привіз гуманітарку до цього центру – він сам із Шербура і збирався повертатися назад, але не хотів їхати порожньою машиною, тож запропонував бажаючим місце.

Так як ми спочатку планували їхати до Франції (тут живе подруга моєї тітки, а це хоч якийсь "якір"), ми погодилися доїхати з ним до Шербура, а далі, якщо що, поїздом до Парижа.

Ми поринули в машину, з нами було два французькі волонтери і жінка, яка трохи розмовляла французькою і перекладала нам деякі фрази. Це було авансове враження про Францію, бо це перші люди звідти, яких ми зустріли. І вони були максимально хорошими, аж до того, що волонтер пропонував свої гроші моїй подрузі, яка їх втратила дорогою.

Жінка, яка їхала з нами, порадила не поспішати їхати до Парижа, запропонувала побути трохи у Шербурі – раптом нам сподобається.

Франція – дуже гарна країна. Очікувань у мене ніяких не було, але найбільшим відкриттям для нас стало те, що в маленькому містечку Шербур дуже добрі люди.

Одного разу я була у шпиталі і відчула різницю між французами та українцями. Наприклад, якщо ти приносиш не ті папери, спізнюєшся чи ставить дурні питання, ми звикли, що від такого в Україні психують. Тут всі максимально терплячі, не поспішають і допомагають. Важко судити про ставлення французів саме до українських біженців, бо люди тут добре ставляться до всіх. Я у свій бік тут ще не зустрічала якогось грубого відношення, щоб мене хтось зачепив чи нахамив.

Загалом до українців у Франції ставляться добре. Нам співчувають, кажуть: "Ви такі молодці, що не мовчите, боретеся наше серце з вами".

Що говорять про війну у Франції? Я зустрічала різко негативне ставлення, хоча тут усі дуже толерантні і не показують відкритої агресії - вони просто кажуть, що не розуміють цього, що Путін жахлива людина і таке інше. Є люди, які намагаються обходити цю тему. І третій тип – це ті, хто співчуває, намагається всіляко допомогти, бажають Україні перемоги у війні та радіють разом із нами навіть маленьким перемогам.

Негативного ставлення до себе не помічала. Навіть до тих рідкісних українців, котрі хочуть всього й одразу. Я дивуюсь тому терпінню, з яким французи до цього ставляться: не грубять, м'яко відповідають: "Вибачте, ми не можемо для вас цього зробити". Але, з іншого боку, у Франції дуже довга і складна бюрократична тяганина. Наприклад, за два місяці ми так і не отримали матеріальної допомоги.

Біженцям, чим можуть, охоче допомагають прості люди: їжею, речами, психологічно та морально, але сама держава – не дуже. Франція у цьому плані повільна країна. Можливо, вона не дуже рада біженцям, цього я й досі не зрозуміла. Через те, що ми потрапили до маленького містечка, тут максимально затишно, добре.

Загалом враження про французів у мене позитивне. Тільки від повільності Франції та її бюрократії трохи втомлюєшся. Мене відверто шокує, що незважаючи на те, що Франція – це країна ЄС, Україна дуже багато в чому зробила крок вперед".

Естонія

Аріна, живе недалеко від міста Сілламяе:

"З України я поїхала на початку березня потягом Київ-Варшава. Проїзд був безкоштовним, у зв'язку з чим була шалена товкучка, люди спали на підлозі у коридорі.

Після приїзду ми спочатку зареєструвалися в центрі біженців, після чого нас поселили на кілька днів у готель, а потім переселили до храму, де я зараз живу. Крім цього, нам видали сім-карти на місяць, а також картку з безкоштовним проїздом Таллінном. Загалом місцеві досить милі люди, які допомагають у всьому, приносять гуманітарку. Є багато гуманітарних центрів, різних гарячих ліній, пунктів прийому.

Зараз я переїжджаю до містечка Сілламяе і, оскільки деякі міста межують із Росією, тут досить багато росіян. Періодично з ними зіштовхуємось. Вони дуже незадоволені відключенням російських каналів в Естонії і взагалі не вірять у війну.

Здебільшого естонці щиро не розуміють, що насправді відбувається в Україні. Вони живуть своїм мирним життям. Деякі місцеві були шоковані і абсолютно точно не розуміли, чому я сіпаюся від кожного гучного звуку.

