Події в Одесі визначать, якою стане Україна

Події в Одесі визначать, якою стане Україна.

На вершині одеських Потьомкінських сходів, найзнаменитіших в історії кінематографа, на карнизі Приморського бульвару стоїть статуя герцога де Рішельє. Цього французького дворянина, що став офіцером російської армії, в 1803 призначили місцевим губернатором і мером молодого містечка яке тоді зовсім  не викликало захоплення. Реформаторська запопадливість, запровадження безмитної торгівлі та релігійна толерантність допомогли йому перетворити Одесу на столицю Просвітництва. Через два століття його бронзова постать у тозі суворо дивиться на Чорне море.

У березні 2022 року жителі Одеси з тривогою дивилися в той же бік, вишукуючи на обрії ознаки морської атаки, яка могла б відкрити новий фронт вторгнення Володимира Путіна. Вкриті акаціями висоти Приморського бульвару могли перетворитися на вогневі точки для української артилерії. І Ніка Вікнянський, енергійний чоловік з кучерявим волоссям і виразними сірими очима, почав побоюватися за збереження пам'ятника.

До обов'язків Вікнянського не входило перейматися такими речами. Він займається продажею меблів. Але тієї весни захищати місто було обов'язком кожного, і заради цього люди відкинули усі розбіжності. Вікнянський координував волонтерів, які приносили допомогу на місцевий хіпстерський фудкорт, та доставляв армії переносні печі. Але, як він згадує, “я раптом подумав, а що як у нашого герцога потрапить снаряд? Як ми всі житимемо?” Незабаром він найняв добровольців, і ті обклали пам'ятник мішками з піском.

Далі на Приморському бульварі знаходиться ще один пам'ятник — Олександру Пушкіну. Пам'ятники поету — звичайна справа у країнах, які колись входили до складу СРСР. Вони були символом культурної переваги Росії. Однак із Одесою поет пов'язаний більш тісно. Будучи тут к засланні, він почав писати свій шедевр “Євгеній Онєгін”. Його пам'ятник — як і пам'ятник герцогу в 1828 році (на подяку за відродження міста) — зводився на гроші місцевих жителів на подяку за прославлення Одеси у віршах як європейського, вільного та космополітичного міста. Чи варто було захищати від обстрілів і Пушкіна?

Вікнянський вважав, що ні. Якщо путінська Росія рада вихваляти поета як символ свого націоналізму, то й захищати його має вона. “Я просто подумав, що Путін не ризикне вдарити по Пушкіну. Інакше було б дуже іронічно”. Пушкін би цю іронію точно оцінив.

Путін атакував Одесу, хоч і заявляв, що історично це російське місто. Вікнянський відразу звернувся до історії та з метою захисту міста клопотав про його внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Він оббивав пороги чиновників, які казали, що це неможливо, використовував дружні зв'язки та діяв в обхід бюрократії. І ось на початку 2023 року ЮНЕСКО в екстреному порядку оголосило історичний центр Одеси місцем унікальної цінності, багатоголосим містом. Його будували італійські архітектори, ним керували французькі та іспанські піддані Російської імперії, а мешкають представники близько 130 національностей. “Це мало захистити Одесу від російських ракет. Але я ніколи не думав, що доведеться захищати її від власних вандалів”, — каже Вікнянський.

Сьогодні, незважаючи на те, що місто регулярно наражається на удари російських безпілотників і ракет, його самобутність, багатоголосся і свобода перебувають під іншою загрозою. Ця небезпека походить від українських чиновників і невеликої, але агресивної та галасливої ​​групи активістів, що схопилися за розпливчастий закон про деколонізацію, який наказує “ліквідувати символи російської імперської політики для захисту культурного та інформаційного простору України”. У їхнє поле зору потрапив і вцілілий пам'ятник Пушкіну. Так само як і пам'ятник найвідомішому літературному синові Одеси та герою пана Вікнянського, Ісааку Бабелю, який сформував єврейський характер міста.

