Сі приїхав до Москви, щоб досадити США
Сі приїхав до Москви, щоб досадити США
У Кремлі підтвердили дати візиту Сі Цзіньпіна: двадцятого – двадцять другого березня 2023 року. Я, якщо чесно, не бачу підстав вважати, що Сі змушуватиме Путіна згорнути війну. Особливо, після безкарного ураження американського безпілотника над Чорним морем – ця війна символічно вже почала послаблювати США, а не лише Росію з Україною.
Ослаблення основного стратегічного конкурента, нехай і суто символічне (а в міжнародній політиці це має особливе значення), цілком на користь Пекіна.
Якщо на вагах лежатиме символічне приниження США за рахунок РФ з одного боку, і відновлення торгівлі через Чорне море зерном (українським та російським) та добривами як з Китаєм, так і з його сателітами на Глобальному Півдні, товариш Сі вибере продовження війни.
Але, звичайно, він китайсько хитро замаскує свій вибір під миротворчість, а свою підтримку РФ під нейтральність.
Вже сам факт візиту до Москви, а не до Києва свідчить, що Пекін входить у конфлікт (дипломатичний) за РФ. Він і раніше був на її боці в різних голосуваннях в ООН, а зараз ще зробить спільну фотографію зі своїм безмежним партнером, а насправді вже геополітичним васалом. Для історії.
Досягнення першої мети, васалізації РФії, буде закріплено під час візиту до Москви та підписання двосторонніх документів.
Друга мета – ослаблення США – вийде на порядок денний і реалізовуватиметься під гаслом "Китай не дозволить Заходу здобути перемогти свого васала".
А що ж Україна? Китай взагалі не бачить Україну. Він, як і РФ, дивиться крізь Україну та бачить США. Чи є у такому сприйнятті вина самої України? Безперечно, частково є. Але таке вже стратегічне бачення Китаю.
Імовірний алгоритм дій такий:
1. Сі ритуально вислуховує позицію Москви (яка вже давно відома).
2. Сі вислуховує (телефоном) позицію Києва. Як варіант запрошує президента Зеленського на особисту зустріч, наприклад, у Будапешт.
3. Китай запрошує до Пекіна президентів (або міністрів закордонних справ) України та РФ і пропонує підписати спільну декларацію про припинення вогню та принципи врегулювання.
4. Україна відхиляє пропозицію, яка насправді фіксує статус-кво без можливості повернення своїх територій та, що важливо, покарання агресора.
5. Китай прикидається ображеним, звинувачує США та Захід у небажанні припинення війни та відкрито переходить на бік Москви, залучаючи туди і весь Глобальний Південь.
6. Починається гра на послаблення Заходу, і критично важливою стає позиція Індії.
7. В Україні тим часом триває війна. РФ набирає нові сотні тисяч добровольців, сподіваючись оснастити їх за допомогою Китаю. А в Україну прибуває нова західна зброя та техніка.
Враховуючи таку очевидну для мене перспективу, дивує позиція радника Білого дому з питань національної безпеки і оборони Джейка Саллівана, який прямим текстом закликає Пекін поговорити з Зеленським. Щоб вислухати інший бік. Без силових аргументів на полі бою це не матиме жодного сенсу, окрім політичного ритуалу.
Якісь промінчики надії могла б дати розмова президента Байдена з товаришем Сі напередодні його московського візиту. Але це вже було. Їхня особиста зустріч на полях саміту G20 восени в Індонезії якщо і вплинула на Китай з РФ, то лише на тактику, знявши риторику ядерної загрози. Але не стратегії.
А відверта демонстрація Заходом слабкості – страх "ескалації", під якою розуміється пряме зіткнення з РФ, стратегічно веде до ослаблення Заходу, спочатку політичного, а згодом і економічного.
Це китайська стратегія. Вони гратимуть довго, незважаючи на проміжні результати чергових виборів, використовуючи внутрішні протиріччя західних демократій. Як це намагаються робити і росіяни, вже давно будучи частиною китайської стратегії.
Для Заходу та України, як його частини, є лише один спосіб уникнути стратегічної поразки – це здобути перемогу над РФією на полі бою вже цього, 2023 року. Спільними зусиллями. Замість демонстрації страху перед "ескалацією" та прямим зіткненням потрібна демонстрація твердості, рішучості та сміливості. Демонстрація сили.