Чому українці святкують Великдень двічі

У квітні українці відзначають Великдень, причому двічі – 9 квітня найважливіше християнське свято відзначили католики, а за тиждень – православні та греко-католики. Чому у представників однієї релігії стільки різних точок зору на ті самі речі і до якої конфесії, все-таки, історично ставляться українці, з'ясував Фокус .

Міфи та легенди стародавнього християнства

Популярний міф про те, що у 988 році Київська Русь була охрещена у православній традиції. Насправді християнська церква розкололася на православну (ортодоксальну, класичну) та католицьку (вселенську) лише 1054 року. Отже, 988 року апріорі не могло бути жодної православної традиції. Це був світ ще до релігійного протистояння Сходу та Заходу – щоправда, воно зростало.

Справа в тому, що християнська церква ніколи не мала єдиного духовного центру. Ще з Біблійних оповідань ми дізнаємося про існування не менше семи церков. Коли у 313 році християнство було легалізоване в Римській імперії, воно вже понад десять років  розвивалося  як офіційна релігія у Вірменії (де досі існує чудова гілка християнства). У самій Римській імперії інституційне оформлення християнства на його шляху від катакомбних зборів до офіційної релігії зайняло понад десять років і лише у 325 році на Першому (Нікейському) Вселенському церковному соборі було прийнято основні канони християнства. Тоді ж оформилися п'ять центрів впливу в єдиній Церкві – Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим.

Ніде не вказувалося, який із цих центрів найбільш авторитетний чи, тим паче, головний, проте оскільки апостол Петро прийняв мученицьку смерть саме у Римі, його наступники – Батьки (лат. – Папи) християнської громади у Римі вважали себе найближчими до перших послідовників вчення Ісуса Христа.

Проте столицею імперії стало місто Константинополь. Наступні тисячі років існування Східної Римської імперії (що увійшла в історію під назвою Візантія) саме Константинополь був її столицею. Він став найбільшим містом Європи, духовним, цивілізаційним та культурним центром тогочасного світу.

Слід пам'ятати, що Церква благословляла на правління тодішніх державних лідерів, коронувала правителів. Тому її роль у суспільному порядку та легітимності державної влади була ключовою.

Такий високий статус створив передумови для участі Церкви у жорстоких політичних протистояннях і зрозуміло, що він сприяв піднесенню саме столичного (Константинопольського) духовного центру. Це відбувалося у процесі формування нових церковних канонів, покликаних дати відповіді на складні філософські питання життя людей та Божественної сутності. Для встановлення скликалися Вселенські Церковні собори, де проходили дискусії. Ті, хто їх програвав, часто потрапляли в немилість до імператора і навіть вирушали на заслання. Дехто опинявся в Аравійській пустелі і проповідував там уже неканонічне християнське вчення, а Папа Римський Мартін I, наприклад, потрапив на заслання до Криму. Зараз важко уявити, як Крим може бути місцем заслання, проте у VII ст. він був північним регіоном імперії.

У VII столітті Олександрія, Єрусалим та Антіохія опинилися під владою арабів. Рим теж відокремився від імперії і Константинополь втратив адміністративну владу над Папою Римським. У Візантії залишився лише Константинопольський патріарх. Після цього Вселенські собори більше не скликалися, і кожен осередок розвивався самостійно, все більше віддаляючись один від одного.

У таких умовах християнство з рук візантійського імператора та константинопольського патріарха ухвалила Київська Русь-Україна на чолі з Володимиром Великим. Вона стала однією з найбільших християнських держав світу, а київські князі стали вважати себе рівними візантійським імператорам. Князя Володимира Великого взагалі проголосили рівноапостольним.

