Українські біженці: скільки з них повернеться на Батьківщину?

Останнім часом все частіше у публічній площині постає питання про долі українських біженців, які виїхали до ЄС та інших країн після нападу Росії на Україну. Таких людей налічується мільйони, здебільшого це жінки з дітьми. Багато хто вже встиг адаптуватися в країнах, що їх прийняли, вивчити мову, знайти роботу. При цьому їхні чоловіки в основному залишилися в Україні. Закономірно постає питання: що буде після закінчення війни? Яка частина біженців повернеться назад? Чи, як стверджують деякі, можливий і зворотний процес: чоловіки поїдуть за кордон до своїх родин, як тільки для них буде відкритий виїзд? Сайт "Країна" розпитав кількох українських біженок про їхні плани після закінчення війни: повернуться вони до чоловіків в Україну чи заберуть їх до себе?

Наталія Поліщук із Києва, живе в Німеччині

Я живу в Гамбурзі, влаштувалася за фахом у салон перукарем, з'явилися свої клієнти. Зі мною 15-річний син, він ходить до школи. Ми винаймаємо кімнату, мені тут подобається і, чесно кажучи, я тут залишилася б. Але я сильно сумую за чоловіком, іноді почуваюся зрадницею по відношенню до нього. На шкільні канікули ми їздимо в Україну, але повернутися зовсім я не готова. У чоловіка в Україні свій невеликий бізнес у сфері будівництва, а за кордоном він не знає, як себе застосувати, і не хоче їхати. Я намагалася його переконати і вмовити переїхати з України після війни, адже країну доведеться відбудовувати заново, а знаючи, яка у нас корупція, яка навряд чи кудись подінеться, гроші, швидше за все, розкрадуть. До того ж я боюсь за сина. Раптом війна затягнеться, його заберуть до армії. Я цього не хочу. Тому сподіватимемося, що наш тато змінить думку.

Галина Майстренко з Харкова, мешкає у Франції

За рік життя у Франції у мене кілька разів змінювалася думка. То бувають моменти, що хочеться залишитися, переважно через майбутнє дитини. Маю дочку, їй 10 років, вона ходить тут до школи і їй подобається. Хочеться, щоб вона здобула і вищу освіту в Європі, тоді будуть шанси влаштуватися на добру роботу. Але з іншого боку, почуваюся тут чужою, тягне додому, до чоловіка. В Україні я працювала у відділі персоналу у великій компанії, а тут через незнання мови влаштувалася у кафе на кухню. Тому схиляюся до того, що повернемось до України після війни.

Ірина Міщук з Київської області, мешкає в Польщі

У Польщі добрі працівники нарозхват, а в мене чоловік на всі руки майстер. Ми й до війни хотіли спробувати поїхати на заробітки. Тому щойно у чоловіків з'явиться можливість виїжджати, заберу його сюди. Мова схожа, робота є, житло зняти не проблема. Я сама працювала тут і на касі в супермаркеті, і на прибиранні, зараз доглядаю стару жінку. У чоловіка можливостей роботи буде більше, тут багато де потрібні чоловіки. У нас росте 8-річний син, тож заради нього ми вирішили будувати майбутнє за кордоном.

Людмила Кірик із Херсона, живе у Швейцарії

Чоловік переїде до нас, як війна закінчиться. Скільки років знадобиться на відновлення України, незрозуміло. А з нас і 90-х вистачило, не хочу щоб наші діти переживали важкі часи. Таким працьовитим людям, як українці, влаштуватися не проблема. Можливо, ми переїдемо до іншої країни Європи. Головне, що тут стабільність, працюють закони, люди захищені соціально. Боюся, що в Україні після війни мало що зміниться щодо системи, і якщо кумівство і корупція залишаться, то повертатися немає сенсу.

Ксенія Якобчук із Києва, живе у Британії

Ми до тата, однозначно. Всюди добре, де нас немає. За кордоном зовсім інший менталітет, інакше все працює. І у чомусь вони навіть відстають (та сама сфера краси, банки). Тільки зараз зрозуміла, що справжня Європа була в Україні до війни. Навіть якби тут була шикарна робота з великою зарплатою (а я влаштувалася на неповний день до школи помічником з адаптації українських дітей), я повернулася б до України. Там я була вчителем у приватній школі, маю багато друзів. У чоловіка свій успішний бізнес, у нас свій будинок під Києвом, який ми якраз перед війною купили та закінчували облаштовувати. За кордоном треба все починати з нуля. Тож без варіантів – лише назад в Україну.

Юлія Міщенко з Одеси, мешкає в Німеччині

Я ще сумніваюся, але, швидше за все, залишимося тут і тата заберемо. Мій роботодавець обіцяв і його влаштувати (я влаштувалася адміністратором у готелі, у мене гарна німецька). Синові 11 років, він дуже підтягнув мову за рік у місцевій школі, з'явилися друзі. Чоловік поки що нічого не вирішив, але думаю, він погодиться переїхати. В Україні буде ще довго нелегко, а другого життя я не маю.

Тетяна Бондар із Запоріжжя, живе у Польщі

Ми з донькою повернемось до України, це навіть не обговорюється. Поки що це небезпечно, але коли війна закінчиться, інакше питання навіть не стоятиме. Чоловік на нас дуже чекає, у нас своя квартира, машина. Щоб це заробити тут, потрібні роки. А головне, в Україні все рідне, там і стіни допомагають.

Олена Король з Івано-Франківська, мешкає у Британії

Ми досі думаємо. Є аргументи як за, так і проти. З одного боку, тут сита Європа, багато можливостей для розвитку, а головне – майбутнє для дітей. З іншого боку, в Україні залишилися старі батьки, свій дім із ділянкою, друзі. Чоловік вагається. Я тут влаштувалася збирачем штрафів за паркування, взяли із середньою англійською. Зарплата втричі вища, ніж було в Україні (я була менеджером із продажу). Чоловік тут теж міг би влаштуватися (він водій). Можливо, він переїде сюди, але однозначного рішення ми ще не ухвалили.

Поліна Зубович із Києва, живе у Франції

Я патріот, дуже люблю свою країну. Впевнена, що після війни швидко все відбудуємо, буде шанс почати з чистого аркуша, прийдуть молоді політики нового покоління і ми заживемо так, що ще європейці мріятимуть до нас переїхати. Не вважаю, що це утопія. Ми навіть зараз, під час війни, на голову вищі багато в чому. Взяти той самий інтернет-банкінг. А якщо всі поїдуть, хто Україну підніматиме? Це ж наша земля, хоч би як пафосно це не звучало. Тому, звісно, ​​ми – до тата.

Марія Білоконь із Одеської області, мешкає в Німеччині

Схиляємось до того, що "тато до нас". Заради дитини підемо на цей крок і осядемо тут усі. Чоловік готовий переїхати, він чиновник у міськадміністрації. Зарплати тут хороші, прибиральниці отримують під 2 тисячі євро – у кілька разів більше, ніж наші вчителі. Рівень життя, відповідно, вищий, ніж в Україні (навіть до війни), хоч і не без недоліків. Але ніде немає нічого ідеального. Хочемо відкрити свою справу у сфері перевезень.