Чорномазий єврей - доля та творчість Ела Джолсона

Афроамериканці стали настільки популярними у США початку XX століття, що білі артисти, серед яких було чимало євреїв, фарбували обличчя ваксою у спразі пробитися на сцену. Багатьом це забезпечило тріумфальний успіх, а згодом – цькування, коли ці шоу оголосили расистськими.

Афроамериканці та євреї, за ідеєю, мали відчувати близькість один до одного чи якусь подобу взаєморозуміння. Розмови про них, принаймні, завжди починаються зі схожості розвитку обох культур. І та, й інша формувалися в умовах несвободи, і кожна з них однаково вплинула на розвиток і американської, і світової культури. Але опинившись на одному континенті в США, ні євреї, ні афроамериканці божеволіли один від одного не були. У Нью-Йорку, наприклад, вони жили найчастіше поблизу, але єврейські гетто були окремо від африканських. Не багато з єврейських емігрантів знали англійську, і ніхто з їхніх чорношкірих сусідів, як правило, не знав жодної східноєвропейської мови, тож розмовляти не було на чому. Зате єврейські люди похилого віку згадують, що їхні батьки частенько говорили своїм дітям,

После отмены рабства афроамериканцы получили большую свободу передвижения, полную свободу в поиске средств к существованию, да и себя в целом. В музыке обнаружили себя многие из них – вскоре чёрные ритмы юга поглотили Нью-Йорк, Чикаго и Вашингтон и пошли дальше. Отмена рабства не преодолела, впрочем, белую претензию на превосходство, потому за ней и последовал долгий период сегрегации. На всех ее этапах экспансия афроамериканской культуры в массовые шоу имела огромное значение. Впрочем, как и еврейской. Чернокожие артисты заняли прочное положение на эстраде и стали убедительно востребованными.

Есть версия, что появление «чернолицых» – blackface – артистов, или менестрелей, которыми были белые, красившие свои лица гуталином, чтобы играть афроамериканцев, вызвано как раз этой востребованностью. Поздние источники говорят, что менестрель-шоу имели расистскую подоплёку. В этих нехитрых постановках обладатели чёрных лиц блистали всеми красками нелепости – от тупости до лени. Шоу стали настолько популярны, что позже уже негры красили свои лица чёрным гримом, чтобы получить работу и высмеять белых, гримирующихся под них. В остальных шоу точно так же смеялись над евреями, ирландцами и итальянцами. «Лучше смеяться над собой, чем убивать друг друга», – такая благая мысль передавалась из уст в уста адептами комического театра по окончании Гражданской войны в США. Но именно участие в менестрель-шоу общественность припоминала актерам еще очень долго.

Эл Джолсон, сын раввина из Литвы. Он был последним из менестрелей: жанр изжил себя к началу 20-х годов прошлого века. Джолсон исполнил первый хит Джорджа Гершвина – песню Swanee, одурманивающе энергичную. В её мелодике чётко угадываются еврейские, польские и русские мотивы, то есть она была поистине народная. Чёрный грим Джолсона, добавивший ей ещё большей народности, по нынешним временам выглядит явно лишним, но тогда стал мостиком, который привел нового белого исполнителя на эстраду. Грим был не просто шоу-маской, это был ещё и отказ от еврейской природы и начало пути навстречу американскому шоу-бизнесу. В случае с Элом Джолсоном – последним отказом. До него через это окно на американскую сцену ступили многие европейские актёры.

Его настоящее имя Йося Йоэлсон, он родился в 1886 году в Литве и был младшим из пяти детей раввина Моисея Рубена Йоэльсона. В 1880 году их семья от погромов бежала в Америку – в Вашингтоне отец получил работу кантора в синагоге. Мать умерла, когда Йосе было 10 лет. С отцом с тех пор отношения не ладились: сына совсем не интересовала религия, а отца раздражало стремление отпрыска на улицу. Йося ушёл из дома – уехал в Нью-Йорк. Там уже пытался обосноваться его брат Гарри, бежавший раньше и к тому моменту успевший сменить фамилию. Младший последовал его примеру и стал зваться Эл Джолсон. Они ещё в Вашингтоне зарабатывали пением на улицах, а в 1899 году Эл принял участие в нью-йоркской водевильной постановке «Дети гетто». Собственно, для участия в водевилях он и стал мазать лицо порошком из жжёной пробки. Не из любви или ненависти к афроамериканцам, просто blackface шоу гарантировали успех, а какой актёр не хочет бурных оваций и хороших гонораров?!

