Віталій Кім: «Інформацію про рішення йти у мери продам за мільярд. Гроші підуть на ЗСУ»

Новорічне інтерв'ю з головою Миколаївської обласної військової адміністрації (ОВА) Віталієм Кімом стало вже традиційним на нашому сайті. Цього разу ми торкнулися найширшого кола тем: про мобілізацію, про Курську операцію ЗСУ, про перспективи закінчення війни, про те, коли в Миколаєві буде вода і навіть про те, чому в обласному центрі цього року не буде новорічної ялинки. Традиційно інтерв'ю складається з двох великих розділів: «Війна» та «Мир».

Війна

– За два місяці виповниться три роки з дня початку повномасштабної російської агресії. Ваша оцінка: що змінилося у війні у ​​2024 році?

– Майже нічого. 22-го року я неодноразово говорив: спочатку на адреналіні, на характері всім відносно легко. Відчуваємо емоційне піднесення, а потім підходимо до важкої, щоденної, монотонної роботи, яку не всі витримують. Насамперед, емоційно. Я про людей. Так і сталося – люди втомилися. Військові втомилися найбільше, але й цивільні теж втомилися. І, відповідно, усі починають шукати винних. По суті нічого не змінилося, окрім морально-вольових якостей солдатів та підтримки з боку людей. Народ продовжує підтримувати армію, вдячні, за захист, але в діях… Їх поменшало через втому.

– Майже весь 2024 рік українська армія перебувала у стані оборони, за винятком Курської операції, про яку ми поговоримо окремо. На ваш погляд, чому ми оборонялися, а не наступали?

– Це військове питання...

– Так, військове. Але ж у Вас є своє бачення цієї ситуації?

– На мою думку, справа в обмеженості ресурсів. У нас не вистачає людей, особливо у тих підрозділах, що воюють, перебувають на лінії бойового зіткнення. У 2022 та 2023 роках ми втратили чимало мотивованих бійців... Крім того, велику роль відіграють командири: їхні вольові, лідерські якості. Так зараз у багатьох бригадах: якщо там командир вольовий, він має авторитет, то в них і порядок, вони воюють, тримають позиції. А є підрозділи, де командир втомився, або його поранили. Відбулася заміна, а вона, ця заміна, «не вивозить»...

– Найгучнішою та найнесподіванішою цього року була Курська операція. Ваша позиція: вторгнення до Курської області було виправданим? Чого в результаті вийшло більше – користі чи шкоди?

– Я тут говоритиму не як начальник військової адміністрації, а як громадянин України. Враховуючи те, що зараз уже середина грудня, і ведуться активні обговорення у ЗМІ різних варіантів призупинення війни, я впевнений, що ситуацію в Курській області також враховують. Тут слід розуміти, що якби не війна, то нам ця Курська область була б «до ср@ки пряники» - ніколи вона нам не була потрібна.

– Цікавий був би заголовок для статті: нам ця Курська область - до ср@ки пряники…

– Можете так і залишити, не міняйте (сміється). Росія, звичайно, щосили робить вигляд, що їй ситуація в Курській області не важлива, але насправді – ой як важлива...

– Ви маєте на увазі те, що цю територію ми можемо обміняти на частину нашої окупованої?

– Так. Є дві думки. Перша – навіщо витрачати ресурси на Курську область, а друга – якщо ми матимемо більше козирів, то це покращить нашу позицію на переговорах. Можливо, хтось прорахував це на майбутнє.

– Тобто, Ви вважаєте, що операція була виправдана?

– Для того, щоб та стверджувати, мені необхідно мати інформацію про втрати. Я не знаю цифр. Розумію, що росіяни втратили в рази більше, ніж ми, але я не знаю, що, наприклад, можна було б зробити замість цієї операції, куди можна було б кинути ці війська. І найголовніше: скільки там у нас втрат?

– Це з воєнної точки зору. А з політичної?

– З політичного погляду так. Якби втрати були там нуль, то точно виправдано.

– Нещодавно знову постало питання про підготовку росіянами форсування Дніпра та наступу у напрямку Херсону, Миколаєва тощо. Що ви можете сказати з цього приводу?

– Давайте так. За нашими даними, у найбільших, амбітних та нереальних планах, як це зазвичай у Росії буває, вони хотіли б вийти на кордон Херсонської області. Миколаївщині нічого не загрожує. Тобто завдань щодо нового вторгнення в Миколаївську область російські війська не мають.