В Естонії кожному біженцю потрібно оформити посвідку на проживання (для українців зробили спрощену процедуру). Це, власне кажучи, внутрішній паспорт, без якого практично нічого неможливо зробити.

У державних установах до українців ставляться з розумінням, допомагають чим можуть. Я отримую місячну допомогу. А от у якихось ТРЦ чи закладах - уже як пощастить, не всі налаштовані позитивно.

Крім того, не всі хочуть брати українців на роботу чи здавати нам квартиру через розбіжності у політичних поглядах - знову ж таки, тут живе багато росіян та людей із пострадянським мисленням, яким Україна не мила".

Польща

Євгенія, що знаходиться недалеко від Вроцлава:

"Перше враження від поляків та Польщі загалом дуже добре: люди приємні, дбайливі. Коли ми приїхали сюди три місяці тому, нас привітно зустріли на кордоні. Запитували, чи хочемо ми їсти, на кордоні стояли величезні тари та прилавки з різними засобами першої потреби і їжею Люди реально підготувалися, що буде величезна кількість людей, і зустрічали всіх дуже добродушно.

Не було якоїсь надто дружньої атмосфери, поляки ставляться до нас саме шанобливо, з розумінням, але не з жалем. Нам вони коротко і ясно показали, що де і як посадили на автобус, показали, де можна розташуватися в пункті для біженців, уточнили мільйон разів, що нам потрібно.

Ми оселилися у готелі. Спочатку ми питали, чи є якісь правила щодо поведінки, що нам потрібно робити – мити підлогу чи, може, допомагати якось по готелі? Нам сказали: "Живіть скільки хочете, а якщо щось потрібно - говоріть". Але десь за тиждень стосунки із господарями зіпсувалися. Нам почали говорити, що ми нічого не робимо, при тому, що ми не мали змоги щось робити в принципі через мовний бар'єр. Плюс на той момент ми не мали оформлених документів. Тоді ми ще відходили від стресу, оскільки саме поняття війни дуже щільно відбилося в голові у кожного з нас.

Господарі на нас давили за те, що ми нібито нічого не робимо, не шукаємо роботу. Нам було складно – ми в чужій країні, нічого не знаємо. А попередньо ми дали номери своїх PESEL (ідентифікаційний номер, який дає право на роботу в Польщі за прийнятим для біженців спецзаконом - Ред.) роботодавцям, нам передзвонили та сказали, що нас не візьмуть через незнання мови, хоча на співбесіді це не було проблемою .

Поляки не реагують гостро на українців. Про політику вони не дуже люблять говорити в принципі. Близько місяця тому, коли ми ходили різними соцзакладами, нас щоразу запитували про те, яка ситуація в Україні, як наші батьки та родичі. Однак, враження, що поляки сильно заглиблювалися в нашу ситуацію, у мене не було. Навіть чоловік, у якого ми зараз живемо, не заводить розмови про політику. Він може запитати, як там у Києві, як там ситуація, ми перекинемось парою слів, і все.

Як європейці на нас реагують? У мене та моїх друзів негативного досвіду не було. Загалом у Польщі біженцям допомагають охоче: надають продукти, гуманітарку. Але зараз вся ця допомога поступово йде на спад.

Австрія

Олександра, мешкає у Відні:

"Зараз я перебуваю в столиці Австрії. Це не перша країна, в якій я побувала після початку війни. Спочатку була в Словаччині, потім поїхала працювати до Мілана, потім поїхала до друзів у Відень. Тут мешкаю вже півтора місяці. Плюс я була в Німеччині. і Франції Так що досвід життя за час війни я маю відразу в кількох країнах.

У Німеччині та Австрії досить добре – дуже багато робиться для українських біженців. Є гуманітарні центри, допомога щодо надання житла. А от у Мілані таких умов практично не існує – ні виплат, ні житла. Тобто в європейських країнах, які найближче до України, умови для біженців найкращі. В міру віддалення від України буквально зникає все. Наприклад, у Франції немає ні безкоштовного проїзду, ні пільг – нічого такого для українців.

