Україні потрібно повернути всіх своїх жінок, щоб відновити економіку

Україні потрібно, щоб її біженки повернулися додому — і якнайшвидше.

Нехай навіть путінська Росія майже за півтора року бойових дій своїх цілей так і не досягла, ціна опору для України все одно виявилася воістину руйнівною. І якщо шість із лишком мільйонів українських біженців не повернуться, ця шкода виявиться незворотною.

Більшості чоловікам віком від 18 до 60 років заборонено залишати країну, і це пояснює, чому 68% українських біженців становлять жінки, причому серед дорослих співвідношення статей перекошене ще більше. За підрахунками фахівця Bloomberg Олександра Ісакова, якщо Україна не переконає хоча б частину з 2,8 мільйона жінок працездатного віку повернутися, це коштуватиме їй 10% річного ВВП.

У найгіршому сценарії ці 20 мільярдів доларів на рік запросто переважать запропонований Європейським союзом чотирирічний пакет допомоги для України у розмірі 12,5 мільярда євро (13,9 мільярда доларів) на рік.

"Особисто для мене перемога - це коли українські сім'ї возз'єднаються на батьківщині, а не за кордоном, - сказала заступник міністра економіки Тетяна Бережна. Її кабінет у Києві, як і вся урядова зона, оточений блокпостами. - Тому найголовніше завдання зараз для України, для українського уряду - зробити все можливе, щоб жінки з дітьми повернулись до своїх чоловіків і їхні сім' ї воз'єднались".

Ще до повномасштабних бойових дій найслабшою економічною ланкою України була її демографія: коефіцієнт народжуваності становив лише 1,2 — один  з найгірших у всій Європі. Десятки тисяч загиблих солдатів і цивільних та ще більше поранених чи травмованих, які вибули через непрацездатність, скорочують ринок праці та необхідну для одужання економіки кількість споживачів ще більше.

Уряд має далекосяжні плани відновлення — подвоїти розмір економіки до 2032 року — але міністерство економіки визнає: щоб досягти цієї мети, Україні не вистачає 4,5 мільйона робочих рук та підприємців. Заповнити прогалину мають намір якимось поєднанням "повернених", з яких 60% мають вищу освіту або навіть науковий ступінь, та іноземних кадрів.

Тому уряд активно розробляє стимули для повернення на ринок праці жінок — готує новий закон про працю, намагається скоротити гендерний розрив в оплаті праці та пропонує гранти, щоб подружжя бійців на передовій змогло розпочати свій бізнес.

Шлях додому

У сукупності українські біженці та внутрішньо переміщені особи (ВПО) становлять майже третину від 37-мільйонного населення, яке проживало на підконтрольній Києву території до початку повномасштабного конфлікту. І хоча частина переміщених осіб усередині країни все ще може зробити свій внесок в економіку України, всі, хто опинився за кордоном, шукають роботу, платять податки і збільшують ВВП в інших країнах.

"ВВП будь-якої економіки визначають лише люди, - вважає виконавчий директор Монобанку Олег Гороховський. - І боюся, що з України їде дуже багато розумних і освічених людей, молоді та особливо жінок".

Вплив жінок на споживчий попит є особливо великим, зазначає він, тому що це вони в основному роблять покупки для дому. "Без них доведеться дуже важко", - додав він.

Так, згодом багато біженців, напевно, повернуться. Але ніхто не поручиться скільки саме — та й переконати їх із затягуванням бойових дій стає все важче. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, через десятиліття після закінчення останньої війни в Європі, конфлікту в Боснії, додому повернулася лише половина з 2 мільйонів біженців та ВПО.

За підрахунками Ісакова, українській економіці аналогічний результат, коли повернеться лише половина всіх біженців, коштуватиме 10 мільярдів доларів на рік. Це 5% ВВП — особливо з огляду на те, що деякі чоловіки та сім'ї, навпаки, переїжджають до дружин, які вирішили залишитися за кордоном.

Втрата робочої сили не менш важлива, ніж втрата попиту. За словами головного аналітика Центробанку з грошово-кредитної та економічної політики Олександра Жолудя, проблема стоїть настільки гостро, що Україна вже розмірковує, як заповнити майбутній дефіцит за рахунок репатріантів. І якщо в інших країнах питання імміграції нерідко пов'язані із проблемами, то "у нас в Україні вже сперечаються про необхідність нової міграції з-за кордону після закінчення конфлікту", сказав він. При цьому Жолудь висловлював власну думку, а не позицію центрального банку.

Однак поки що основна увага приділяється тому, як переконати біженців повернутися до міст на кшталт Миколаєва.

Коли Данія в ході бойових дій погодилася очолити програму реконструкції порту, посол Оле Егберг Міккельсен розраховував допомогти відновити водну та енергетичну інфраструктуру, щоб місто знову стало придатним для життя. Але він не очікував, що доведеться будувати бомбосховища для дітей.

3 липня було узгоджено проект з відновлення 16 пошкоджених шкіл з будівництвом додаткових сховищ там, де це необхідно, тому що сім'ї з дітьми попередили, що інакше до прифронтового міста не повернуться, сказав Міккельсен.