Становлення стародавньої Київської церкви

Однак спочатку у Києві було створено просте архієпископство (єпископ чи архієпископ – керівник церковної організації в окремій провінції, а не незалежній державі). Це явно не відповідало амбіціям київських князів, оскільки Болгарське царство взагалі мало окремий патріархат (щоправда, воно було ліквідоване Візантією ще за життя Володимира Великого). Нарешті Ярослав Мудрий досяг у 1040 році утворення окремої Київської митрополії і навіть самовільно, без узгодження з Константинополем, поставив на його управління російського ієрарха — Іларіона. Той став розробляти самостійні духовні концепції та напрями християнського віровчення, не оглядаючись ні Рим, ні Константинополь. Згодом вони стали надбанням усієї християнської Церкви та найдавнішими зразками української писемності.

Розкол християнської Церкви відбувся у рік смерті Ярослава Мудрого. У Києві це сприйняли як суперечку конкретних церковних ієрархів — Константинопольського патріарха та Папи Римського. Тому Київська митрополія стояла осторонь цієї сутички, очікуючи, що невдовзі конфлікт буде вичерпаний. Тоді ніхто не очікував, що він затягнеться на тисячу років і відіграватиме важливу роль саме в історії України.

Велике "переселення" Київської митрополії

Наступні майже двісті років Київська митрополія жила своїм життям, по суті, будучи самостійною вагомою силою в християнстві. Все зруйнувало монгольське нашестя. Воно підірвало міць давньої Київської держави та давньоруської церкви. Цікавий факт, що митрополит залишався жити в Києві ще понад півстоліття після його взяття монголами і  переїхав  до Володимира над Клязьмою лише 1299 року, а вже 1325 року – Москви. Відповіддю на цей вчинок стало утворення окремої Галицької митрополії через два роки після того, як Київський митрополит вирушив у мандри.

Важливо зрозуміти, що на момент взяття Києва монголами місто фактично контролювалося галицько-волинськими князями — його обороною керував воєвода, надісланий Данилом Галицьким, згодом коронований за благословенням Папи Римського, при цьому так і не прийнявши католицизм.

У XIV столітті Київ у монголів відвоювали. Він став столицею окремого (питомого) князівства у Литовсько-російській державі. Тоді було вирішено відновити Київську митрополію. Цікаво зазначити, що після відновлення Київської митрополії Галицька самоліквідувалася через неактуальність.

На той час Московське князівство, чий князь Іван Калита став довіреною особою монгольського хана, заявило, що справжній Київський митрополит продовжує перебувати в Москві, і лише через сторіччя його титул було змінено на Московський. Тобто деякий час формально існувало два Київські митрополити.

Лише у середині XV століття цей казус було дозволено, а Московський митрополит "скромно" проголосив себе патріархом. Москва оголосила себе наступником Візантії - "Третім Римом", навіть взяла герб імперії - двоголового орла і перейняла ідеологічну основу "Другого Риму" - православ'я. Цей акт мав підтвердити прагнення відвоювати у турків "тисячолітню столицю православ'я" - Константинополь (захоплений 1453 року).

Такі амбіції, за задумом московських князів, мали сприяти визнанню московської версії православ'я, проте жодних практичних дій у цьому напрямі не було і питання "Московського патріархату" зависло на півтора століття. Він був визнаний Константинополем (який, незважаючи на завоювання турками-мусульманами, всупереч очікуванням залишився центром світового православ'я) лише 1589 року. До цього Московська церква перебувала у фактичної ізоляції, відстаючи від світового православ'я у традиціях — так зване старообрядництво, яке у XVII ст. було знищено силою.

"Ігри церковних престолів"

У Галичині на той час розгорталася своя "гра престолів". Князь польського походження Юрій II Болеслав був отруєний місцевими боярами у 1340 році. Його далекий родич польський король Казимир (у якого з покійним за життя були досить не прості стосунки) оголосив те, що сталося викликом усьому католицькому світу з боку "схизматиків" (так зневажливо називали один одного представники різних церков після розколу 1054 року). Саме під приводом поширення католицизму на схід (де, як виявилося, живуть "терористи", які можуть позбавити життя монарха – найважчий злочин у середньовічній Європі) Польське королівство захоплювало українські землі наступні двісті років, доки нарешті не приєднало майже всі заселені українцями землі у 1569 році.

