Додому до лікаря: українські біженці відверто розчаровані європейською медициною

Сотні тисяч людей, які втекли з України після нападу Росії, здійснюють короткочасні візити додому не лише для того, щоб зустрітися з рідними, а й для більш дешевого та звичного медичного обслуговування.

Констан Мехе простежив за мандрівкою української біженки, яка мешкає на Французькій Рів'єрі, коли вона поверталася до Києва для медичного огляду. Журналіст також поговорив з іншими людьми, які здійснили такі поїздки.

Людмила Гуренчук живе у французькому містечку неподалік Сен-Тропе (Франція), яке називає "раєм", де разом зі своїм маленьким сином сховалася від військових дій на батьківщині, в Україні. Але коли восени цього року їй та її синові потрібно було звернутися до лікарів, вони подолали шлях у дві з половиною тисячі кілометрів до Києва, залишивши мальовничий спокій Рів'єри у міжсезоння заради міста, по якому регулярно наносяться удари безпілотниками та ракетами.

Навіщо ризикувати? За її словами та словами інших українських біженців, все просто: вони вважають, що можливість отримати доступніше та ефективніше лікування, ніж у багатьох європейських країнах, переважує небезпека повернення на батьківщину.

"Просто медицина в Україні краща", — сказала 39-річна Людмила Гуренчук, очікуючи, поки їй перевірять щитовидну залозу в кабінеті УЗД. За її словами, "медичне обслуговування вдома дешевше, швидше" і лікарі уважніші. "Тому я приїжджаю сюди завжди, коли є можливість".

За даними дослідження, проведеного Агентством ООН у справах біженців, Гуренчук — одна із приблизно 300 тисяч українських біженців, що мешкають у Європі, які повертаються на батьківщину для отримання медичної допомоги.

Вони є частиною цілої хвилі біженців — понад два мільйони людей, які здійснюють поїздки між Україною та своїм тимчасовим будинком в інших європейських країнах, щоб відвідати родичів, отримати офіційні документи чи перевірити своє майно. Поїзди, які курсують Україною, часто переповнені сім'ями, які повертаються на шкільні канікули, у багатьох випадках для того, щоб відвідати чоловіків і батьків, що залишилися в країні, оскільки уряд заборонив більшості чоловіків покидати Україну, поки йдуть бойові дії.

Історики та соціологи зазначають, що масштаб таких поїздок є незвичайним для новітньої історії, що багато в чому пояснюється географією конфлікту в Україні. Адже великі території країни залишаються у відносній безпеці, і до них можна дістатися з решти материкової Європи. Короткочасні повернення додому, додають експерти, показують, що українські біженці адаптуються до військового конфлікту в міру його затягування, намагаючись знайти баланс між перебуванням у безпечніших країнах за кордоном та возз'єднанням з минулим життям на батьківщині.

Юлія Шукан, соціолог із державного Університету Париж Нантер, яка вивчає соціальні наслідки конфлікту в Україні, вважає, що це явище свідчить про те, що люди намагаються "відновити стосунки з батьківщиною та не бути переселенцями у повному розумінні". За її словами, візити до лікаря, які є невід'ємною частиною повсякденності, сприяють відновленню "подібності до нормального життя", навіть якщо для цього доводиться здійснити тривалу і потенційно небезпечну подорож.

"Це своєрідне повернення до минулого життя", - сказала Шукан.

За даними опитування ООН, майже 40% із 5,8 мільйонів українських біженців, які проживають в інших європейських країнах, хоча б раз поверталися додому. Цей показник, за словами Томаса Шопара, історика з паризької Школи поглиблених досліджень у галузі соціальних наук, значно вищий, ніж під час попередніх європейських конфліктів, наприклад, Другої світової війни.

"Тоді дуже мало хто приїжджав назад", - сказав Шопар, - оскільки в більшості випадків це означало б повернення на територію, охоплену бойовими діями.

На відміну від цього, нині на 80% території України немає російських військ, і хоча українські війська продовжують вести важкі бої на півдні та сході, райони на заході країни здебільшого вільні від бойових дій.

Гуренчук визнала, що, на відміну від багатьох інших біженців, європейські приймаючі країни надали українцям "привілеї", такі як дозвіл на роботу та свободу пересування, що полегшує їхній приїзд та від'їзд. "Цей військовий конфлікт не схожий на інші", - сказала вона.

