Історія українського морпіха, якого врятувало мовчання у російському полоні
Історія українського морпіха, якого врятувало мовчання у російському полоні
Юрій Гульчук мовчки дивився на таці зі смачною та поживною їжею, які йому приносили до палати київської Олександрівської лікарні. 22-річний морський піхотинець не міг їсти, у нього не було сил підняти руку та взяти ложку. Він також майже не говорив.
Це тривало протягом кількох днів після його звільнення з полону 14 вересня 2024 року. У той період Україні вдалося повернути 152 своїх громадян під час двох обмінів поспіль.
«Коли я дізнався, скільки часу, сил, праці та скільки людей знадобилося, щоб звільнити мене з полону, я відчув себе некомфортно», — говорив він пізніше про звільнення в інтерв'ю Українській службі Бі-бі-сі.
Кадри зустрічі Юрія з мамою Міланою Компанієць після його повернення в Україну облетіли практично всі українські та багато закордонних ЗМІ. Тоді він важко міг спілкуватися.
«Чому люди такі жорстокі один до одного? Звідки стільки болю? До чого стільки брехні? - Це були перші слова, які він сказав мамі.
Мовчання у російському полоні
Юрію знадобилося кілька днів, щоб повірити, що він справді вдома, почати самостійно харчуватися та знову розмовляти з людьми.
«Навіть коли я вже лежав у реанімації Олександрівської лікарні і розмовляв з татом і мамою, я не міг до кінця повірити, що я вдома», — згадує морпіх.
Майже рік у полоні він мовчав: «Я поступово поринав у мовчання. Не було так, що я прокинувся і вирішив мовчати. Мовляв, наговорився з людьми».
«Я себе до надмірно протестних людей не відношу, — каже хлопець. — Я мовчав, бо так треба було, інакше не можна було».
Його мовчання стало певним психологічним та фізичним захистом. Заговорити на волі було не так просто.
«Щоб зробити це, мені довелося докласти зусиль. І справа не в тому, що потрібно використовувати голосові зв'язки. Щоб голосно говорити або тим більше співати, кричати, потрібно напружити якийсь ослаблий ментальний м'яз. Його потрібно пожвавити», - розповів Юрій Українській службі Бі-бі-сі.
«Я просто хотів жити. Мені просто удалося вижити. Але так пощастило не всім», – каже він.
Загалом у полоні Гульчук провів два з половиною роки, з 12 квітня 2022-го до 13 вересня 2024 року. За цей час його кілька разів етапували з однієї в'язниці до іншої. Його утримували у таких місцях, як Оленівська колонія, Таганрозьке СІЗО-2 та в'язниця у Мордовії.
Сніданок, який не забути
Юрій Гульчук каже, що не вважає себе залізним морпіхом.
Він розпочав термінову службу у батальйоні матеріально-технічного забезпечення 36-ї бригади ВМС у грудні 2021-го. До цього два роки навчав китайську на філологічному факультеті Київського університету, але вирішив перервати навчання та піти до армії.
24 лютого він зустрів на КП на сміттєпереробному заводі у Маріуполі.
«Ми прокинулися та почули, як щось бахнуло. На першому поверсі у нас вибило шибки у вікнах. То була друга лінія оборони. Ми переглянулись і вирішили, що щось вибухнуло десь на першій лінії. Потім ще поснідали „макарошками“».
Через кілька годин після цього сніданку Юрій дізнався, що почалася широкомасштабна війна.
«Я подумав, що колись у книгах напишуть, що все почалося у Маріуполі 24 лютого. І ось я в Маріуполі. І сьогодні 24 лютого. Я поняття тоді не мав, що мене чекало далі».
26–27 лютого його взвод було переведено зі сміттєпереробного заводу на територію відкритого акціонерного товариства «Азовзагальномаш». Там вони переміщалися з бункера до бункеру. Там його взяли в полон російські військові.
«Ставлення до нас у полоні залежало від того, хто був на зміні у в'язниці. Траплялися такі наглядачі, тобто вертухаї, які били всіх полонених, — розповідає Юрій Гульчук. — Інші наглядачі виводили всіх із камери в коридор і питали, хто старше 50 років, хворий чи поранений. Їх відводили убік від інших і не били. Я вважаю це виявом певної людяності».
Молодих та здорових військових ці наглядачі били. «Це концтабір. Били. Нас також змушували бути на ногах після їди і до відбою».
У жовтні 2024-го Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що Росія систематично піддає українських полонених тортурам. У звіті говорилося, що в російських в'язницях полонених катують електричним струмом, б'ють, піддають сексуальному насильству, позбавляють сну, тримають у незручних позах протягом тривалого часу, принижують людську гідність і загрожують насильством.
Ці факти підтвердила Місія ООН щодо моніторингу прав людини в Україні. За її даними, 95% українських полонених, яких вдалося обміняти, у російському полоні катували. Глава Місії Даніель Белл визнала, що це «найгірше, що вона бачила за останні 20 років відвідування в'язнів від імені ООН».
Про системну та схвалену Росією політику тортур полонених українців у вересні 2023-го заявила і спеціальний доповідач ООН з питань тортур Еліс Джилл Едвардс.
Українська неурядова організація "Медійна ініціатива за права людини" (МІПЛ) встановила 21 випадок смерті українців у російському полоні. Ці люди загинули в період із лютого 2022 по листопад 2023 року. Серед ймовірних причин смерті були побиття під час «прийомки», тобто оформлення, та тортури струмом.