Тоді виникли проблеми із значною кількістю православного населення, яке практично було людьми "другого ґатунку" в королівстві (дискримінація на основі віросповідання була типовою для тодішньої Європи, де в цей час взагалі відбувалися релігійні війни). Проблема була в тому, що під дискримінацію потрапляла не лише маса селян, а й українські князі, які вели свій родовід від самих Рюриковичів і були найбільшими землевласниками Європи. Було ясно, що це бомба уповільненої дії.

Релігійні проблеми посилювалися календарною реформою, яка відбулася у 1582 році, адже саме календар визначав, коли відзначати релігійні свята, у тому числі і Великдень, а також календар вихідних днів.

Нарешті, сукупність релігійних та світських чинників привела до рішення спробувати об'єднати католицьку та православну Церкви. Ця спроба була не першою з 1054 року, проте в результаті на Соборі в Бересті (сучасний Брест, Білорусь) було створено нову Церкву — Уніатську (об'єднану). У неї перейшла частина знаті та вище православне духовенство, однак у народі вона не стала популярною. Так релігійне питання призвело до розриву українців із нащадками династії Рюриковичів, більшість представників якої перейшли в унію та католицизм.

Тоді на початку XVII ст. значна частина українців (те, що нині соціологи назвали б "середнім класом") об'єдналася у бажанні зберегти та відновити Київську митрополію православної Церкви. Зрештою, її захисником стало козацтво, тоді як Церква стала ідеологічною основою існування цього явища. Отже, ініціатива перейшла від вузького кола княжої верхівки до ширшого кола громадськості. У Європі ці процеси набрали обертів на століття пізніше та були названі процесами утворення сучасних націй.

Така потужна підтримка православ'я не залишила виходу польській владі, яка зрівняла у правах православних та католиків у 1632 році. Так своєрідно завершився "хрестовий похід" на схід, який тривав майже 300 років.

Той самий Московський патріархат

Невдовзі Польща втратила контроль за більшістю українських земель. Було проголошено козацьку державу Гетьманщина, де офіційною релігією стало православ'я. Саме прагнення захистити православну віру стало одним із аргументів укладання угоди з московським царем у 1654 році. Цікаво, що основним супротивником цього рішення стало… найвище київське православне духовенство. Саме тому Рада за участю московських бояр відбулася у Переяславі, а не у Києві.

Справа в тому, що поінформоване про стан справ у духовній сфері найвище духовенство Київської митрополії розуміло, що у Москві православна Церква стала інструментом у руках царя. І будь-яка інституційна самостійність Церкви за таких умов неможлива. У той час як церковні громади в українських містах керувалися за активної участі мирян через інститут церковного братства, у Московському царстві Церква поступово перетворювалася на потужний державний механізм упокорення мас.

І справді, після укладання угоди між Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм наступні 32 роки Москва намагалася підкорити собі Київську митрополію (на кілька століть старшу за московську Церкву).

Ніхто не очікував загрози від православних єдиновірців, проте після інституційного підпорядкування Церкви 1686 року незабаром відбулося остаточне захоплення України Московською державою. Саме православна Церква завадила українсько-шведському союзу у 1708 році, наклавши анафему (церковне прокляття) на гетьмана Івана Мазепу. У 99,99% релігійному суспільстві такі події мали величезне політичне значення. Зрештою, релігійний чинник призвів до роззброєння Запорізької Січі у 1775 році та її падіння без боротьби проти "братів-християн" з російської армії.