– Херсонську область Росія встигла вписати до своєї конституції...

– Саме тому вони й ставлять, згідно зі своєю конституцією, ці завдання. Російські військові розуміють, що це маячня з огляду їхніх військові можливості. Вони самі там плачуть, не хочуть виконувати це завдання. Але завдання їм ставлять політики.

З іншого боку, не виключаю, що це обманний маневр, що відволікає. Чи матиме він якийсь успіх – залежить від нас. Вони намагаються човнами там щось робити, останній місяць – більш активно. Але успіху вони не мають. І щоб полегшити собі завдання, працює ІПСО: на кшталт, бійтеся, ми вже йдемо. А наші люди вже мало не валізи збирають у паніці. Я ще розумію цивільних, котрі на лінії, на березі – це розумно, пакувати валізи. А решта, особливо миколаївці, можуть  спокійно видихнути. Наші, навпаки, готові їхати у бік Херсона, допомагати. Телефонували хлопці, які у 2022 році там воювали, а зараз поля засівають. Вони готові повернутись: кажуть, нагадаємо їм 22-й рік.

– Тобто, мешканці Миколаївської області можуть бути спокійними?

– Мало того, треба ще й налаштуватися на те, що допомагатимемо Херсонській області. Там у росіян не буде жодних успіхів. Єдине, на що вони спроможні, – це хоча б якось висадитись і прокричати: ось, мовляв, ми тут! Такі собі «Кринки навпаки». Є в них місця, куди хотіли б висадитися, є човни – небагато. Є певна кількість солдатів, яких вони під це завдання тримають. Але наші сили оборони про це знають. Я нещодавно зустрічався з Гнатовим (Гнатов Андрій Вікторович – бригадний генерал, Командувач об'єднаних Збройних сил України, – прим.ред), він так само спокійно реагує на все це.

– Однією з найгостріших тем, які циркулюють у суспільній свідомості, сьогодні є тема мобілізації. Зокрема – зниження мобілізаційного віку. Про це багато говорять у нас, відкрито заявляють високопосадовці у США. Позиції різняться: військові кажуть, що це потрібно робити, суспільство більшою мірою схиляється до протилежного. Якою є Ваша позиція з цього питання? Чи треба знижувати мобілізаційний вік і до яких меж? Зараз дві цифри найчастіше звучать – 18 років та 20.

– На жаль, із цього питання немає жодної аналітики. Пам'ятаєте картинку, коли з трибуни виступає промовець, кричить: хто хоче змін? І всі в залі руки вгору: ми! На наступній картинці той самий зал і той самий оратор ставить запитання: а хто хоче змінитись? І всі ховають очі. Це щодо мобілізації. Миколаївщина дає ЗСУ дуже багато достойних людей, багато добровольців, добре вмотивованих. Усі командири в армії зараз орієнтуються не стільки на вік, скільки на наявність мотивації. Тому що від невмотивованих толку мало. Що ж до мобілізаційного віку, то я вам скажу так. Це питання постійно порушував Залужний, ще 2022-го року. І ми відтягували це питання, бо в нас демократичне суспільство… Моєму братові на момент початку війни ще не було 25 років, але він приїхав з-за кордону та записався добровольцем: сказав, не можу сидіти. Сестра моя теж у ЗСУ. Я теоретично маю право сказати: так, молоді теж повинні воювати. Але не скажу. Суспільство каже: молоді повинні пожити, у нас, мовляв, є ті, хто має досвід, хто має життєві навички. Проблема в тому, що ці «досвідчені» і з «навичками» йти воювати не поспішають, а тікають і ховаються. Чому вони не рятують цей «золотий запас нації» – хлопців віком 18-25 років? Тобто, з одного боку, вони кажуть, не чіпайте їх, з іншого – самі тікають з військових частин і ховаються. Питання про мобілізацію 18-річних не виникло би в принципі, якби у ЗСУ було достатньо людей. Але їх не вистачає, точніше, не вистачає вмотивованих людей – ми про це вже говорили.

– Вам відома позиція президента Зеленського з цього питання? Президент проти.

– Так.

– Тоді прямо спитаю: Ви за зниження мобілізаційного віку до 18-20 років чи проти?

