Українські захисники зустрічають своє професійне свято на передовій — репортаж із Донецького фронту (ВІДЕО)

Сьогодні, 6 грудня, своє професійне свято — День Збройних сил України — українські захисники зустрічають на передовій. Піхота — в окопах, артилерія — на вогневих позиціях, а аеророзвідка — у небі та в командних пунктах. На позиціях 63-ї окремої механізованої бригади (ОМБр) на Донеччині побувала знімальна група FREEДОМ.

Олександр — командир артилерійського бойового розрахунку 63-ї ОМБр. За його командою за лічені секунди бійці готові завдати удару по цілі противника. Олександр родом із невеликого села поруч із Чорнобилем Київської області. Для нього повномасштабне вторгнення армії РФ почалося з окупації.

“Я їхав із Києва, і йшли колони. Жах, страшно було. Ґвалтували людей, жінок із погребів діставали, знущалися. Але таке було в інших селах. А в тих, які ближче до нас, окупанти казали, що якщо ваші прийдуть, то ми з ними не воюватимемо — одразу будемо здаватися в полон”, — згадує військовослужбовець 63-ї ОМБр.

У російській окупації Олександр і його сім’я провели 2022 року два місяці. І весь цей час займалися евакуацією людей через Київське водосховище. Після звільнення частини Київської області Олександр записався до лав української армії. Вдома на нього чекають дружина і дворічний син.

В артрахунку також працює 55-річний боєць із позивним “Санич”. У чоловіка троє онуків, незабаром стане дідусем учетверте. “Санич” не приховує, що втомлюється від такої роботи, проте відмовлятися від неї навіть не думає.

“У нас ніхто не хоче відступати чи зупинятися. А як же? Скільки хлопців загинуло, скільки матерів не дочекалися своїх синів, скільки дружин своїх чоловіків, скільки дітей осиротіли. Тому будемо продовжувати воювати”, — каже він.

Військовослужбовець Юрій двічі намагався стати добровольцем ЗСУ. Перший раз прийшов до військкомату 2014 року, потім — 2022-го. Але потрапити на службу йому вдалося лише через рік після початку повномасштабного вторгнення.

Піхотинець зазначає, що найбільшу підтримку йому надають близькі — 18-річний син і дружина. Та й сам Юрій, перебуваючи від противника за кількасот метрів, більше хвилюється за рідних. Його дім у Броварському районі Київської області, там регулярно росіяни атакують безпілотниками.

“Нещодавно був у відпустці вдома, перший раз за півтора року. Приїхав у суботу, а в неділю “Шахеди” прилетіли до нас “у гості”, — каже він.

Юрій нечасто думає про цивільне життя. Бійцю особливо ніколи думати й про те, що буде після війни. Але все ж є те, про що він сильно мріє.

“Хотів би ще доньку”, — ділиться він.

Вітаючи зі святом побратимів, ті, хто вже майже три роки бореться за українську свободу, не говорять довгих промов. Вони добре знають, що головне на війні — це міцне здоров’я і терпіння.