На той час Церква була організацією, що уособлює всю соціальну сферу. Тому інституційне підпорядкування Київської митрополії призвело до відтоку кадрів до Московської держави. Найяскравішим прикладом стало життя та професійна діяльність ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Він по церковній лінії отримав доступ до московського царя Петра I і став його вірним радником та ідеологом переформатування Московського царства у Російську імперію. Що важливо, сам Прокопович став натхненником повної ліквідації патріархату в Росії. Натомість було створено напівсвітський інститут — Священний синод. Його фактично контролював сам Прокопович, який не міг стати патріархом за церковними законами, і таким своєрідним способом досяг досягнення вершини церковної кар'єри.

Наслідком його амбіцій стало те, що наступні 200 років до падіння Російської імперії Російська православна церква фактично управляла світською структурою, світськими особами, яких призначав імператор. Ніхто більше не мав сумніву, що в такій ситуації Церква стала ще одним інструментом ідеологічної підтримки самодержавства.

Внаслідок цих подій у XVIII ст. популярність серед українців набуває Уніатська церква, яка тепер єдина в Україні мала свій центр на українській території — єдність із Римом була більш духовною, за аналогією єдності Київської митрополії з Константинополем. 1774 року в Галичині, яка за два роки до того увійшла до складу Австрії, Уніатська церква отримала нову назву - Греко-католицька. Вона стала основою соціально-культурного життя українців у цьому краї до середини XX ст.

У Києві в умовах національної революції (1917-1921 рр.) було утворено Українську автокефальну православну церкву, яка була репресована в роки "великого терору" (1930-ті). За радянських часів церковні громади утискалися та контролювалися владою. Тільки з відновленням незалежності в Україні стало можливим нормальне вільне функціонування релігійних громад. Такий вибух свободи віросповідання спричинив відродження всіх релігійних організацій, які існували на території України за тисячолітню історію.

Як із цим жити далі?

Україна – унікальна країна, де протягом тисяч років історії взаємодіяли чи не всі відомі релігійні конфесії. Ми згадали лише про основні та масові різновиди християнської церкви (хоча на українських землях також діяли протестантські громади, а також вірмени). Також в Україні давно проживали іудеї та мусульмани. Слід зазначити, що ці представники різних церковних конфесій досить легко знаходили способи взаємодії між собою і жили в основному мирно.

Прекрасним ідеалом такого існування був Львів, який у XVI–XVII ст. справді можна було назвати східноєвропейським Вавилоном. Проблеми відносин між конфесіями починалися тоді, коли вони замість виконання власних прямих обов'язків — соціально-духовної функції, ставали інструментом політичної боротьби та реалізації економічних інтересів. Тоді проливались річки крові.

Інше, що важливо наголосити, це історична схильність українців до самоврядування своїм релігійним життям. Так, Київська митрополія до 1686 р. була фактично повністю незалежною структурою. Усі політико-економічні функції взяли він миряни, а духовенству відводилася їхній прямий обов'язок. Так забезпечувалась гармонія. Коли ж ця система була порушена вольовим рішенням московського монарха, українці знайшли собі іншу церкву, яка також, незважаючи на духовний зв'язок з іншим християнським центром, не дозволяла суттєво зовні впливати на свої внутрішні справи, а її ієрархи стали справжнім моральним зразком для всіх християн світу , повторивши у XX столітті подвиги перших християн

Зараз важливо, що більшість церков повертаються до витоків. Після тисячоліть політичних ігор вони, зрештою, знову займаються своїм безпосереднім призначенням — служать Богу, в якого щиро вірять їхні прихильники. Раніше, коли релігійність була обов'язком, серед передпокою було набагато менше справді віруючих людей.

А коли менше земних інтересів втручається у церковні справи, то й розуміння стає більше. Так, уже цього року українські греко-католики та ще раніше за них (!) православні виявили бажання перейти на новий календар (нехай і у вигляді Новоюліанського, а не Григоріанського). Адже коли йдеться не про політичні чи економічні привілеї, а про сприятливі умови для віри, то здоровий глузд стає основним – або взагалі єдиним фактором прийняття рішень, та й суперечностей стає значно менше.