Основним мотивом повернення на батьківщину є бажання відвідати родичів. Але мало хто очікував, що ще однією важливою причиною стане відвідування лікарів.

Під час останньої поїздки додому Гуренчук поїхала із сучасного центру УЗД до тісної квартирки народної цілительки, а потім попрямувала до державної лікарні з безбарвними коридорами, де педіатр оглядав її 7-річного сина Давида.

Багато біженців кажуть, що їхні поїздки додому були спричинені розчаруванням у європейській системі медичного обслуговування, яку вони вважають дуже обмеженою. Це особливо характерно для Великобританії, де в новинах з'являються повідомлення про невдоволення біженців роботою Національної служби охорони здоров'я, яка переживає кризу.

Майя Хабрук, 31-річний медіа-продюсер, жила в Лондоні, коли в неї почався сильний біль у горлі. За її словами, вона два тижні чекала на прийом у британського лікаря, який прописав їй легке знеболювальне. У її рідному місті Дніпрі, розташованому в центральній частині України, лікар визначив, що причиною болю є інфікований зуб мудрості і негайно видалив його.

"На поїздку до Дніпра, відвідування лікаря та повернення до Лондона у мене пішло п'ять днів, проти двох тижнів у Великій Британії, — додала Хабрук. — Поїздка того коштувала".

Андрій Буглак, хірург-ортопед з Києва, сказав, що спочатку його дивували повернення співвітчизників, але потім він звик до них, бо чув "одні й ті самі історії від Скандинавії до Іспанії" про пацієнтів, які мають труднощі з іноземними системами охорони здоров'я. Один з його пацієнтів нещодавно приїхав з Італії, щоб отримати лише ін'єкцію кортизона в стегно.

"Весь цей складний шлях пройшов тільки для того, щоб потрапити до мене на прийом", - сказав Буглак.

Як ще одну причину повернення на батьківщину, щоб отримати медичну допомогу, біженці називають мовний бар'єр і ціну.

Більшість медичних послуг в Україні, як і в таких країнах, як Велика Британія та Франція, є безкоштовними в рамках державної системи охорони здоров'я. Але лікування, яке не покривається медичним страхуванням у деяких країнах, наприклад, стоматологічні послуги або спеціалізована допомога, в Україні набагато дешевші.

Коли почалися військові дії, Гуренчук, одинока мати, втекла з Києва і знайшла притулок у Коголені, невеликому містечку на околицях Сен-Тропе, де її дала притулок місцева сімейна пара. Вона працює касиром на елітному морському курорті, а Давид їздить до французьких літніх таборів.

"Це рай", - сказала вона в інтерв'ю на своїй залитій сонцем терасі в Коголені. Але це не вдома. І вона, як і раніше, відчуває необхідність повертатися до Києва для відвідування лікарів, що вона вже двічі робила цього року. "Я хочу бути впевненою в тому, що я здорова", - каже вона.

Як і для багатьох інших біженців, поїздки Гуренчук були пов'язані не лише із медичним обслуговуванням.

Вона відвідувала родичів, улюблені салони краси, гуляла з Давидом парком атракціонів, де в дитинстві проводила багато часу. До того ж їй було приємно побувати у тих народних цілителів, до яких вона зверталася в юності.

Щодо візитів до лікаря, то рідні обличчя — наприклад, знайомий педіатр — є важливою перевагою.

Коли вони ввійшли до кабінету лікаря, педіатр Давида запитав його: "Ти мене впізнаєш?".

"Так", - відповів Давид, викликавши усмішку на обличчі своєї матері.

Шопар, історик, каже, що поїздки додому також допомагають біженцям зберегти надію на остаточне повернення, яке потрібне Україні для відновлення. Біженці часто вважають себе постійними вигнанцями, зазначив він, проте опитування ООН показало, що понад три чверті українців планують повернутися.

Гуренчук заявила, що повернеться жити в Україну лише тоді, коли закінчиться воєнний конфлікт. Але після тижня перебування у Києві Давид, здавалося, що вона з ентузіазмом ставиться до повернення назавжди. На зворотному шляху від педіатра, коли настала ніч, вони з мамою пройшли повз квартиру, де жили до початку військових дій.

"Я хочу тут жити!" - сказав Давид.

The New York Times , США