«Снарядів немає, розплачуємося життями людей» - український комбриг

Ми стояли біля складу боєприпасів бригади самохідної артилерії, що воює на східному фронті. Двері були зачинені, а ключа у командира бригади не було.

З-за рогу вискочив солдат із почервонілим від сорому і напруження обличчям. У руках він ніс ключі. Солдат підбіг до дверей складу.

До війни Валерій був пасічником, і розводити бджіл у нього виходило краще, ніж бігати на довгі дистанції.

"Я регулярно перевіряю покинуті вулики біля лінії фронту", - розповів він мені через перекладача. "Схоже, цього року буде добрий урожай", - сказав він з посмішкою, готуючи кілька кухлів чаю для товаришів по службі.

Але незважаючи на його веселість, ситуація за цими замкненими дверима була набагато похмурішою, ніж готовий відкрито визнати будь-який західний лідер. Зайшовши на склад, я був вражений його пусткою.

Ми відвідували ділянку фронту на сході України, куди репортерів Foreign Policy запросили поспілкуватися з військовими, яким поставлено завдання тримати оборону, відбиваючи безперервні атаки росіян, які застосовують різноманітні сили та засоби. В інтересах безпеки імена наших співрозмовників були змінені, а їхнє місцезнаходження ми не розкриваємо.

Був кінець березня. Замерзлий український степ навесні відтанув, і на лінії фронту нещадно палило сонце. Пройшло шість тижнів після падіння розташованої на Донеччині Авдіївки, де до війни проживало близько 30 тисяч людей. Російський наступ не слабшає, але після виходу ЗСУ з авдіївської м'ясорубки українська лінія фронту стабілізувалася.

Проте брак боєприпасів, що виник у 2023 році, починає позначатися на військових діях України. Вкрай права фракція республіканців заблокувала в конгресі американську допомогу Україні, а Європа не зуміла задовольнити її потреби в артилерійських снарядах.

У Києві з подихом полегшення зустріли новину про те, що Чехії, яка розробила схему придбання снарядів, вдалося зібрати до мільйона боєприпасів. Але на передовій немає жодних ознак поповнення запасів. Згідно з чеським планом, перші поставки розпочнуться лише у червні. Аналогічна ініціатива Естонії, швидше за все, дасть результати ще пізніше.

А на передовій обстановка критична, оскільки українські війська насилу утримують позиції, не маючи боєприпасів для їхнього захисту.

На склад я зайшов з перекладачем, з українським офіцером зі зв'язків із пресою, з пасічником-фронтовиком Валерієм та широкоплечим, посивілим командиром бригади Владиславом. Він неймовірно схожий колишнього міністра закордонних справ Британії Домініка Рааба.

На складі ми побачили приблизно два десятки дерев'яних ящиків із снарядами. Загалом там було 30 122-міліметрових снарядів натівського стандарту, отриманих з пакистанських складів, та 60 радянських 122-міліметрових снарядів із убогих залишків українських запасів.

Бригада, в яку я приїхав, утримувала ділянку фронту завширшки 20 кілометрів. Коли я прибув туди, у її складі було дев'ять артилерійських гармат, що діють, здатних вести стрілянину на дальність до 15 кілометрів. Виходило по 10 снарядів на гаубицю, причому кожна мала прикривати два кілометри фронту. І поповнення запасів снарядів найближчим часом не очікувалося.

Вражений таким станом справ, я запитав Владислава, як українським солдатам вдалося стабілізувати фронт після виходу з Авдіївки з огляду на те, що в них так мало боєприпасів.

"Оскільки снарядів немає, розплачуватись доводиться життям людей", - відповів він, ясно давши зрозуміти, що за бездіяльність Заходу в питаннях постачання українці платять кров'ю.

Я запитав, яке зараз співвідношення артилерійського вогню між ЗСУ та росіянами, і Владислав навів нові похмурі цифри. "У добрі дні співвідношення по снарядах десять, двадцять до одного, - сказав він. - А в погані виникає враження, що в них нескінченні запаси".

На цій ділянці фронту росіяни проводять атаки не частіше, ніж на інших, але нестача боєприпасів негативно позначається на військових зусиллях України загалом.

