Їй довіряли свої фотопортрети художник Пабло Пікассо, балерина Ганна Павлова - і навіть імператор Карл I. Але ледве переживши Голокост, Дора Каллмус переключилася з випещених клієнтів на жебраків.

Про кар'єру фотографа Дора Каллмус ніколи не мріяла. Вона хотіла стати актрисою чи модельєром, а фотографією зайнялася на зло свого одруженого коханця. Ім'я свого залицяльника вона тримала у суворому секреті і не розкрила навіть у мемуарах. Чоловік втовкмачував Дорі, що не личить дівчатам таким займатися, а якщо вона зважиться, то тільки руки зіпсує фотохімікатами - і нікому вона з коричневими пальцями не буде потрібна. Але вона не злякалася, а навпаки, взяла на замітку: цей нещасний роман їй набрид, а залицяльник сам відв'язуватися не хотів. Під час поїздки на Лазурний берег Дора придбала свою першу камеру і раптом зрозуміла, що їй справді подобається фотографувати.

Дора Каллмус народилася у Відні у заможній єврейській родині. 1892 року, коли дівчинці було 11 років, померла її мати. Так Дора разом зі старшою сестрою Анною залишилася під опікою бабусі. Їхній батько був видатним адвокатом, який захищав членів уряду, і мав зв'язки серед австрійських політиків. Захоплення Дори фотографією він підтримав – і навіть допоміг із навчанням. У 24 роки вона стала першою жінкою, яку прийняли до Асоціації австрійських фотографів. Їй дозволили вивчати теорію у навчально-дослідному інституті графіки, але до практичних занять як жінку не допустили.

На стажировку она отправилась в Берлин – к известному фотографу Николе Першайду. Закончив обучение, Дора решила вложить наследство, оставшееся от матери, в открытие собственной студии. Проблема была лишь в отсутствии технических знаний, но их она компенсировала тем, что нашла умелого ассистента. Дора убедила Артура Бенда – ученика и помощника Николы Першайда – поехать с ней в Вену. Взяв творческий псевдоним, она открыла студию под названием «Ателье д'Ора». Каллмус не просто так изменила свое имя на французский манер – ей нравилось, что при таком раскладе ателье становилось золотым (d'Or).

Первыми клиентами Дору обеспечил отец-адвокат – по его рекомендациям к ней приходили банкиры и чиновники. А благодаря ее знакомству с еврейским композитором Эрихом Корнгольдом услугами фотостудии заинтересовались и деятели искусства. Все они приходили к ней со словами: «Мадам д'Ора, сделайте нас красивыми!» И она делала. Дора не только удачно подбирала наряды для съемок и настраивала освещение, но и тщательно ретушировала фото. Все несовершенства исправлялись карандашом, скребком и акварелью прямо на негативе, а затем снимки переносились на матовую фотобумагу, которая размывала корректировки, делая все вмешательства незаметными. В результате клиенты на портретах выглядели лучше, чем в зеркале.

К мадам д'Ора приходили позировать художники Густав Климт и Пабло Пикассо, балерина Анна Павлова, клавесинистка Ванда Ландовская, модельер Эмилия Флёге. В 1916 году ее пригласили снимать коронацию Карла I, а затем и всю императорскую семью. Ей довелось поработать и с Ротшильдами – династией еврейских банкиров.

С началом Первой мировой войны услуги мадам д'Ора стали востребованы как никогда. Австро-Венгрия и Франция оказались по разные стороны баррикад, и на фоне патриотических настроений на родине д'Ора произошел отказ от парижской моды. Однако для продвижения отечественной продукции венским кутюрье нужна была реклама в дамских журналах. Так среди клиентов д'Ора оказались модные дома Ludwig Zwieback & Bruder и Wiener Werkstätte. Но особенно д'Ора любила модельер Эмилия Флёге. Их познакомил общий друг – художник Густав Климт. Все началось с одного портрета Эмилии и переросло в постоянное сотрудничество.