– Я говорю про те, що треба працювати з мотивацією, з пропагандою, незалежно від віку. У Геббельса була дуже добре поставлена ​​пропаганда в Німеччині, у Росії це один з найсильніших інструментів – їх смердюча пропаганда. Не зробивши кроки з моральної підготовки тих, хто є, важко приймати такі рішення. Не готовий вам категорично відповісти. Я б це робив поступово, бо ми маємо проблеми з навчальними підрозділами, з мотивацією. Давайте так – мені краще, щоб це були мотивовані солдати віком від 25-50 років, ніж ми візьмемо додатково 18-25-річних, якщо вони не будуть вмотивовані. Це не змінить ситуації взагалі. Кожен, хто порушує питання мобілізації 18-20-тирічних, проєктує це на себе, і на тому формує свою думку. Маю сина 19 років? Значить я проти. У мене дві доньки? Ну, можна подумати. А якщо діти за кордоном, то обома руками «за»: звичайно, давайте, мобілізуйте! Ніхто не міркує так: у мене братові 20 і синові 18 років, але Батьківщина важливіша! Адже є герої, які цілими сім'ями знаходяться на фронті, воюють, не ховаються, вони якраз усі «За».

– Добре. Поговоримо про мотивацію. Військові командири скаржаться, що якісний склад поповнення, яке вони отримують із ТЦК, різко погіршився. Багато хто не хоче воювати, зростає кількість СЗЧ, дезертирство...

– Командири кажуть: так, погано, люди втомлені. Але якби було більше часу на підготовку, було б більше вмотивованих людей. Головним чином не вистачає часу на підготовку – якісну підготовку. Не хочу говорити конкретно, бо, якщо скажу правду, когось ображу. Але є навчальні центри, з яких виходять якісні, вмотивовані бійці – 50 хлопців, готові виконувати бойові завдання. А з іншого «навчання» приходять теж 50, але з них лише п'ять таких, з якими можна працювати, і то треба з ними ще два тижні морочитися. У мене безліч знайомих, які кажуть – я не йду сам, але якщо повістка прийде, то не ховатимуся. Ось мобілізований приходить до навчального центру, а там бардак, нехлюйство. Звідки візьметься мотивація? А якщо ця ж людина потрапляє в ту ж третю штурмову, або до 95-ї, 79-ї – там, де є дисципліна, нормальні командири вона вже робить висновки: о, то тут хлопці один за одного. Людський чинник на всіх рівнях важливий.

– Інститут рекрутингу здатний покращити ситуацію?

- Так. Третя штурмова та багато інших бригад набирають собі поповнення саме за допомогою рекрутингу. Вони кажуть: краще ми візьмемо трьох замість десяти, але тих, які щось робитимуть і на них можна покластися. А змінити ситуацію легко. Давайте пофантазуємо: дадуть нам зброю, і ми підемо вперед, настане перелом. Та в нас тут же всі хоч з лопатами воювати підуть! Відступати важко, і зазнавати втрат важко. А вперед йти та перемагати бажаючих багато. У перемоги багато батьків, це поразка завжди сирота.

– Ще про мобілізацію. Практично в усіх областях виникали скандали, з'являється відео конфліктів із ТЦК. Навіть термін з'явився – «бусифікація».

– Цей термін росіяни вигадали…

– Можливо, але вживають його постійно у нас, в тому числі, і наші  високопосадовці. Так от, у Миколаївській області 2024-го року я не пам'ятаю жодного з таких скандалів. Як вдалося  цього добитися? Чому в інших є конфлікти, а у нас немає? Ми якісь особливі, чи ми маємо підхід інший?

– У нас інший підхід, ми комунікуємо, спілкуємось, у нас мета одна, але вона суперечлива у своїй основі. Одночасно треба мобілізувати потрібну кількість людей до війська, і не забрати надто багато спеціалістів, щоб і критична інфраструктура працювала, і бізнес. В рамках цього балансування проводиться цілий комплекс заходів. У цьому комплексі задіяно і СБУ, і поліцію, і ТЦК, і суди. Ми намагаємося зробити так, щоб мобілізація була максимально справедливою. Працюємо з підприємствами, щоби у нас не було «блатних» чи «модних». Не можна «порішати» з нами, типу «давайте ми купимо пару дронів, а ви нас не чіпатимете». Це не працює. Кожному доводиться план. На жаль, працювали тільки з тими підприємствами, які є у полі зору, хто платить податки. З тими, хто ховається, важко працювати. Але це якраз ті, кого зупиняють на вулицях. Коли мені дзвонять, наприклад, забрали когось, відпустіть, – я відповідаю: вибачте, у нас так не заведено.