Командувач Європейським командуванням збройних сил США генерал Крістофер Каволі заявив 10 квітня на слуханнях у комітеті палати представників у справах збройних сил, що "за лічені тижні" перевага Росії над Україною в снарядах складе 10 до 1. У деяких підрозділах така ситуація вже виникла.

Україна зазнає снарядного голоду вже кілька місяців. За словами Владислава, дефіцит боєприпасів його бригада відчула ще в лютому 2023 року, і з того часу нестача стає дедалі серйознішою. Він розповів, що український контрнаступ у 2023 році, який загалом вважається провальним, розпочато незважаючи на те, що військам не вистачало вогневої могутності артилерії, необхідної для ведення наступальних дій.

Запаси снарядів їм не поповнювали вже кілька місяців, і бригада Владислава змушена їх економити, стріляючи лише тоді, коли це абсолютно необхідне утримання позицій.

За його словами, єдина причина, чому українські війська не відходять ще далі, це "професіоналізм солдатів та готовність до самопожертви".

"Не маючи боєприпасів, ми змушені покладатися на резерви", - сказав він, додавши, що за таких обставин війська зазнають тяжких втрат.

Українці все одно мотивованіші, заявив Владислав, бо вони захищають свою землю. Але після перших невдач під час війни росіяни значно удосконалили свою тактику дій.

"Вони вибудовують оборону, потім настають, знову будують оборонні позиції, потім знову настають", - розповів Владислав.

Українці ж набагато повільніше зміцнюють свої позиції, надаючи росіянам додаткові можливості для просування вперед. На це накладається проблема нестачі боєприпасів.

Незважаючи на різкі висловлювання про наступ, Владислав позитивно висловлюється про своїх командирів на цій ділянці фронту. Він похвалив нового головнокомандувача Олександра Сирського, назвавши "правильним рішенням" організований відхід із Авдіївки.

У Києві заговорили про можливий новий контрнаступ цього року, але воно видається малоймовірним. "Наступ? – запитав Владислав. – Та ми навіть свої нинішні позиції утримати не можемо".

Він заявив, що якщо не буде значного збільшення постачання боєприпасів, його підлеглі будуть змушені залишити лінію оборони, яку займають, і відійти ще далі вглиб української території. За його словами, українцям потрібна перевага у снарядах як мінімум три до одного, щоб стримувати супротивника.

А всьому фронту потрібно набагато більше боєприпасів, ніж можна буде поставити в рамках чеської та естонської ініціатив. За словами колишнього міністра оборони Олексія Резнікова, Україні потрібно щонайменше 356 400 снарядів на місяць, щоб продовжувати бойові дії. Чеських поставок вистачить лише на три місяці.

Я запитав Владислава, чи потребує він чогось ще, крім снарядів. Він наголосив, що проблема не лише у боєприпасах, а й у бойовій техніці.

"Мені потрібна нова артилерія", - сказав він. Більшість гаубиць у його бригаді була виготовлена ​​в 1980-і роки, і зараз у гармат великий знос, і вони потребують постійного ремонту. Але Владислав стверджує, що його людям не потрібна додаткова підготовка, щоби використати бронетехніку натовського зразка.

"Якщо я вожу стару "Ладу", то мені буде легко пересісти на "Мерседес"", - сказав він із посмішкою.

Але в цій частині не всі новини погані. "Особовим складом ми укомплектовані на 100%, - сказав Владислав. - У мене дуже багато людей, і на всіх не вистачає гармат". За його словами, у нього достатньо артилеристів, щоб укомплектувати три розрахунки. Але гармат для них  немає.

Настрій у людей, як і раніше, бойовий. Ті, з ким я розмовляв, розповідали, що моральний дух і бажання воювати у них великі, як і раніше. Але ситуація, що складається, явно позначається і на них теж.

Механік-водій гаубиці 2С1 "Гвоздика" Олег (це радянська самохідна артилерійська установка), що бачила види, розповів мені, що в останні тижні нестерпно важко, проте він з товаришами, як і раніше, зберігає сили. "Якби нас забезпечили снарядами, ми були б готові наступати. Але ми їх не маємо, — сказав він. — Ми думаємо тільки про економію боєприпасів, і більше ні про що".