Закон про деколонізацію було підписано Володимиром Зеленським у квітні 2023 року, що збіглося за часом із контрнаступом України для звільнення територій, захоплених Росією. Більшість українських міст та регіонів без проблем підкорилися [новому закону]. Подібно до пам'ятників Леніну кількома роками раніше, пам'ятники Пушкіну почали демонтувати по всій країні від Ужгорода до Харкова. Більшість із них справді були частиною імперіалістичної політики Сталіна. Їхнє поширення почалося в 1937 році, до сторіччя смерті Пушкіна і у розпал великого терору. Путін намагався закликати на свій бік навіть Пушкіна. Увійшовши до Херсона, російські війська вивісили рекламні плакати із зображенням поета та написом Росія «тут назавжди».

Дихання та вітри Європи

Але те, що справедливе для решти України, не завжди справедливе для Одеси, бо Одеса не схожа на решту України. Перебування Пушкіна не зробило її російською; його твори вихваляли місто як ліберальне та європейське. Бабель озвучив голос єврейського населення, так само важливого у культурному відношенні, як і населення будь-якого європейського міста. Проблема деколонізації Одеси не в тому, що вона певною мірою проросійська — вона чинила опір спробам Росії організувати там заколот у 2014 році та захистила себе від вторгнення у 2022 році. Проблема в тому, що вона була не так колонією, як світовим містом, яке випередило свого часу метрополію.

На думку вчених та простих громадян, в Україні був свій стиль мови та мислення, своя музика, свій гумор, своя література, ба навіть свій рецепт фаршированої риби. Яке ще місто цієї країни подарувало своє ім'я ресторанам у Стамбулі, Нью-Йорку, Парижі та Відні? Як і вони самі, Одеса породила особливий міф, який став більшим від самого міста. Ярослав Грицак, історик з Українського католицького університету у Львові, каже, що її [Одеси] культурний вплив поширився далеко за межі її власних кордонів чи кордонів будь-якої країни, яка його охоплювала.

В основі одеського міфу лежить радісна ідея свободи та краси, підприємливості та можливостей міста, побудованого на “залитих сонцем степах, що омиваються морем”, як описував його Бабель. Леонід Утьосов (уроджений Вайсбейн), популярний у 1920-х роках співак та керівник оркестру, поєднував єврейський клезмер із новоорлеанським джазом. “Я народився в Одесі, – писав він. Ви думаєте, я хвалюся? Але це справді так. Багато хто хотів би народитися в Одесі, але не всім це вдається.”

Клімат міста, наявність порту та релігійні свободи залучали торговців, комерсантів, авантюристів, контрабандистів та гангстерів усіх національностей: греків, італійців, німців, поляків та багато інших. Євреї, яких виганяли із великих міст Російської імперії, становили третину населення Одеси. Місто являло собою дивовижну суміш.

У 1794 року Катерина II наказала побудувати “військову гавань разом із купецькою пристанню” на місці приморського турецького села Хаджибей, але купецька пристань у результаті перемогла. Одеса розвивалася не як цитадель, резиденція уряду чи в'язниця, подібно до багатьох міст центральної Росії, а навколо ринкових площ. Її будували не для залякування, а для торгівлі та радості. Головними визначними пам'ятками були неокласична фондова біржа та оперний театр у стилі бароко.

У XIX столітті Одеса стала одним з найшвидше зростаючих міст Європи; її населення виросло з 2000 осіб у 1795 році до 400 тисяч у 1897-му, а це більше, ніж у Сан-Франциско. "Протягом більшої частини своєї історії Одеса заслужила репутацію міста, яке не підпорядковується законам Російської імперії, а потім і радянському законодавству", - пише Патриція Херліхі у книзі "Одеса у спогадах". Сьогодні українські політики щосили намагаються українізувати місто (назву якого пишуть з однією "с") і втиснути її в закон про деколонізацію.