Віталій Кім з військовими 46 аеромобільної бригади

– Ще одна тема. Мирні переговори, перемир'я. Це зараз обговорюють усі.

– Мені важко говорити на цю тему, щоби не зашкодити…

– Йдеться лише про позиції. Ми виходимо з того, що Віталій Кім входить до п'ятірки лідерів громадської думки в Україні, тому його позиція щодо суспільно важливих питань у країні є вагомою для всіх. Як ви ставитеся до тези «мир в обмін на території»?

– Погано ставлюся. Але коли я не маю вибору, треба думати. На війні немає правил, і я б із задоволенням обдурив росіян. Але це не може бути моєю позицією. Щодо того, на що я не впливаю, то я можу нашкодити, висловлюючи свою позицію.

– Добре, а як ви ставитеся до пропозиції заморозки конфлікту? Не до мирних переговорів, а лише до припинення бойових дій на лінії зіткнення?

– У поточній військовій ситуації добре, з тієї простої причини, що нам зараз важко. Але тут треба думати далі. Заморозка: кому це буде вигідно? Що ми робитимемо цей час, доки бойові дії будуть заморожені? Якщо відразу всі заспокояться, змиряться з тим, що ми втратили території – то я ставлюся до цього погано. А якщо ми за цей час посилимо свої позиції з погляду НАТО, оборонного комплексу, тощо, перестаємо втрачати людей, готуємо нових – добре. Адже заморозка не передбачає, що ми згодні із втратою тимчасово окупованих територій. Тут все змінюється дуже динамічно, і все залежить від ситуації на полі бою. У росіян є нині невеликий успіх, але й втрати у них колосальні. Путін напевно думає: навіщо вони мені? Краще нехай вони там помруть, аніж приїдуть назад, і «робитимуть вітер» у Росії. Спалити всіх у топці! У них така позиція, вони своїх бояться більше, ніж наших.

– Ще одна теза, яка зараз обговорюється. Введення на лінію розмежування іноземних миротворчих військ у разі підписання угоди про припинення вогню. Наприклад, президент Франції Еммануль Макрон вже заявив, що готовий дати до 40 тисяч військових, щоб вони стали на лінії розмежування. Як ви до цього ставитесь?

– Це був один із чинників, який обговорювався, як гарантія, щоб забезпечити безпеку України. Якщо йдеться про те, що у нас стане контингент військ НАТО з ППО, то це, безумовно, посилить Україну, та дасть гарантії. Але якщо це буде «фількіна грамота» на папері, і до нас приїде миротворчий корпус із гумовими палицями та свистками, то користі від таких миротворців буде небагато.

– Останнім часом у соціальних мережах циркулюють чутки про те, що у Миколаєва нібито забрали частину ППО, і тому почастішали обстріли.

– Добре було б сказати, що так, але ні. У нас 25 загиблих мирних жителів у 2023 році та 29 – у 24-му. На жаль, йде війна, і я маю в цифрах говорити про людей. Так от, порівняно з 2022 роком, це разів у 20 менше. Це в рамках: влучили – не влучили. Вони не влучили, але загинули мирні люди. Тут є воля випадку. Не можна казати, що збільшилася кількість обстрілів. Ми справді багато чого перекрили та багато чого зробили. Коли немає обстрілів, це, в першу чергу, свідчить про те, що для противника немає відповідних цілей. Або інформації про них... Тож з приводу ППО, що забрали, я відповім вам – ні. Могли забрати щось на ремонт – повернули. Але підрозділи постійно ротуються: один пішов, інший прийшов... На постійній основі у нас теж працюють системи ППО. Росіяни ж періодично нас перевірять: чи не заснули ви там? Ні? Ловіть ракету! І знову забули про нас на два місяці.

– Прозвучала інформація, що росіяни по Миколаєву застосовували нові дрони з термобаричною бойовою частиною. Чи підтвердилася дана інформація?