С 1911-го и до второй половины 20-х годов Эл Джолсон набирал популярность. После дебюта в Театре Зимнего сада в Нью-Йорке в постановке La Belle Paree, где Джолсон исполнял старые песни Стивена Фостера, его взяли в постоянную труппу – он отработал больше ста представлений. Мюзикл Vera Violetta сделал его ещё популярней и богаче – теперь Эл получал 750 долларов в неделю и даже не верил, что когда-то пел за монеты и еду. Мюзикл Vortex of society привёл его к семилетнему контракту с владельцем театра Ли Шубертом и поистине звёздным постановкам своего времени, в которые он пришёл уже со своим родным лицом. Мюзиклы Robinson Crusoe Jr и Sinbad к 1920 году сделали его одной из самых значительных величин Бродвея. Успех был настолько ошеломляющим, что перед премьерой постановки Bombo с ним случился приступ паники. Публика ждала в зале, а он отказывался выходить на сцену. Скандировали: «Джолсон! Джолсон!» – а он стоял за занавесом, трясся и качал головой, пока брат не вытолкнул его. Постановка принесла Ли Шуберту столько денег, что он дал своему театру имя Эла Джолсона – тому было 35 лет, и ничего подобного ни с одним актёром до этого при жизни не случалось.

Він став людиною, яка зіграла у першому звуковому кіно. Точніше, у першому фільмі, який переконливо показав, що звукове кіно взагалі можливе. Це була музична комедія "Співач джазу", Jazz Singer. Прем'єра відбулася у Нью-Йорку 6 жовтня 1927 року у кінотеатрі на Times Square. Зйомки коштували 422 тисячі доларів – нечуваний на той час бюджет навіть для Warner Bros. Щоб відзначитися у вічності, власнику кіностудії Гаррі Уорнер довелося закласти фамільні коштовності. Ефект «Співача джазу» у 1952 році був чудово описаний у «Співаючих під дощем». В «Авіаторі», що вийшов 2004-го, Говард Хьюз у виконанні Леонардо Ді Капріо вирішує перезняти своїх «Ангелів пекла» зі звуком саме під час перегляду «Співача джазу».

Співак джазу був схожий на Ела Джолсона. Він розповідав, як це воно – працювати негром, будучи євреєм, який приховує своє походження під чорним гримом. У його пластиці, як і в голосі, не було, до речі, нічого африканського, але це можна було вважати правилом жанру. Джолсон виконав кілька музичних номерів і відзначився реплікою: «Почекайте хвилину. Ви ще нічого не чули! Цитату зробили слоганом реклами звукового кіно, але це була фірмова репліка Джолсона. Дев'ятьма роками раніше, на гала-концерті, присвяченому закінченню Першої світової війни, з цією ж реплікою він вийшов на сцену одразу після виступу Енріко Карузо. Чим обурив зал і розсмішив великого тенора.

З приводу участі у менестрель-шоу Джолсон нагромадив колосальне почуття провини і втішався лише тим, що потрапив до історії джазу, хай і через Голлівуд. Визнавався The New York Times, що вмів робити лише шоу-бізнес, навіть збитковий. Коли японські бомби трясли Перл Харбор, Джолсон атакував керівництво військово-морського флоту США проханнями дозволити виступати для американських солдатів безкоштовно. «У будь-яку точку світу, де є американський військовослужбовець, який не проти послухати «Сонні Бій» або «Мамочка», – писав він. На початку 1942 він почав виступати на базі GI. Давав, бувало, по чотири виступи на день на аванпостах Центральної Америки, а перевезення музикантів, апаратури та оркестру оплачував самостійно. Солдати верещали і свистіли на його концертах – приймали настільки гаряче, що незручності похідного життя забули. Цими виступами перед військовими Ел Джолсон увібрався в американську історію. Він і помер як справжній американець за картковим столом. А похорон став найбільшим у шоу-бізнесі: поліція нарахувала понад 20 тисяч людей.

У дитинстві, до речі, Джолсон дружив з початківцем тоді афроамериканським чечеточником Біллом Робінсоном. Робінсон умів заробляти лише чечіткою. У менестрелях вони з Джолсоном відзначилися обидва: Білл був саме тим з афроамериканців, хто першим став виступати без blackface гриму. І плював на те, що двокольорове правило чечітки забороняло чорношкірим виступати соло. Він став найоплачуванішим чечеточником Бродвею 30-х. Він добре розбирався у напрямах африканського танцю – виконував ірландські танці і степ. У 1935 році він знявся в The Little Colonel і став першим афроамериканцем, який з'явився у голлівудському фільмі у міжрасовій танцювальній команді. Першим афроамериканцем, який очолив змішану танцювальну гонку на Бродвеї.

Після того, як менестрель-шоу визнали проявом расизму, Білл мав купу неприємностей через участь у цьому дивному карнавалі. Що дуже заважало його громадській роботі, а до неї він ставився серйозно. Завдяки його зусиллям у поліції Далласа вперше з'явилися поліцейські-афроамериканці, а під час Другої світової війни він займався питаннями справедливого поводження з чорношкірими солдатами. У 1930-х роках у Майамі Білл організував перший благодійний збір грошей – до цього, виявляється, афроамериканці збирали гроші лише на свої потреби, а білим не мали права збирати. Цей факт заслуговує на згадку, хоча б як констатацію меж соціального ідіотизму. Нічого, крім головного болю, громадською роботою Робінсон не заробив - помер без гроша, і його похорон оплачував давній друг Ед Салліван.

jewish