Олег Кіпер, голова регіональної військової адміністрації, не надто опікується такими труднощами. Як необраний бюрократ, він був зацікавлений у виконанні наказів, а не в тому, що одесити думають про себе. Тому в липні 2024 року він наказав повністю прибрати міські статуї та перейменувати вулиці, що викликало культурну війну, яка розриває місто на частини.

Пам'ятники Пушкіну та Бабелю викликали найбільші суперечки, бо їхня творчість посідає центральне місце у міфології Одеси. Пушкіна було скасовано як російського імперіаліста;  Бабеля - як більшовика (його стратили за наказом Сталіна в 1940). Пушкін провів в Одесі 13 місяців 1823-24 років після висилки з Санкт-Петербурга за вірші проти самодержавства. Коли він почав писати “Євгенія Онєгіна”, місто було всього на чотири роки старше за нього самого.

“Я жил тогда в Одессе пыльной…
Там всё Европой дышит, веет,
Всё блещет югом и пестреет
Разнообразностью живой.”

Йому не дозволялося виїжджати за кордон, але і в Одесі поет почувася, як у Європі. Він зупинявся в готелі "Дю Нор" (будівля стоїть і досі), пив турецьку каву з "соковитими живими" устрицями у французькому ресторані і ходив до театру на останню оперу Россіні.

Ліберальне місто біля моря було також радикальним: «гніздо змовників», словами царя Миколи I. Таємне грецьке товариство замишляло війну за незалежність від Османської імперії. Наприкінці 19 століття українські студенти та інтелектуали пропагували свою мову та культуру. А революція стала частиною іконографії Одеси з класичним фільмом Сергія Ейзенштейна 1925 року «Броненосець Потьомкін», який міфологізував повстання у місті 1905 року.  Сцена дитячої коляски, що котиться вниз парадними сходами, забезпечила найвідомішій пам'ятці Одеси місце в історії.

Коли одесити влаштували Євромайдан – протестні акції проти відмови Януковича від тісніших зв'язків із Європою у 2013 році, вони зібралися біля пам'ятника Пушкіну і використали його фразу про європейськість міста як гасло. Олександр Бабич, активіст Євромайдану та історик, спостерігаючи, як російські війська окуповували Крим у відповідь на повалення Януковича, написав у Facebook: «Росіяни, я захищатиму від вас будинок Пушкіна в Одесі! [І] Потьомкінські сходи...!!!! Вбийте собі це в голову!!!!».

Це було те,  чого ніяк не міг усвідомити Володимир Путін. Бабич писав російською. Для Путіна російськомовні і є росіяни. Як каже Грицак, він не міг чи не хотів “розуміти, що Україна перетворилася на громадянську країну, яку визначають не мова та етнічна приналежність, а готовність людей захищати незалежність”.

Минуло десять років, і тепер Бабич на передовій захищає Одесу та Україну від Росії, доки українські етнонаціоналісти атакують будинок Пушкіна. Як і президент Путін, вони вважають російськомовних українців відхиленням від норми.

Пан Музичко, високий чоловік у прямокутних окулярах, бачить у війні шанс очистити Україну. «Скелет здорової української нації – це етнічна приналежність та мова». Ті люди, які «тримаються за російську мову, по суті, частині ідентичності, пам'ятники та назви вулиць… хочуть вони цього чи ні, допомагають зберегти російські пазурі в українському тілі». Метафора про тіло, яке потребує хірургічного втручання, часто спливає і перегукується з найгіршим зразками з пропаганди Путіна.

Супутниця Музичка, акуратно одягнена 26-річна лікарка та активістка Катерина Мусієнко, підтверджує висловлену ним думку. "Російськомовний українець - це політична конструкція, створена ворожою пропагандою, добриво для дій Путіна". Таким чином, пара згодна, що ці люди несуть відповідальність за конфлікт, тому що саме їх Путін прийшов “захищати”. Поки Музичко поширює свої погляди серед студентів, пані Мусієнко нав'язує їх на вулиці. Вона керує групою «мовних месників». Коли вони чують, що власник магазину або офіціант звертається до покупця російською мовою, вони йдуть і просять виправитися. Якщо персонал відмовляється, активісти повідомляють владу і людей штрафують. Іноді з'являються і бандити.

