Майже 7 мільйонів українських біженців залишаються в Європі у «підвішеному стані». Як їм бути?

Вчора о 22:06
Майже 7 мільйонів українських біженців залишаються в Європі у «підвішеному стані». Як їм бути?

Майже 7 мільйонів українських біженців залишаються в Європі у «підвішеному стані». Як їм бути?


Вона прибула до Лондона всього з однією валізою, набитою головним чином дитячим одягом, ведучи за руку маленьку доньку. Її будинок опинився у гарячій точці. У квітні 2022 року молода мати Яна Фелос приїхала з України до Великобританії — і опинилася без друзів, родини та земляків.

"Я почала життя з нуля", - згадує 34-річна Фелос, яка втекла від російської окупації і переїхала в чужу сім'ю - на той час незнайому - яка запропонувала прийняти біженців з України.

Після майже трьох років бойових дій ситуація змінилася. Фелос каже, що їй нема куди повертатися в Україну.

Вона родом із російськомовної області східної України, але бойові дії зруйнували ті небагато зв'язків, що в неї були. Її бабуся тимчасово переїхала до Білорусії ще до конфлікту та вирішила там залишитися. Батьки померли багато років тому. А друзі вдома та сусіди пішли тривожним проросійським шляхом, нарікала вона CNN в інтерв'ю з Лондона.

Останньою ниточкою, що пов'язує Фелос із рідною Україною, був чоловік, але він не зміг виїхати, і після кількох років роздільного життя вони нещодавно оформили розлучення.

“Він весь час твердив: війна закінчиться... почекай трохи, почекай трохи. Все скоро закінчиться, і ми знову разом», — сказала Фелос. Але вона давно втратила будь-яку надію, що в Україні буде досить безпечно, щоб вирощувати там дітей.

Фелос та її дочка входять до числа 6,8 мільйона українських біженців, які залишилися за кордоном (переважно в Європі), чиє життя залишається у підвішеному стані.

Щодня вона гадає, що буде, якщо британський уряд не продовжить її візу біженця у 2025 році. "Запасного плану у мене немає", - сказала вона.

Тим часом вона будує нове життя в Лондоні — викладає англійську в центрі безперервного навчання і сама платить за орендовану квартиру. Повертатися в Україну після розлучення вона не збирається — натомість мріє забезпечити своїй шестирічній дочці Алісі краще майбутнє тут.

Народна єдність поступово слабшає, а економіка переживає труднощі, і український уряд хоче переконати біженців (більшість жінок та дітей) повернутися на батьківщину. Для цього і створюється Міністерство національної єдності, якому доручено розробляти програми та стимули, аби повернути людей додому з-за кордону.

“Ми не можемо тиснути та змушувати людей повертатися. Я можу лише дуже голосно закликати українців з-за кордону приїхати і зробити свій внесок, влаштуватися в оборонній промисловості, допомагати нашим солдатам, платити податки, підтримувати Україну”, - заявив президент Володимир Зеленський на прес-конференції у жовтні.

Україна відчайдушно намагається підняти національний дух — як серед мирного населення, так і серед військових на передовій, багато з яких давно не бачили звільнень та служать без відпочинку.

Минулого місяця Зеленський заявив про необхідність припинити війну у 2025 році: “Зі свого боку ми маємо зробити все, щоб цей конфлікт закінчився наступного року – і закінчився дипломатичними засобами”. Призначники Трампа із майбутньої адміністрації також зважують варіанти того, як припинити бойові дії.

Проте війна затягується, і Україна дедалі більше стурбована економічними наслідками депопуляції та витоку мізків.

“Кожен місяць “гарячої стадії” конфлікту призводить до того, що дедалі більше людей осідає за кордоном, а решта тут звикає до руйнувань, тому все менше людей повернеться”, - сказала директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи при академії наук України професор економіки Елла Лібанова.

При цьому у найближчій перспективі українців, напевно, поїде ще більше.

"Якщо справи підуть зовсім погано, ми побачимо ще одну хвилю міграції після скасування військового стану - чоловіки спрямують до дружин і дітей", - сказала Лібанова. Відповідно до чинного військового стану більшості чоловіків віком від 18 до 60 років заборонено залишати країну. Цього року було оголошено додаткову мобілізацію.

Ситуація у сфері безпеки залишається напруженою: на Україну обрушився шквал балістичних ракетних ударів, а атаки безпілотників загострюються з кожним місяцем. Тільки за листопад Росія запустила 2434 безпілотники.

Фелос згадує, як під час візиту до колишнього чоловіка в Україну заспокоювала доньку, що вибухи довкола — лише феєрверки.

З настанням зими Росія продовжує бомбардувати енергетичну інфраструктуру України. Удари сиплються і на житлові райони. Київська школа економіки підрахувала, що станом на січень 2024 року пошкоджено та зруйновано майже 250 000 будівель, у тому числі 222 600 приватних та 27 000 багатоквартирних будинків. У значній кількості міст пошкоджено понад половину житлового фонду.

Однак багато українців все одно прагнуть повернутися.

Для багатьох залишене в Україні життя надто дороге, щоб його втрачати. Люди накопичували роками, щоб купити будинок, відкрити справу та здобути професію.

Мар'яна Воронович, волонтер, яка допомагає землякам переселитися до Австрії, розповіла CNN, що 80% українських біженців, які знову прибули, мають вищу освіту та університетські дипломи.

"Це найосвіченіша і найпрофесійніша хвиля біженців у сучасній історії", - сказала Воронович, нарікаючи, що більшість із них зараз перебивається випадковими заробітками або працює на низькооплачуваних роботах явно не за здібностями.

Для деяких українців рішення повернутися пов'язане не так з економічними міркуваннями чи державними стимулами, як із практичними сторонами повсякденного життя — матері чекають, коли школи відкриються заново, щоб повернутися до нормального життя.

40-річна Вікторія Рибка з Харкова на сході України перші кілька тижнів війни ховалась із двома маленькими доньками у підвалі, після чого бігла з ними до Європи. Але в Німеччині одна з них не прижилася в місцевій школі, а в іншої розвинулося захворювання шкіри — імовірно від стресу.

Лише через два місяці Рибка вирішила повернутися, сумуючи за сім'єю і роботі в поліції.

“Я не можу залишити чоловіка. Ми багато чого пережили разом”, — сказала Рибка.

У Харкові тоді було страшно пустельно: у місті залишилися хіба що чоловіки та літні люди, згадує вона. Лише одна мати з їхнього багатоквартирного будинку повернулася в перші ж дні війни, але відколи школи відкрилися заново в притулках, за нею додому потяглися й інші.

“Кожен вибирає сам, – зізналася вона. – Я свій вибір зробила – це мій дім”.

CNN , США

Додати коментар
Коментарі доступні в наших Telegram и instagram.
Новини
Архів
Новини Звідусіль
Архів