Волинська трагедія: камінь спотикання у відносинах Польщі та України

Напередодні офіційного візиту до Польщі президента України Володимира Зеленського у січні Київ та Варшава домовилися про відновлення роботи з розслідування однієї з найтрагічніших сторінок в історії двох народів. Дві країни довгий час не могли домовитися про єдиний погляд на масові вбивства поляків у Галичині та Волині, вчинені українськими партизанами-націоналістами під час Другої світової війни, і на розправи над українцями. Навіть за три роки російського повномасштабного вторгнення, під час якого Польща залишалася найближчим союзником України, примари минулого продовжували розділяти два народи.

«За десять метрів ліворуч від нас була школа. А там була церква та будинок органіста...»

Польський історик Леон Попек вказує на безкрає свіжозоране поле. Все, що залишилося від польського села Острувки, — це бузковий кущ, посаджений ще до Другої світової війни, зруйнований вітром. Під ним — статуя Діви Марії, яка колись стояла у місцевій церкві. У статуї не залишилося ні голови, ні рук.

"30 серпня 1943 року Українська повстанська армія всього за кілька годин знищила тут все", - говорить історик.

«Вони заходили до кожного будинку, витягували або виганяли з них людей і вели всіх у будівлю школи — і чоловіків, і жінок, і дітей».

Після цього людей виводили групами по десять осіб на сусіднє подвір'я.

«У середині двору була яма. Їх заганяли в неї та рубали сокирами», — каже Попек.

За підрахунками історика, в Острувках було вбито не менше 474 поляків, у тому числі 204 дитини. Серед жертв були його дідусь та інші родичі.

«Я виріс на цих оповіданнях. Як загинув мій дідусь. Як загинула моя тітка. І її діти. І її чоловік. Понад 30 осіб. Мої родичі збиралися разом, згадували ці події та обговорювали, чому так сталося? Чому, чому, чому...»

Це ж питання ставлять уже 80 років багато польських родин з корінням з Волині. Перед Другою світовою війною ця територія була частиною Польщі, але її населяли переважно українці.

1939 року Волинь узяв під контроль Радянський Союз, а 1941 року — її окупувала нацистська Німеччина. Українську повстанську армію було сформовано у 1942 році як підпільне військове крило Організації українських націоналістів (ОУН) — рух, який з 1929 року вів партизанську кампанію на території Польщі.

Метою ОУН було створення незалежної української держави, і під час Другої світової війни вона вважала за своїх ворогів і Польщу, і Радянський Союз, і Німеччину. Через це Степан Бандера, лідер однієї з двох фракцій ОУН, провів більшу частину війни у ​​німецькому ув'язненні.

Однак у різні часи ОУН намагалася вести переговори з нацистськими окупантами, і деякі члени ОУН допомагали німцям вбивати євреїв.

Але головними жертвами насильницької кампанії УПА стали мирні жителі з-поміж польської меншини. Ніхто не знає точно число жертв, і оцінки сильно відрізняються.

Інститут національної пам'яті Польщі, спонсорований державою, говорить про 100 тисяч поляків, які загинули від рук українських націоналістів у 1942–1945 роках у Волині, сусідніх регіонах та на територіях, які зараз є частиною сучасної Польщі.

Український історик Сергій Плохий, директор Інституту українських досліджень Гарвардського університету говорить про 60-90 тис. жертв з польського боку.

Більшість із них була не розстріляна, а вбита з особливою жорстокістю — людей рубали сокирами, різали ножами, били молотками або спалювали живцем.

Від 10 до 15 тисяч українців було вбито поляками в рамках самооборони чи помсти. Але були й випадки, коли українські партизани вбивали українців, котрі співчували полякам.

Біля руїн величезного червоноцегельного католицького костелу в селі Кисилін я зустрів 86-річну Людмилу Гірську. Вона розплакалася, згадуючи, як польських сусідів її сім'ї вбили під час меси 11 липня 1943 року. Бабуся та дідусь Людмили були українцями. Але вбивці прийшли і до їхнього дому.