«Російська мова має бути скасована у громадських місцях. Все, що пов'язане з Росією, з нашим головним ворогом має бути нівельовано. Без переговорів та компромісів», — твердо заявляє пані Мусієнко. Але, як зазначає Майя Дімерлі, одеська письменниця, російська мова — це не лише мова агресора, це також і мова жертви. І жертву тепер соромлять за дії агресора.

Результатом такої дерусифікації стають страх та поляризація. Те, що було маргінальним, стає мейнстрімом. На бульварі люди відводять погляд, коли їх питають про пам'ятники. «Страх говорити змінюється страхом думати, поки люди не перестають знати, що вони думають», — каже Анастасія Пілявська, антрополог із Одеси у Королівському коледжі Лондона. Кримінальні справи проти «колабораціоністів» ясно показують, що загроза бути затаврованим як прибічник Росії є реальною.

Що в імені тобі моєму?

Коли Вікнянського відвідали два полковники СБУ, які з “профілактичною метою” попередили його не протестувати на вулицях, він відповів: “А якщо буду, то що?”. "Неприпустимо, коли в моїй же країні мені наказують мовчати". Для нього захист пам'ятників Пушкіну чи Бабелю — питання не історії чи мови (він фінансує переклад Бабеля українською), а свободи та існування. І як єврей, що виріс у Радянському Союзі, він знайомий із забобонами. У дитинстві батько та дід говорили з ним на ідиш та українською. Єврейська Одеса Бабеля була значною мірою зруйнована за часів Голокосту та спустошена пострадянською еміграцією. Вікнянський уособлює бабелівську Одесу. Він не ходив у синагогу, але переказує автобіографічну історію Бабеля як уривок із Тори, перемежуючи її власними коментарями.

Це історія про тендітного дев'ятирічного єврейського хлопчика, який старанно готується до вступу до школи, де євреям відводиться 5% місць. У нагороду батьки дають йому грошей на здійснення давньої мрії — купівлю голубника. Потім починається антисемітський погром, і його улюблений двоюрідний дідусь гине. Хлопчик натикається на каліку-продавця цигарок, який хапає голуба і розбиває його об обличчя хлопчика. “Я лежу на землі, з моєї скроні падають нутрощі розчавленого птаха. Вони стікають по щоці, звиваючись, капаючи і засліплюючи мене”. Можливо, у відповідь на власні переживання Бабель створив відважного і щедрого єврейського гангстера Беню Крика, короля Молдаванки — бідного району Одеси. "Це була історія єврейського хлопчика, який чинив опір", - пояснює Вікнянський. Такого роду історії надавали мужності, коли хлопчаки в школі дражнили його і казали, що від нього смердить, а шкільний вчитель намагався русифікувати його ім'я.

Батьки Вікнянського хотіли назвати його на честь діда, Наума Мойсейовича Шрабштейна, який гнав нацистів до Берліна. Але дати хлопчику єврейське ім'я у Радянському Союзі означало залишити його без шансів. Тому вони обрали ім'я, яке починається на ту ж літеру: Микола, скорочено Коля. У родинному колі його звали Нікою. Вчительці російської це не подобалося, вона ставила його перед класом і говорила: “Вікнянський, запам'ятай, у російській мові немає такого імені, як Ніка. Тебе звуть Коля. Ти Коля”. Хлопчик плакав, а клас сміявся. Вікнянський не хотів, щоб його ім'я перекручували. Як не хоче, щоб "скасовували" його улюбленого письменника. Саме ім'я та Бабель зробили його тим, ким він є: одеситом.

The Economist , Великобританія