– Вони вже давно їх застосовують. У них є, умовно, старі шахеди, середні та високоточні. І липові. Вони намагаються заплутати нашу систему ППО, запускають одразу багато. Останні прильоти по всій Україні – вони поцілюють. Раніше була кількість промахів у рази більша, зараз менше попадань, але більша ефективність у росіян. Ми збиваємо більше, але вони під нас теж підлаштовуються, більше відправляють липових, більше відправляють старих.

– Яка ситуація із розмінуванням в області?

– Більше 200 тисяч гектарів уже розмінували. У нас 86-88 відсотків полів засіяно. А показник простий. У 23-му та 24-му році було постраждалих: 69 та 24 особи відповідно. Втричі менше, йде зниження. Якщо у 25-му їх буде 5, а у 26-му нуль, то ми молодці.

– Узагальнююче питання. Як ви вважаєте, коли закінчаться активні бойові дії в Україні? Не говоритимемо про війну загалом – лише активні бойові дії.

– Я хочу вірити, що приблизно з січня до березня наступного року. Ну, нехай буде не до березня, а до квітня. У цьому проміжку – з січня до квітня.

Політика

– Наскільки ймовірно, що 25-го року в Україні відбудуться вибори: президента, Верховної Ради чи місцеві?

– Місцеві навряд. А враховуючи те, що терміни прострочені, і треба все це повернути у правове поле, то, якщо буде зупинка вогню, ймовірність велика.

– Чи можливо, на Вашу думку, проводити вибори в країні, яка проводить активні бойові дії?

– У світі все можливо, питання у тому, чи доцільне. Думаю так. Чи готові до цього люди? Як на мене, ми маємо зберегти згуртованість. Основна загроза від виборів яка? Повилазять ті, хто тихо сидів у підпіллі, і почнуть «боротися, щоб пробитися». А інструментів для цього, окрім як «обгадити» свого опонента, ніхто з них ще не придумав. Тому що самі вони нічого не зробили, похвалитися нічим. Коли немає власних результатів, то можна «виїхати» тільки розповідаючи про те, який поганий інший – той, хто працював, робив свою справу, можливо, припускався якихось помилок. І у нас на цьому побудований виборний процес: сам нічого не зробив – і критикувати його начебто нема за що. А той, який працював – він точно поганий. І друге – спекулюватимуть на військових, партії намагатимуться за їх рахунок «виїхати» на виборах. Купуватимуть. За це я також переживаю. У військових у голові має бути війна, а не політика.

– Ну, якщо війна закінчиться, буде демобілізовано сотні тисяч людей, з них багато хто піде на вибори. Що тут поганого?

– Є неприємні речі в історії, які призводять до добрих наслідків. І навпаки – добрі речі, які закінчуються повним крахом. Після корейської війни скільки років поспіль були військові уряди у Південній Кореї? Років 20 напевно. І диктатура там була, і військові перевороти, у в'язниці садили, розстрілювали. А потім побудували економіку – і зараз усі прагнуть розгадати секрет успішності цієї демократичної країни. Це я до чого? Немає такої сили, яка дозволяє нам передбачати, що буде через 20 років. Але посадити перед собою будь-яку людину і сказати: дивись, ось зараз буде 10 років диктатури, але потім ми станемо п'ятою економікою у світі. Ти згоден? І як людина на це відповість?

– По-різному будуть відповідати, але багато хто, напевно, погодиться...

– Абсолютно. А є навпаки – коли потурали демократії, проводили вибори-перевибори, а справи в країні йшли дедалі гірше. Тому тут немає універсального рецепту для нас. І кожен народ у результаті заслуговує на свого правителя. Ось ті ж росіяни – це ж вони самі обрали Путіна, отже, самі й винні. Тому розповідати, що у нас погано, бо у нас поганий уряд, по-хорошому не має права ніхто, бо це наша проблема, кожного з нас. Кожного, хто недостатньо активний, хтось недостатньо думає, аналізує, читає. Це наші проблеми. У нас був такий тренд: з уряду почали йти бізнесмени, олігархи, бо відповідальність велика, а користі особисто для себе – ніякої. Чудовий був тренд! Війна все сплутала знову. І що буде далі? Знову Росія вкладатиме гроші в деяких наших несвідомих громадян, як це було 30 останніх років? І ці гроші братимуть! Маскуватимуть це під патріотизм та намагатимуться завойовувати електорат, голоси, щоб потім просувати російські тези. Погано це в тому, що для цього будуть використовувати «втемну» наших патріотичних військових.

