Подруги назавжди: історія «Лайзи» та «Кари», які разом пройшли фронт і загинули в один день

Ще зі шкільних років Ліза доглядала за тяжкохворою мамою. У 16 років втекла з Польщі назад до України. А в 19 пішла до війська. І через пів року загинула на Запорізькому напрямку.

Юлія на початку повномасштабного вторгнення опинилася на окупованій частині Херсонщини. Під час спроби виїхати потрапила до фільтраційного табору. А звільнившись, теж підписала контракт. У 26 років вона загинула поруч із Лізою.

Це історія справжньої жіночої дружби, яка зародилася на передовій і там же загинула. Але в проєкті "Я не забуду" ця дружба знайшла нове життя завдяки рідним дівчат.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Ліза "Лайза"

Коли Єлизавета була маленькою, її батьки розлучилися, дівчинка залишилася з мамою Мариною. Згодом у жінки почалися проблеми з нирками, знадобилася пересадка. Донором виступив батько Марини, але через три роки у неї почалися ускладнення, і нирку довелося видалити. Зараз мама Лізи перебуває в Дніпрі на гемодіалізі, де чекає на нову донорську нирку.

Через хворобу Марини вона постійно лежала в лікарнях, тому з 12 років вихованням Лізи займалися бабуся з дідусем.

"Восьмий клас вона закінчила у нас у селі. А вже з дев'ятого класу вона доглядала за мамою. І прала, і прибирала. І навіть сама робила їй усі уколи, навіть внутрішньовенні. Вона сама цьому навчилася", — розповіла Олена Люта, бабуся Лізи.

Коли почалася повномасштабна війна, Олена з 15-річною Лізою поїхала до Польщі. Дівчина дуже хотіла повернутися додому. У липні їй виповнилося 16, і вона поставила бабусю перед фактом, що вже купила квиток.

"Вона сказала, що в Україні йде війна, і я там потрібна. Мені нічого не залишалося робити, я одразу поїхала за нею", — згадує бабуся.

В Україні Ліза повернулася до школи, але всі її думки були про те, що коли їй виповниться 18 років, вона зможе піти на фронт.

Дівчина з дитинства мріяла стати лікаркою. Навіть склала іспити до медичного університету.

"Біологію вона склала, а от мову — ні. Вона дуже образилася і сказала, що ніяким лікарем вона не буде, більше не піде вступати, а піде на фронт і там усього навчиться", — продовжила Олена.

Влітку 2025 року 19-річна Ліза поставила бабусю й дідуся перед черговим фактом — вона підписала контракт із ЗСУ, і що вже через день вона їде на військовий вишкіл.

"Вона й раніше говорила про свої наміри піти на фронт, але нам вдалося її відрадити. А через місяць Ліза сама підписала контракт, а нам нічого не сказала. Навіть у ТЦК їй відмовляли, бо вона зовсім молода. Ми їй теж казали: ну, можна ж служити не в зоні бойових дій. На що вона відповідала: ні, я піду тільки на передову, бо там хлопці, їм треба допомагати", — розповів Володимир Люта, дідусь захисниці.

Ліза пройшла військовий вишкіл і на початку січня 2026 року потрапила до 110-ї окремої механізованої бригади, була операторкою БпЛА, позивний "Лайза". Підрозділ воював на Запорізькому напрямку.

На війні Ліза зустріла своє кохання — снайпера Олександра Рябченка, він був на два роки старший за дівчину. Вони познайомилися ще в навчальному центрі, потім Саша служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Згодом вони одружилися.

"Те, що вони одружилися з Сашею, теж було сюрпризом для нас. Однак ми всі були дуже щасливі. Тому що Ліза дуже серйозно до цього ставилася. І якщо вона вже обрала Сашу, то це на все життя", — зазначила Олена.

Однак родичі Лізи не встигли особисто познайомитися з Олександром, бачилися лише через відеозв'язок, спілкувалися в месенджерах. Він вирушив на чергове бойове завдання і з 8 лютого 2026 року не виходив на зв'язок. Військові говорили, що Олександр загинув, але його тіло неможливо дістати з поля бою. Але офіційний статус — зниклий безвісти.

"Ми в перші ж дні, як із Сашею зник зв'язок, дзвонили у 128-му бригаду. Кажуть: є такий, але ми не можемо його знайти, він не виходить на зв'язок. Запитали: а ви хто? Кажу: я бабуся його дружини. А вони навіть не знали, що Саша одружився. Бо вони ще не встигли отримати свідоцтво про шлюб, він пішов на завдання і не повернувся. Але ми все одно на Сашу чекаємо і сподіваємося, що він живий", — наголосила Олена.