"Наша головна мета - піхота противника", - сказав інший солдат на ім'я Сергій. Без боєприпасів українські артилеристи не можуть вести контрбатарейну боротьбу на цій ділянці фронту і вони на своїх позиціях безсилі перед російською артилерією.

"Ми обстрілюємо піхоту тільки для того, щоб не дати їй наступати. На щось інше снарядів у нас немає", - продовжив Сергій.

За словами українських солдатів, якщо не брати до уваги російські обстріли та атаки дронів, найгірше бачити, як через брак снарядів гинуть товариші. "Ми чуємо, як вони страждають, і відчуваємо свою марність, - сказав механік-водій Олег.

Говорячи зі мною, ці люди явно адресують свої слова західній аудиторії. Найстарший із них, Тарас, сказав мені, що якби він мав можливість поговорити з американськими політиками, які блокують пакет військової допомоги для України, він запропонував би їм приїхати на фронт і подивитися, наскільки критична ситуація.

"Ці політики мають приїхати і повоювати разом зі мною, - заявив він. - Тоді вони самі побачать, як нам".

"Якщо ми не отримаємо снаряди, щоби відкинути їх назад, то потім вони прийдуть за вами", - сказав Сергій.

А Олег додав: "Якщо ми не дамо їм відсічі, тоді НАТО доведеться воювати з Росією".

Наприкінці березня я побував на декількох ділянках фронту, і всі мої співрозмовники розповідали аналогічні історії про обстановку, що погіршується, на великій лінії фронту і про те, як все більше надихається і сміливе Росія.

Київ почав відмовлятися від своєї стратегії, яка у 2023 році не дозволила йому звільнити значні ділянки території. Наразі українці копають траншеї, будують фортифікаційні споруди та оборонні рубежі. Я побував у Сумській області, що межує з Росією, на північному сході України, яка однією з перших зазнала нападу в 2022 році. Там я побачив, як Україна активно готується до найгіршого сценарію, причому навіть у тих районах, що повністю звільнені від російських військ. Вона має намір зірвати черговий російський наступ з північного напрямку, який цілком можливий.

Український президент Володимир Зеленський опублікував фотографії офіційного візиту на ті самі оборонні позиції в Сумській області, який відбувся чотирма днями пізніше. Київ дуже хоче, щоб росіяни дізналися про створені ним оборонні укріплення, мабуть, сподіваючись утримати їх від нового наступу.

Однак ситуація в цих прикордонних регіонах сумна, і у влади не залишається іншого вибору, крім евакуації цілих сіл та селищ, оскільки Росія постійно обстрілює їх зі своєї території. Одне з селищ, де ми побували, майже повністю спорожніло, якщо не брати до уваги невелику групу поліцейських, які ховаються від безжальних обстрілів у підземному бункері.

У моїй пам'яті назавжди залишиться те, що я побачив у моргах Слов'янська. Це місто на Донеччині. У день нашого приїзду з фронту привезли чотири трупи. Трьох було вбито за останні дві доби. Трьох солдатів було вбито кулями в груди. Це жорстоке нагадування у тому, що військові дії ведуться не лише на дальності артилерійського вогню. Один солдат помер після поранення в ногу. Українські військові просто не зуміли вчасно евакуювати його до тилу, де солдату могли б надати медичну допомогу. Він повільно сплив кров'ю на руках у своїх товаришів.

Це лише один із кількох моргів у цьому районі, в одному місті, що межує зі східним фронтом. І це були жертви одного дня.

Таку ціну сплачує народ, захищаючи Україну. Більшість пролитої тут крові — на руках західних політиків, які блокують військову допомогу для своїх внутрішньополітичних інтересів. Українці розплачуються своїм життям щодня, а боєприпаси, тим часом, припадають пилом на західних складах.

Перед від'їздом я запитав Владислава, що він хотів би сказати союзникам України.

Він просто відповів: "Ми можемо зупинити цю хворобу тут, але тільки якщо ви забезпечите нас снарядами".

Автор: Оз Катерджі - британський журналіст-фрілансер ліванського походження, що спеціалізується на конфліктах, правах людини та Близькому Сході.

Foreign Policy , США