Україна також розслідує масові розстріли своїх військових під час взяття їх у полон російськими військами.
Росія не коментувала звіт та заяви ООН про катування українських військовополонених.
У червні цього року Володимир Путін заявив, що у російському полоні перебувають 6465 українських військових. Він також не коментував заяви ООН та правозахисників про тортурову політику Росії щодо полонених.
Сни у полоні
Два з половиною роки Гульчук не мав зв'язку з рідними. Листів від них він не отримував. Бачив, що комусь із його камери якісь листи приносили. Ці листи прийшли із запізненням та були роздруковані.
Лист, який він написав і відправив із російської в'язниці своїй мамі, вона отримала вже після повернення сина з полону.
До камери до полоненого українського морпіха кілька разів приходили комісії з перевірками. Ці люди не представлялися. «Вони питали, чи все гаразд. Ми хором відповідали, що все гаразд. Вони виходили з камери — і наш день продовжувався як завжди».
У полоні Юрій Гульчук схуд на пару десятків кілограмів, що є типовим для багатьох українських військовополонених.
За даними українського омбудсмена Дмитра Лубинця, звільнені з російського полону українці часто перебувають у тяжкому стані. Вони втрачають у середньому 20-25 кг ваги.
Юрій каже, що поставив собі завдання – вижити та дожити до звільнення.
«І при цьому наскільки можна залишитися цілим. Я також прокручував у голові позитивні образи. Хоч би що відбувалося навколо, ніхто не може змусити тебе думати певним чином», — розповідає він про те, як витримав понад два роки у російських в'язницях.
Ще йому допомагали сни про батьків, спогади про дитинство та плани на майбутнє. Це було його внутрішнє життя, а зовні він мовчав.
«У полоні я часто бачив уві сні рідних. Згадував, як ходив із батьками до різних ресторанів, як подорожував. Прокручував у голові розмови з цікавими людьми. Планував, що робитиму після повернення з полону. Наприклад, яке кіно подивлюся, яку музику послухаю, що я їстиму».
Білоруські сухпайки дорогою додому
Коли Юрія Гульчука везли на обмін, він довго не міг повірити, що це так, що це не сон і не гра його уяви.
«У росіян є така розвага, така психологічна гра, коли під час перевезення полоненого з одного місця на інше вони кажуть, що це обмін. Людина готується побачити рідних, а її привозять до нової в'язниці та пускають на «прийомку», тобто б'ють перед оформленням», — пояснює морпіх.
Коли конвойний привітав їх із тим, що вони їдуть на обмін, інші українські військові також у це не повірили. Один із них відповів, що він уже всьоме їде на обмін. Після "четвертого обміну" на "прийомці" йому зламали колінну чашку.
Юрій Гульчук того дня готувався до нового болю, а не до зустрічі з мамою: «Я на власному досвіді відчув кілька таких «прийомок». Я готувався до ще одного «приймання». Розумів, що мені буде конкретно боляче через годину-дві, або день-дві».
Їх везли через Білорусь, де українським бранцям видали сухпайки з шоколадом, хлібцями, печивом та помідорами.
«Це був сюрреалізм якийсь. Яка Білорусь? Які сухпайки? Це звучало так, ніби зараз прилетять прибульці та подарують кожному за кілограм цукерок. Здавалося, що це жорстокий жарт», — описує свої відчуття на той момент Юрій Гульчук.
Незадовго до роздачі цієї їжі їм дозволили зняти з голови мішки. Юрій уперше припустив думку, що це справді обмін, коли ці мішки у них забрали і склали разом.
А потім ще й дали в руки печиво та шоколадку. Але навіть у цей момент його мучили сумніви.
«Чим більше обнадіюєш себе, тим важче потім прийняти реальність, коли вона не така, як ти собі уявляв».
І коли він побачив свою маму і десятки усміхнених людей на рідній землі, він усе ще мовчав. І йому треба було навчитися знову посміхатися.
Просто зайти до магазину
У полоні Юрій склав список того, що має зробити після звільнення.
«Але ці плани зараз летять шкереберть. Я просто йду вулицею, бачу вивіску магазину, мені стає цікаво — я заходжу. Це все мимоволі відбувається».
Ще Юрій хотів би переглянути всі відомі фільми, що вийшли за останні два з половиною роки. І прослухати багато нової музики. А ще покататися на електросамокаті. І, можливо, повернутись до вивчення китайської мови. Колишня викладачка запропонувала йому відновити заняття.
Йому хочеться надолужити час і можливості, які забрали у нього російський полон і війна.
«Я кажу собі, що час у полоні не був для мене втрачений, що я щось для себе виніс із цього досвіду. Може, ця саморозрада така. Насправді я намагаюся відігнати від себе почуття втраченого часу.
На вересень 2024 року, за даними омбудсмена Дмитра Лубинця, Україні вдалося повернути із полону понад 3650 своїх громадян. Йдеться і про військових, і про цивільні.
За оцінками Медійної ініціативи за права людини, на травень 2024 року у російському полоні могли перебувати понад десять тисяч українських військових.
Окрім військових, за даними Дмитра Лубинця, Росія може утримувати у полоні близько 28 тисяч громадянських українців. Багато хто з них був заарештований на окупованих територіях.
Відео інтерв'ю з Юрієм Гульчуком можна переглянути на YouTube каналі BBC News Україна.