«Вони сказали: "Ми прийшли вас розстріляти. Через поляків, тому що ви дружите з поляками". І бац! – це був кінець дідуся та бабусі. Ті ночі були без сну. Тільки плач та плач – ось так вони намагалися будувати Україну. Який у цьому був сенс? Ось якими були бандерівці».

Після війни території Волині та Галичини були включені до складу Радянської України. Поляки, що вижили після різанини, були змушені виїхати в нову польську державу, межі якої зрушили на захід. Вони зберігали пам'ять у тому, через що пройшли їхні сім'ї. Але на тлі інших звірств Другої світової війни історія різанини залишалася майже невідомою за межами Польщі.

Радянські підручники історії здебільшого ігнорували польських та єврейських жертв УПА і натомість розповідали про її боротьбу проти радянської влади, яка тривала в Карпатах аж до 1950-х років. Вони також репрезентували всіх українських націоналістів як посібників нацистів.

Лише на початку 1990-х, коли Радянський Союз розпався, польські історики, такі як Леон Попек, змогли потрапити на місця масових убивств та розпочати ексгумацію тіл жертв. Попику навіть вдалося зрештою знайти останки свого діда. Але процес ускладнювався ворожістю деяких українських археологів та істориків. Його звинувачували у маніпуляції з останками дітей.

"Вони брали маленькі кістки і стверджували, що я навмисне розламав їх на три частини, щоб збільшити кількість загиблих", - згадує історик.

В Україні опозиція до вивчення цих подій зростала, особливо після початку російської анексії Криму та окупації частини Донбасу у 2014 році. У цих обставинах все більше українців почали сприймати ОУН і найвідоміших її лідерів Степана Бандеру та Романа Шухевича як героїв для наслідування у боротьбі проти російської та радянської влади.

Останніми роками, згідно з соцопитуваннями, позитивне ставлення до УПА та ОУН різко зросло навіть у південних та східних регіонах України, де раніше негативно ставилися до «бандерівців» — особливо після початку російського повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Серед істориків, які брали участь у цьому процесі, був Володимир В'ятрович. З 2014 по 2019 роки, за президентства Петра Порошенка, він очолював Український інститут національної пам'яті, де брав участь у формуванні поглядів українців на їхнє минуле. Директор інституту призначає кабінет міністрів.

В'ятрович вважає те, що сталося 1943 року, не «Волинською різаниною», а «Волинською трагедією» — епізодом взаємного кровопролиття.

«На мій погляд, це була польсько-українська війна, – каже він. — Цю війну розпочали підпільні рухи з обох боків — української та польської. Але дуже часто вона перетворювалася на щось подібне до громадянської війни між різними селами, різними етнічними групами».

В'ятрович багато років займався історією цих подій і дійшов висновку, що українські селяни часто спонтанно нападали на своїх польських сусідів після багатьох років гноблення польською владою. Він стверджує, що командування УПА ніколи прямо не давало наказу про вбивство поляків. Крім того, за його словами, тисячі українців загинули від рук поляків у акціях у відповідь.

В'ятрович також пропонує оцінку кількості жертв цих подій, яка значно відрізняється від запропонованих іншими істориками. Він говорить про 50 тисяч убитих поляків та вказує на дослідження Католицького університету Львова, де називається цифра у 30 тис. українців, убитих поляками.

Деякі західні історики звинувачують В'ятровича в обіленні військових злочинців. Він відповідає, що ці звинувачення — повторення російської пропаганди, і навіть стверджує, що деякі його опоненти отримували гроші від Кремля.

«Немає документів, які б свідчили про те, що Українська повстанська армія боролася за етнічно чисту українську державу», — каже історик.