После войны в ателье д'Ора все реже захаживала венская аристократия. Она начала снимать танцовщиц, среди которых были скандально известные сестры Долли и Жозефина Бейкер. Последняя нередко выступала практически обнаженной. Мадам д'Ора приглашала девушек в студию, придумывала им образы и удачные позы, а затем эти фотографии публиковались в прессе и на афишах.

В 1923 году модный французский журнал L’Officiel предложил мадам сотрудничество. Д'Ора любила моду, новые знакомства, но больше всего она обожала Францию. Согласившись на предложение, она вместе со своим ассистентом открыла вторую студию. Переезд в другую страну положил конец несчастному роману д'Ора с женатым мужчиной, который продлился 25 лет. Однако расстаться пришлось и с ассистентом – в итоге Артур Бенд выкупил у нее венскую студию.

Оставшись в Париже одна, Дора посвятила все время работе, и вскоре ее студия стала местом встречи парижской богемы, а среди новых друзей появились модельер Кристобаль Баленсиага, модистка мадам Аньес и актер Морис Шевалье. Ее услугами не гнушались пользоваться и антисемитки Коко Шанель и Альма Малер-Верфель.

Тем временем к власти пришли нацисты. В Париже, несмотря на цензуру, она была в относительной безопасности, но долго это не продлилось – в 1940 году нацисты оккупировали город. Дора, как и некоторые другие евреи, до последнего не хотела уезжать. В конце концов она все же продала студию вместе с оборудованием и бежала. Дора пыталась организовать выезд в Америку для себя и сестры, но Анну арестовали и отправили концлагерь, расположенный на территории Польши. Сама же Дора бежала в маленькую французскую деревушку, где и прожила до конца войны в постоянном страхе быть пойманной.

У 1946 році Дора Каллмус повернулася до зруйнованого війною Відня. Її друзів, сестру та інших членів сім'ї вбили у Хелмно – першому нацистському таборі смерті. Рідний будинок у Фронлайтені виявився проданим – ні студії, ні грошей у неї не залишилося. Доводилося сподіватися на довоєнні зв'язки, адже колись мала чимало багатих клієнтів. Вона знову взяла до рук камеру, але цього разу не заради творчості та задоволення, а заради того, щоб вижити. На зміну розкішній студії з адміністратором та десятком асистентів прийшла крихітна фотолабораторія. Пережите горе позначилося і на роботах Дори – вони набули похмурого та серйозного відтінку. Новими героями її фотографій стали біженці та євреї, які вижили під час Голокосту. Дора воліла знімати матерів-одинаків, дітей та старих. Вона знаходила своїх «моделей» у готелі Зальцбурга – після бомбардування він став табором біженців.

Весь цей час Дора ніяк не могла змиритися, що євреїв усю війну не вважали за людей. «Скільки ще нам доведеться бути кроликами, курчатами та рибами?» – писала вона у своїх мемуарах. Ця асоціація міцно засіла у її голові і вилилася у фотопроект на скотобійні. Похмурі та жорстокі фотографії вбитих тварин служили нагадуванням, що з жертвами Голокосту поводилися як зі худобою.

1958 року вона відзняла другу частину фотопроекту, оголосивши її останньою роботою. Цей проект і справді виявився останнім – через рік Дору збив мотоцикл, що призвело до втрати пам'яті. Останні роки життя вона провела у поверненому їй родовому будинку в компанії подруги сестри. Померла Каллмус у віці 82 років. Після смерті Дори все її майно, включно з мемуарами, перейшло до німецького колекціонера. На довгі роки про Каллмус забули: авторство фотографій у модних журналах раніше не вказували, тому лише мало хто знав, що за сотнею знімків ховалася та, яка називала себе мадам д'Ора. Лише у 80-х роках було виявлено схованку з тисячами знімків Дори – тоді її історію життя і зібрали по шматочках.

«Мадам д'Ора, обдарована крилами генія, ходить лабіринтом, чий мінотавр проходить шлях від сестер Доллі до жахливого бестіарію скотобійні, – писав французький поет Жан Кокто. – І ця нестаріюча жінка з розумом ясніше за будь-якого молодика жестом відганяє вбивць і встановлює камеру перед щоденним жертвопринесенням нашого м'ясоїдного культу».

jewish