Багато хто дійсно повернувся. Це говорить про те, що цифри не статичні, а є лише моментальним знімком поточних потоків. Місцева влада чимало потрудилася, щоб зробити повернення привабливішим: парк нових автобусів замінив розбиті в ході бойових дій, до автобусних зупинок тепер примикають бетонні бункери, де люди можуть сховатися під час тривоги, в батареях знову з'явилося тепло, а в крані вода — хай навіть і не питна.

Але навіть це не переконало Дар'ю Честіну повернутися з Бразилії із дев'ятирічною дочкою Варварою.

Зв'язок із друзями Варвара втратила, рятуючись від обстрілів, коли по Миколаєву загуркотіли танки. До того часу, як вони дісталися Куритиби, приблизно за 400 кілометрів на південь від Сан-Паулу, вона замкнулася в собі, озлобилася і втратила апетит.

На місці Честина, колишній комерційний директор великого зернового терміналу у Миколаївському порту, швидко знайшла роботу у бразильській консалтинговій компанії із сировинних товарів. А Варвара із задоволенням ходить до міжнародної школи, де навчають португальською та англійською.

Мама Честиної вже повернулася до Миколаєва, знову відкрила свою пекарню, а у травні навіть приїжджала сама Дарина. Але одних шкільних бомбосховищ Честиною недостатньо: у 2014 році, коли Росія анексувала Крим та спровокувала збройний заколот на Донбасі, їй уже доводилося тікати з північно-східного міста Луганська, і вона боїться крилатих ракет.

"Якби не була в мене доньки, я б повернулася", - сказала 31-річна Честина. Вона переживає, що молодь на зразок її самої, зі знанням мов і навичками, з якими не важко знайти роботу де завгодно, вже не повернеться. Таким чином нова Україна втратить ключовий ресурс. А якщо люди не повернуться, міркує вона, то "за що ми воюємо?"

Проте молоді люди все ж таки потягнулися назад до Миколаєва, хоча той, як і раніше, за 70 км від лінії фронту. Проекти реконструкції створюють відчуття прогресу, каже Микола Капацина, власник судноплавної компанії "Конкорд" у все ще закритому порту.

Капацина працює з данським урядом і каже, що чотири дитячі садки з бомбосховищами нещодавно відчинили свої двері — і всі вони вже переповнені.

Проте серед репатріантів непропорційно багато літніх та пенсіонерів, а молоді важко знайти гідну роботу. Він вважає, що потрібно буде як мінімум два роки без бойових дій, щоб повернути комунальні служби до нормального порядку. Поки що людям просто треба визначитися, чи достатньо цього, щоб повернутися. "Іншого рішення у нас немає, - каже Капацина. - Навіть величезний бюджет не вирішить проблему".

Валерія Люлько до минулого року була бізнес-партнером та допомагала іноземним компаніям, у тому числі Paramount Global та Hasbro, ліцензувати продукти в Україні. Однак один її діловий партнер пішов на фронт, інший залишився підтримувати компанію на плаву, а сама Люлько поїхала, щоби відвезти свого 12-річного сина в безпечне місце. У результаті Paramount влаштувала її на роботу в Німеччині.

Незважаючи на гостинність німців, Німеччина для Люлька аж ніяк не країна мрії. Після надцифрових служб України вона ніяк не звикне заповнювати паперові формуляри та постійно перевіряти поштову скриньку в очікуванні відповіді. Крім того, їй не до вподоби німецька шкільна система — їй вона здається кастовою. І все ж таки вона спробує замість документа біженця, який закінчується наступного року, отримати більш постійну робочу візу.

"Ті, хто розібрався з роботою в Німеччині, Нідерландах, Великій Британії або в будь-якій іншій європейській країні, загалом планують там залишитися", — каже 42-річна Люлько. Сама вона каже, що в неї залишилося дуже багато невирішених питань.

"Чесно кажучи, навіть не знаю", - каже Люлько. Вона додала, що більшість "повернених" говорить тільки українською чи російською і тому не може знайти роботу і влитися в чуже суспільство.

Офіційне опитування 7 тисяч українських біженців у Німеччині від 12 липня показало, що 44% мають намір залишитися або на кілька років, або назавжди — і це на 5% більше, ніж минулого літа. Три чверті відвідують курси німецької або вже закінчили їх — це неодмінна умова, щоб знайти роботу.

Німеччина прийняла близько мільйона українців. Найбільше їх у Польщі, куди Олена Сірант приїхала із Хмельницького на заході України із найскромнішим словниковим запасом.

Незважаючи на університетську освіту, 29-річна одинока мати спочатку ледве зводила кінці з кінцями, знайшовши роботу в невеликому супермаркеті. Але потім спитала директора нової школи її сина, чи немає для неї роботи. Виявилося, що є, і вона стала навчальним помічником.

В Україні мала нудну конторську роботу. Але в Польщі, за її словами, вона знайшла себе: виявилося, що вона любить викладати для дітей, син завів друзів, і обидва щасливі. Додому вона не поспішає.

"Звичайно, я хотіла б з'їздити в Україну і відвідати батьків, але мені й тут добре, — каже вона. Сенсу їхати прямо зараз я не бачу. Свій сирен, вибухи… Ні вже".

Стаття написана за участю Ендрю Ленглі та Олександра Кудрицького

Bloomberg , США