Етнічні чистки не були офіційною політикою організації Бандери. Але у травні 1941 року було опубліковано «Вказівки ОУН про боротьбу та діяльність ОУН у період війни» під редакцією Бандери та Шухевича. У розділі «Очищення території від ворожого елементу» йдеться: «Під час хаосу та збентеження можна дозволити собі ліквідацію небажаних польських, московських та єврейських діячів, особливо прихильників більшовицько-московського імперіалізму». Текст документу є на сайті Інституту історії України Національної академії наук України.

У цьому документі марксизм називається єврейської «вигадкою» і додається: «московсько-єврейська комуна – це ворог народу!».

Один із лідерів ОУН Ярослав Стецько, який зачитав у червні 1941 року акт проголошення Української держави, писав керівництву нацистів із пропозицією використовувати німецькі методи у боротьбі з євреями в Україні.

Оригінал його листа українською мовою, що містить принизливий етнонім, відкрито говорить про його підтримку знищення євреїв та використання щодо них «німецьких методів екстермінації», «виключаючи їх асиміляцію». Обидва документи були опубліковані істориками Марком Царинником та Карлом Беркхоффом у журналі Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Шведсько-американський історик Пер Андерс Рудлінг із Лундського університету спеціалізується на історії націоналізму у Східній Європі. Він вважає, що В'ятрович просто ігнорує цілий пласт наукової літератури.

«Серед дослідників Голокосту це не спірне питання, а знання, що усталено на основі багатьох джерел — багато з них знаходяться в архівах колишнього КДБ, директором яких В'ятрович був з 2008 по 2010 роки», — каже Рудлінг, маючи на увазі архів Служби безпеки України.

Польський історик і політолог Лукаш Адамський, який ретельно вивчав цю тему, наголошує, що немає письмового наказу ОУН/УПА з наказом вбивати поляків у Волині. Але у наказі від 1944 року щодо Східної Галичини головнокомандувач УПА Роман Шухевич розпоряджався переконувати поляків виїхати до Польщі, а якщо ті не погодяться — вбивати їх.

У 2016 році польський парламент визнав Волинську різанину геноцидом. Це стало частиною посилення націоналістичних настроїв з обох боків кордону. У Польщі влада мала право-популістську партію «Право і справедливість» (PiS), яка звертала все більше уваги на історію трагічних подій у Волині. В Україні режим контртерористичної операції, оголошений для боротьби з підтримуваними Москвою сепаратистами в Донецькій та Луганській областях, викликав хвилю інтересу до історії боротьби з Росією, зокрема УПА.

У 2017 році Україна заборонила ексгумації польських жертв, хоча, як і раніше, дозволялося перепоховання тіл німецьких солдатів Другої світової війни.

Історик Володимир В'ятрович, який активно коментував політичні питання та мав добрі зв'язки у владі, відіграв важливу роль у цій забороні. Київ заявив, що заборона була відповіддю на відмову Варшави відновити у первісному вигляді осквернений пам'ятник бійцям УПА у Польщі.

«Українці нічого про це не знають»

Але пік конфлікт про події вісімдесятирічної давнини досяг уже після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року, коли Польща прийняла мільйони українських біженців.

«Поляки відкрили свої серця, свої будинки та почали допомагати», — каже Кароліна Романовська, чиї бабуся та дідусь виросли на Волині.

«Питання навіть не стояло. Вони жертви. Це те, що ми маємо робити. Але дуже часто поляки запитували українців: "Що ви думаєте про Волинську різанину?" Ми думали, що українці нарешті зрозуміють наш біль із минулого. А потім я зрозуміла, що українці про це нічого не знають».

Кароліна стала визначною активісткою громадської кампанії з вимогою зняття заборони на ексгумації. Її підтримали польські політики. Напередодні шестимісячного головування Польщі в Раді Європейського союзу, яка розпочалася 1 січня, вони почали загрожувати заблокувати процес інтеграції України з Євросоюзом, якщо не буде надано дозволу на перепоховання.

Президент України Володимир Зеленський спочатку відмовився йти назустріч - він заявив, що це питання може розглядатися лише після закінчення війни з Росією.