У Відні мені із квартирою допомагають друзі. Ще одні мої знайомі мешкають у пансіонаті – там місцева влада безкоштовно видавала квартири для багатьох українських сімей. А ось у Німеччині з житлом складніше. Там, якщо держава один раз не заплатила господарям гроші за те, що вони прийняли біженців, то наших можуть просто вигнати з квартири.

Здебільшого люди у Європі не розуміють, що таке війна. Згодом європейці перестали згадувати про неї. Згас ентузіазм у співчутті.

Якщо чесно, мені не подобається позиція європейців щодо війни в Україні. Я доводжу, що винен не лише Путін, а й люди у Росії, які цю війну підтримують. А європейці у відповідь захищають росіян.

Європейці дуже часто кажуть, що "війна - це погано" і перериваються на "але", після якого починають шукати мінуси та можливу провину українців у події. Вони аргументують це тим, що у війні винні двоє. Їм час перестати шукати "подвійні верстви" і називати нас з Росією "братами".

У Берліні я стикалася з фразами а-ля "біженці набігли". Деякі люди незадоволені кількістю приїжджих з України, підвищенням цін, спричиненим війною. Негативні настрої є, але здебільшого позитив переважає.

Лояльніше до нас ставляться країни-сусіди: Польща, Литва, Латвія, Словаччина».

Єлизавета, живе у Відні:

"Сюди я приїхала на початку березня, через кілька тижнів після початку війни. З України ми поїхали з мамою, сестрою та племінницею. Взяли двох собак, валізи, дітей, себе, попрощалися з татом і поїхали до Львова. Потім 33 години ми перебували на кордону - ця дорога здавалася нескінченною.У сумі з Києва до Відня ми добиралися чотири дні.

Спочатку я жила в сім'ї дорослих італійців, їм по 40 років. Вони були дуже ініціативними у допомозі українцям.

Зараз я живу в одного швейцара – йому близько тридцяти років. Не можу сказати, що йому все одно на те, що відбувається, але, як на мене, він недостатньо розуміє масштаб війни і того, що переживають наші люди. Я показувала йому фотографії з нашої поїздки на Рожеві озера (Херсонська область) та розповіла, що сьогодні там відбуваються жахливі речі. На що він мені відповів: "Ти не хвилюйся, ми туди приїдемо, і все виправимо".

Відчуття, ніби деякі європейці не мали якихось серйозних негараздів, вони живуть у своєму світі в рожевих окулярах і не надають нашим проблемам особливого значення.

Правила в Австрії не надто складні. Коли ти приїжджаєш, треба піти до "Австрії центру" - це міжнародний центр, де необхідно заповнити документи. Плюс потрібно заселитися у квартиру і обов'язково мати прописку, бо без неї тобі не дадуть "блакитну картку", а це є аналог місцевого паспорта. І лише з пропискою тобі можуть давати виплати на їжу – це 100 євро на дитину та 215 євро на дорослого.

Загалом австрійці до нас дуже добре ставляться, їм не однаково на війну, але вони не усвідомлюють масштабу катастрофи".

Чехія

Єлизавета, живе у Празі:

"Перші враження були дуже змішаними, тому що на третій день перебування тут у мене вкрали гаманець, у якому були всі мої гроші – його так і не повернули. Зараз я записалася на мовні курси, де навчаються українці, росіяни, білоруси, казахи, киргизи , узбеки У всіх ставлення до війни різне.

Самі чехи більш чуйні, всі чудово розуміють, допомагають нам, чим можуть. Хоча є й ті, хто каже, мовляв, навіщо ви їх сюди пустили і даєте гроші з наших податків.

У самій Празі вже проходило безліч мітингів, на які виходили як українці з чехами, так і громадяни Білорусі, Казахстану та інші. Чехи розуміють усі жахи війни, готові підтримати та вислухати.

Багато чехів були здивовані рефлексами, які з'явилися у нас після війни. Мені дуже запам'яталося, коли волонтери свердлили стіну, щоб повісити полички, а одна жінка злякалася гучних звуків і почала панікувати. Але місцеві чуйно поставилися до цього, заспокоювали її.

А після того, як Україна перемогла на Євробаченні, мені чехи казали: "Після малої перемоги йде велика, то все буде Україна".

