Майже рік без світла та води: мешканці зруйнованої Любимівки повертаються додому (відео)

Без світла, води, в напівзруйнованих будиночках і літніх кухоньках зимують відчайдушні Любимівка, що повернулися до свого села в Миколаївській області. Під час активної фази наступу село було на лінії фронту та окупанти просто порівнювали її із землею. Вже під зиму до рідного села повернулися перші жителі, а за ними потяглися інші, йдеться у сюжеті  ТСН .

Спалені броненосці, БМП, автомобілі по обидва боки доріг, у посадках та в полях. Сотні кілограмів снарядів та ракет, мін та гранат тепер усюди під ногами і в самому селі. “Люди їхали полями, вибухнули. Протитанкова міна, дитина там була. По селі багато валяється снарядів нерозірваних, люди приїхали та поїхали, а хтось там перевіряв”, — каже місцевий житель Андрій Годіма.

Він із сім'єю їхав у серпні, коли село вже горіло. Бої йшли околицями, окупанти порівнювали із землею Любомировку великими калібрами. Повернувся восени, коли звільнили Миколаївщину. “Одні руїни. Є будинки, де немає навіть даху, є збережені, але вікон немає. Що могли заслонили, забили, і прийшли. Живемо, де житимемо, тут наша земля”, — переконує чоловік.

До лютневого вторгнення в селі мешкало майже сімсот душ, зараз хіба що сотня. Люди, незважаючи на заміновані городи та знищені будинки, повертаються на свою землю. Особливо старше покоління. “А куди повертатись додому? Тут все життя прожив, із 52 року по травень. Буде 71 рік мені», – каже Олексій Іванович.

Він стоїть на згарищі, який колись був його двором і в тому одязі, який встиг винести. Будинок, у якому прожив усе життя з дітьми, згорів від прямого влучення снаряда. “Були всі вигоди – парове, ванна, а зараз нуль. Ну нічого! Головне, щоб їх гнати звідси, все буде, щоб наші діти та онуки жили”, — каже чоловік.

За парканом Олексія Івановича був будинок сина Олега, який фермерством займається від 95 року. Мав в оренді десятки гектарів, вирощував пшеницю. Урожай він не зібрав, той згорів від обстрілу, як і дорога техніка, яку взяв напередодні війни в кредит. "Два кредити нам дали, купили навантажувач, сівалку наприкінці 21 року, все було добре, розрахувалися, а потім війна. Не знаю, як далі будемо", – каже Олег.

Село зруйноване вщент, де-небудь трапляються будинки в яких ще хоч стіни стоять, але без даху. Люди самі намагаються якось підлататись, використовують усе, що можуть – від плівки до вцілілого шиферу. Люди, що повернулися, туляться в літніх кухоньках або верандах, зимують без благ, без зв'язку, але вдома. “Світла немає вже майже рік, із 6 березня. Води немає, бо немає світла. Торгові точки не працюють, завдяки волонтерам отримуємо воду та продукти, завдяки ОТГ отримуємо дрова, виживаємо як можемо”, — каже староста села Наталія Чепик.

Люди сповнені надії на перемогу та хочуть відбудувати село. Кажуть, коли потеплішає, то зможуть підлатати будинки та розчистити свої присадибні ділянки від мін та снарядів. Жителі вірять, що все буде добре, бо серед суцільних воронок та уламків убивчого заліза вцілів хрест із розп'яттям.