Олександр зник 8 лютого, а 10 лютого 2026 року сталася нова трагедія — на Запорізькому напрямку загинула Ліза. Їй було всього 19 років.

Ліза загинула разом зі своєю подругою Юлею "Кара" Березюк, з якою дуже здружилися на фронті.

"Ліза якось зателефонувала і каже: бабусю, у мене з'явився ще один хлопець — Юлька, і засміялася. Вони так жартували. Вона розповідала, що Юля — дуже хороша подруга, ми з нею разом "ходимо на роботу" (так вона називала бойові завдання). І якщо буде можливість, все буде добре, ми приїдемо в гості. Але не встигли", — сказала Олена.

Єлизавету Рябченко поховали в селі, де живуть її бабуся з дідусем.

"У нас кладовище недалеко: вулиця і за городом на другій вулиці — вже кладовище, у нас з вікна його видно. Марина, коли може приїхати з лікарні, одразу до неї на могилку біжить", — поділилася Олена.

Юля "Кара"

Юлія Березюк родом із села Павлівка, що неподалік від Генічеська на Херсонщині. Вона з дитинства була дуже спортивною. Грала у футбол, баскетбол, волейбол, настільний теніс, займалася метанням ядра, плаванням — вона пробувала себе в різних видах спорту. А ще дуже любила риболовлю та вишивати бісером.

"Все, що було пов'язано зі спортом, — це була Юля. Вона була бойовою, могла заступитися, могла вступити в будь-яку суперечку — тому що вона завжди була за справедливість. Якщо словами не виходило, вона могла заступитися кулаком", — згадує Олена Бакреу, сестра Юлі.

Дівчина хотіла пов'язати своє життя зі службою. Після школи вступала до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Але до бюджетної форми навчання трохи не вистачило балів. Щоб не втрачати рік, Юля подала документи до училища в Генічеську, вивчилася на кухарку.

Після закінчення навчання Юля у 2016 році підписала контракт і вступила до лав ЗСУ, служила військовим кухарем в Одеській області. Однак через два роки через проблеми зі здоров’ям звільнилася.

Юлія повернулася до Генічеська і працювала на автозаправці на Арабатській Стрілці, у курортний сезон — кухаркою у пансіонатах.

Місто Генічеськ і село Павлівка росіяни захопили в перші дні повномасштабної війни. Родина Юлі намагалася одразу виїхати, але їхній автомобіль заблокувала колона танків, і вони були змушені повернутися.

"Ми пів року прожили під окупацією. Спочатку ще роздавали продукти, було чим жити. А потім стало важко, і ми з гіркотою в серці поїхали з дітьми, а Юля залишилася там. Вона залишилася, бо, ви самі розумієте, це окупація, а Юля — колишня військовослужбовиця ЗСУ. Ми боялися наслідків, якби її почали перевіряти на блокпостах. І заради її безпеки було краще, щоб вона тимчасово залишилася вдома", — пояснила Олена.

Однак з часом окупанти дізналися про військове минуле Юлі — її здала одна зі знайомих. І до неї прийшли ФСБшники.

"Це було вдень. Юля спала після роботи в нашому будинку. А у нас великий будинок, високий паркан, туди так не зайдеш. І увірвалося дуже багато ФСБшників з автоматами. Вибили двері, увірвалися в будинок, її обличчям до підлоги. Перевернули весь будинок. Знайшли її військову форму, військовий квиток, гаджети — все забрали", — згадує Наталія Березюк, мати Юлії.

Наприкінці серпня 2024 року Юлі вдалося виїхати з окупованої території. Для цього вона накопичила 300 доларів, а квиток коштував 250 доларів. Їй довелося виїжджати через окупований Крим. На контрольно-пропускному пункті (КПП) загарбники перевірили її паспорт за базою і зрозуміли, що перед ними колишня військовослужбовиця ЗСУ.

"Юлю забрали. Вона пробула три дні в ізоляторі, а потім її перевезли до фільтраційного табору в Таганрозі. До цього ми з нею підтримували зв'язок, поки вона була в дорозі, а ось після КПП вона зникла на шість днів. Ми не знали, де вона, її телефон не відповідав, у нас була паніка. Я почала писати у всіх соцмережах, відгукнулися українські волонтери, які були в зоні окупації і допомагали нашим, українським людям. На сьомий день приходить від Юлі повідомлення, що з нею все добре, не переживайте. Волонтери мені пояснили, що вона в Таганрозі, там утримують дуже багато людей, понад 100, більшість — кримські татари та військові", — продовжила Олена.