З документів у Чехії потрібні закордонний паспорт та бажано звичайний паспорт. За допомогою паспорта роблять спеціальну візу на рік, а потім, за бажанням, можна продовжити. З нею також можна пересуватися іншими країнами Євросоюзу, і вона на якийсь час дає безкоштовний проїзд у громадському транспорті.

Допомога українським біженцям виплачують щомісяця у сумі 5 тисяч крон (6 340 гривень), готівкою або на картку, яку можна оформити.

На даний момент я безкоштовно живу у квартирі – господареві за мене платить держава. Ми з ним просто домовилися, що робимо у ній ремонт, а матеріали він допоможе сплатити. Більше того, він дозволив жити із тваринами, а в нас їх багато.

З роботою тут мені допомогла місцева благодійна організація. Тепер я працюю баристою пару разів на тиждень і паралельно навчаю мову".

Нідерланди

Єлизавета, знаходиться в Роттердамі:

"Я виїхала з України 26 лютого. З першого дня війни ми з родиною дві доби стояли на кордоні з Польщею, були величезні пробки. Я почувала себе твариною, заточеною в клітці: не могла помитися і почистити зуби кілька днів. На заправках їжа та вода закінчувалася, бо її не постачали, бензин теж.

Коли ми з родиною їхали машиною з Києва на кордон, то застали багато аварій: люди на нервах у спробах врятуватися мимоволі створювали аварійні ситуації. Ніколи в житті до цього я не відчувала такого сильного тваринного страху смерті, він паралізував мене.

Очікувань про країни ЄС у мене від початку ніяких не було, я навіть не думала про це. Єдина думка, яка мене не покидала, це врятуватися, покинути територію під обстрілом.

Зараз я живу у Роттердамі – це вже четверте нідерландське місто за період війни. Тут багато молодих людей, я щиро відчуваю їхнє співчуття. Хоч Нідерланди й далеко перебувають від України, люди переживають за нас.

Весь цей період ми живемо у волонтерів, вони пропонують свої квартири з добрими умовами, доки самі у роз'їздах. Я не можу ручатися і відповідати за всіх людей, особливо старшого покоління, адже саме ця вікова категорія найчастіше дотримується консервативних поглядів.

Людей, які надали нам квартиру, ми знайшли через Фейсбук, помітили пост і нам самі написали. Вони допомагають нам шукати житло далі, дозволяють купувати будь-які продукти / засоби гігієни у них вдома, не турбують і не порушують тему війни.

Європа, особливо центральні міста Нідерландів, такі як Амстердам, Утрехт, Роттердам та інші з населенням близько 1 млн. людей, мають кризу житла. Тут немає тенденції будувати висотні будинки, як нові ЖК в Україні. Середня висота квартирного будинку – це 3-6 поверхів. Мінімальна ціна квартири 1000-1200 € (31370 - 37644 гривень) без комунальних послуг. Щоб зняти квартиру, зарплата має бути мінімум утричі більшою за ціну самих апартаментів, тобто близько 3000€ (94 110 гривень).

Крім цього, для офіційної оренди квартири потрібен BSN номер, який має кожен мешканець Нідерландів. Цей номер можна отримати у Gemeete (муніципалітет). Але, щоб його отримати, потрібно попередньо зареєструватися. Для цього українському біженцю потрібно, щоб місцева людина прописала його у себе в квартирі, що не так просто, бо в одній квартирі може бути прописано щонайбільше дві людини.

З березня до середини травня на території Нідерландів українцям можна було їздити на міжміських поїздах безкоштовно, просто показуючи документи. Іноді у нас їх навіть не питали, ми просто говорили, що з України, і нас одразу без запитань пропускали. Зараз безкоштовно їздити можна лише територією міста, тобто на автобусі/трамваї, але не на міжміських поїздах – тепер вони платні. Середня ціна квитка 10€ (313,72 гривень), що є досить мало для високих зарплат місцевих.

Держава надає українським біженцям фінансову допомогу у розмірі 500 € (15 686 гривень) на місяць на особу. У Нідерландах бюрократія не така сильна, як у Німеччині, також тут менше за чергу або їх взагалі немає.

Загалом нідерландці підтримують українців. Багато хто з них відкрито виступає проти Росії і вірить у нашу перемогу".

strana.news

Додати коментар
Коментарі доступні в наших Telegram и instagram.
Новини
Архів
Новини Звідусіль
Архів