– Не ми одні такі. У всьому світі після війни так робиться політика.

– Так, військові та післявоєнні політики – це самогубці: що б ти не робив, все буде погано. Як Маргарет Тетчер – безліч непопулярних треба було зробити кроків, щоб досягти результату. Але для цього має бути такий рівень довіри, якого ми не матимемо ні в кого. У нас недооцінено рівень місцевого депутата. В Америці, в розвинених країнах, кожен депутат має багато прав, і він обраний людьми. Там будуються знизу запити. А у нас розрив. Ми розпочали децентралізацію – передачу повноважень «на місця». Але виявилось, що у нас не всі депутати готові до цих повноважень.

– У нас не лише депутати, у нас народ не готовий…

– Так. Люди не готові.

– Мер Сєнкевич на одній з апаратних нарад нещодавно дав вказівку своїм підлеглим готуватися до виборів наступної осені. У Миколаєві вже збираються різні «групи впливу» та починають розкладати такі собі передвиборчі пасьянси. І в усіх цих пасьянсах незмінно присутній Віталій Кім – такий своєрідний джокер… Тож дуже просте запитання: чи ви збираєтесь балотуватися у мери Миколаєва?

– Хто ж вам скаже? Особливо якщо я збираюся. Напишіть так: продаю інформацію про рішення йти у мери Миколаєва за мільярд доларів (сміється). Гроші підуть на ЗСУ. Ну а якщо серйозно, то я не хочу передчасно давати інформацію цим усім тим силам, які, як ви сказали, «розкладають пасьянси». Я намагаюся – і начебто виходить – зайвими словами не кидатися. Відповім так: результати своєї роботи на нинішній посаді кидати не хочу. Є багато незакінчених проектів, які ще до війни розпочали. Зокрема це чотирисмугова дорога на Одесу, будівництво якої вже погоджено з президентом; найпотужніший всеукраїнський курорт, який ми почали створювати; промислові парки. Ті проекти, заради яких варто йти сюди, які зараз призупинені через війну. А на практиці довелося боронити Миколаїв. Звичайно, хотілося б залишитися в історії людиною, яка реалізувала великі, корисні проекти, які дадуть поштовх розвитку Миколаївської області. Виходячи з цієї мети, з амбіцій, я і думатиму, де все це можна зробити якнайкраще. У мене жодних пропозицій немає, обговорень теж ніяких немає. Може, завтра мене звільнять і скажуть: все, дякуємо, вільний – я це теж прийму. Питання полягає в тому, що можуть, наприклад, запросити кудись, але без цілей і без повноважень – тоді я не піду. А якщо буде можливість залишитись тут, але буде широкий спектр повноважень, щоб я міг щось змінити – я піду. Тут не крісло вирішує, буду я чи не буду. Тут вирішують цілі та команда.

– Добре. На сьогоднішній день залишилося дуже мало людей у ​​«Слузі народу», які є своєрідним «брендом» партії, її прапором. Ви один із них. Виходячи з цього, питання: чи готові ви піти з нинішньої посади до Верховної Ради для реалізації, зокрема, і проєктів, про які ви говорили?

– Яка від мене користь? Я не працював ніколи в законодавчій гілці влади…

– Так Ви і губернатором раніше ніколи не були…

– Залік (сміється). Я люблю важкі та важкореалізовані завдання: чим важче і багатошаровіше – тим цікавіше. У мене тоді з'являються і сили, і мотивація. Статистом ніколи не був, це мені не цікаво. Я вмію працювати добре, тільки коли маю мету, мотивацію. Тоді справа летить, як на крилах, і команда летить, і думки народжуються, і успіх приходить. Коли я сюди йшов, то хотів зробити так, щоб Миколаївська область стала однією з провідних, яка отримує все, що потрібно. Я це завдання до кінця не виконав – війна завадила. Якщо піду – для людей буду зрадником. Я не хочу звідси їхати, мені тут комфортно. До Верховної Ради не збираюся. Теоретично, ситуація, коли я на виборах «тягтиму» список, щоб були голоси – можлива. Піти до народних депутатів, а потім повернутися і працювати далі.

– Чи розглядаєте ви для себе можливість будь-коли – не обов'язково на найближчих виборах – висунути свою кандидатуру у президенти України?

– Поки що не розглядаю.

Другу частину інтерв'ю Віталя Кіма читайте завтра на "Новинах-N"