Проте невдовзі після перемоги Дональда Трампа на виборах у США Київ змінив свою позицію — можливо, вирішивши, що Україні як ніколи потрібні європейські друзі.

У листопаді 2024 року було оголошено, що Україна більше не протидіятиме ексгумаціям на своїй території. Потім, напередодні візиту Зеленського до Варшави 15 січня, було досягнуто згоди про початок робіт. Першу ексгумацію буде проведено у квітні на місці нині неіснуючого села Пужники – не у Волині, а неподалік Івано-Франківська.

Деталі ще не опрацьовані. "Поки ми не почнемо розкопки, це тільки заяви", - говорить Кароліна Романовська.

На шляху істориків може виникнути низка труднощів. Кожна ексгумація вимагатиме окремої згоди України, і деякі поляки побоюються, що місцева влада може блокувати заявки.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також заявив, що Київ, у свою чергу, вимагає належного увічнення пам'яті українців у Польщі, у тому числі відновлення раніше зневаженої пам'ятки українським бійцям.

Поки що невідомо, чи погодиться на це Польща.

Володимир В'ятрович, однак, вважає, що Польща тепер добиватиметься подальших поступок. Він також зазначив законопроект, внесений до польського парламенту нині опозиційною партією «Право і справедливість» (PiS), який пропонує зробити звеличення Степана Бандери та ОУН-УПА протизаконним. Законопроектом пропонується також заборонити «бандерівські символи», включаючи червоно-чорний прапор УПА, популярний зараз в Україні.

Якщо закон буде ухвалено, він стане повною протилежністю українському закону від 2015 року, який зробив протизаконною неповагу до борців за незалежність України, включаючи Бандеру.

Цей український закон жодного разу не застосовувався проти вчених. Але український історик Георгій Касьянов, який критикував ОУН і зараз працює у Польщі, стверджує, що «існує величезний психологічний тиск, коли ти пишеш щось і знаєш, що, можливо, ти робиш щось незаконне».

У самій Україні дипломатичний конфлікт із Варшавою призвів до поновлення інтересу до подій 1943–1944 років.

Торік у жовтні в ефір вийшов епізод документального проекту «Реальна історія», присвячений цим подіям. Він зібрав широку аудиторію: 1,7 млн ​​переглядів на YouTube.

Крім того, українці та поляки говорять про складні питання спільної історії на обговореннях, які організовує «Польсько-Українська Асоціація Примирення», започаткована Кароліною Романовською.

Романовська також одержує листи підтримки з України, у тому числі від Івана Макара. Борець за незалежність України у 1980-х він пізніше став народним депутатом Верховної Ради. Макар називає себе останнім політв'язнем радянської України — його заарештували за націоналістичну діяльність 1988 року. На його книжковій полиці стоять бюсти Бандери та Шухевича — батько Макара вступив до лав УПА 1944 року.

«Кароліна Романовська та люди у її ситуації мають право забрати тіла своїх близьких та поховати їх, — сказав мені Макар. — Ми маємо вирішувати всі проблеми крок за кроком і знаходити спільний ґрунт. Між нами не повинно бути конфліктів на ґрунті історії».

Кароліна, у свою чергу, визнає, що Росія використовує тему масових вбивств, щоб посіяти розбрат між українцями та поляками. Але вона наполягає, що коли друзі відкрито говорять про проблеми, це не допомагає їхнім ворогам.

«Якщо Україна боїться, що обговорення цієї теми поставить під сумнів їхніх героїв Другої світової війни, то я впевнена, що боятися нема чого, тому що зараз у них є справжні герої, які борються за свободу. І я думаю, що ці герої хочуть, щоб Польща та Україна стали ще ближчими. Волинська різанина була скелетом, захованим у шафі. І якщо ви думаєте, що скелет у шафі одного разу просто зникне, ви помиляєтесь. Я не звинувачую українців у тому, що сталося. Але якщо ми намагатимемося приховати історію, це нам не допоможе. Це лише все зіпсує».

bbc.com