Юля пробула у фільтраційному таборі три тижні, протягом яких окупанти марно намагалися її завербувати. Потім її перевірили на детекторі брехні й несподівано відпустили. Це було 29 вересня.

Юля змогла дістатися до Одеської області, куди раніше виїхала її сестра з родиною. Дівчина одразу хотіла йти до військкомату, але сестра її відмовляла, бо потрібно було прийти до тями після окупації.

Однак Юля хоча й через рік, але все одно підписала контракт із ЗСУ — у вересні 2025 року. Пройшла навчання, стала операторкою повітряних і наземних безпілотних систем, отримала звання старшого солдата, взяла позивний "Кара".

А 12 лютого 2026 року до родини прийшли представники військкомату і повідомили, що Юлія Березюк загинула 10 лютого на Запорізькому напрямку. Їй було 26 років.

Юлію поховали в селі Боровці Чернівецької області, де зараз живе її мама з молодшими братами.

Подробиці загибелі сестер

Інна Шевчук служила разом із Лізою та Юлею. Жінка підписала контракт із ЗСУ сім місяців тому, безпосередньо в 110-й бригаді служить з 24 грудня 2025 року. У січні до бригади приєдналися спочатку "Кара", потім "Лайза".

Інна познайомилася з Юлею ще раніше — 11 вересня під час базової загальновійськової підготовки (БОВП). Спочатку вони не зійшлися характерами, а потім дуже здружилися.

"Навіть не знаю, як так склалося, що ми так здружилися. Юля завжди підтримувала мене. І коли ми після БОВП роз'їхалися (я на навчання за своєю спеціальністю, вона — за своєю), то постійно дзвонили одна одній, переписувалися. Ми хотіли потрапити в одну бригаду, хотіли бути разом, так і вийшло ", — згадує Інна.

Якось на початку січня командир повідомив Інні, що до бригади їде нова дівчина, і вона буде жити в будинку з нею.

"Кажу: ну, везуть, нехай везуть. І ось заходить — спочатку сумка влітає, потім з’являється наша Юля. Я була в шоці від радості. Кажу: ти знала? Вона: так, я знала, просто хотіла зробити тобі сюрприз", — поділилася військовослужбовиця.

Юля хотіла подарувати мамі цуценя, і вони з Інною у вільний час навіть породу підбирали. Підбирала подарунки двом молодшим братам і племінниці. Але реалізувати заплановане "Кара" не встигла.

Після Юлі до бригади приїхала Ліза, її поселили в будинок до нових посестер.

"Приїхала Ліза. Вона була така дівчинка-дівчинка, зовсім молоденька. Спочатку вона не особливо йшла на контакт з нами, а потім ми познайомилися, почали жити втрьох. Робили все втрьох, ділилися всім. Я набагато старша за Лізу, я їй казала, що могла б бути твоєю мамою. Ми всі троє були хорошими подругами. Розповідали одна одній про все, і знали одна про одну все", — згадує Інна.

Посестри знали про ситуацію з мамою Лізи, що для неї одужання мами було одним із найзаповітніших бажань.

"Вона дуже хотіла допомогти мамі. По-перше, грошима, бо пересадка нирки — дуже дорога операція. А по-друге, вона хотіла стати донором для мами, бо дуже хотіла її врятувати. Вона її дуже любила. І бабусю з дідусем любила, говорила, що вони для неї стали другими батьками", — продовжила Інна.

Ліза з дитинства добре малювала, займалася в художній школі. Потім вона закінчила курси татуажу, і якби не війна, то замислювалася відкрити свій тату-салон. Своєму захопленню вона знайшла застосування на фронті — робила татуювання своїм посестрам. Навіть уже домовилися, що коли Інна повернеться зі свого бойового чергування, то Ліза наб’є і їй тату, вже роздрукували напис, який мав бути зображений. Однак цьому не судилося статися — "Лайза" загинула. Проте Інна все одно планує зробити татуювання — вже на згадку про своїх побратимів.

Інна розповіла про обставини загибелі Лізи та Юлі. 10 лютого 2026 року "Лайза" та "Кара" під ранок повернулися з бойового завдання, і будинок, де вони відпочивали, росіяни атакували снарядами. Інна в цей момент була на чергуванні.

"Було два "прильоти"Я: спочатку один у будинок, потім слідом за ним контрольний. Все рознесло. Від будинку залишилося кілька стін. Нічого немає. Мені спочатку надіслали фото, бачу, наші речі розкидані по дереву. Такі потужні вибухи були. Потім я приїхала, хотіла побачити все сама, бо це місце, де ми жили, — це вже була наша сім’я, це був наш дім. Але там нічого не залишилося. І шансів вижити не було", — розповіла вона.