Півроку війни в Україні. Головні підсумки та сценарії майбутнього

Сьогодні – півроку від початку вторгнення Росії в Україну. Ця дата випадає на День незалежності України.

З цього приводу президент Володимир Зеленський виступив зі зверненням.

"Півроку тому Росія оголосила нам війну. 24 лютого вся Україна почула вибухи та постріли. І 24 серпня не мало звучати слів "З Днем незалежності!". 24 лютого нам говорили: у вас немає шансів. 24 серпня ми говоримо: з Днем незалежності , Україно!", - заявив президент.

І додав: "Нам не важливо, яка у вас армія, нам важливо, яка у нас земля. Ми боротимемося за неї до кінця. Ми тримаємося шість місяців. Нам важко, але ми стиснули кулаки і вигризаємо свою долю. Кожен новий день - це нова причина не здаватися. Бо, пройшовши стільки всього, ми не маємо права не дійти до кінця. Що для нас кінець війни? Раніше ми говорили - мир. Зараз ми говоримо - перемога. Ми не шукатимемо з терористами розуміння... Ми не торгуємо своїми землями та своїми людьми. Для нас Україна – це вся Україна. Усі 25 регіонів, без поступок чи компромісів. Ми не знаємо цих слів, вони були зруйновані ракетами 24 лютого. Донбас – це Україна. І ми будемо повертати його, яким би не був цей шлях. Крим – це Україна. І ми його повертатимемо. Яким би не був цей шлях".

Це і є головний підсумок та прогноз на майбутнє від української влади. Підсумок: вистояли півроку, зірвали плани ворога щодо захоплення України. Прогноз: війна до однозначної перемоги та звільнення всіх територій.

Росія ж формулює свою оцінку підсумків і перспектив того, що в Москві назвали "спецоперацією", двома фразами, що постійно повторюються: "Спецоперація йде за планом", "Спецоперація йтиме доти, поки всі її цілі не будуть досягнуті".

На Заході останнім часом почастішали заяви про те, що наразі жодна з воюючих сторін не може досягти вирішального перелому на свою користь і тому війна йде "в довгу".

Що ж відбувається у реальності та які є сценарії розвитку подій?

Військова ситуація

Війна в Україні зараз перебуває на тій стадії, яка була задана наприкінці березня – на початку квітня.

Судячи з заяв представників обох сторін, логіка їхніх дій тоді була такою.

Росія, переконавшись у тому, що захоплення Києва та більшої частини України неможливе, вирішила вивести війська з-під столиці, з Чернігівської та Сумської областей, скоротивши тим самим лінію фронту та вивільнені війська кинути на вирішення більш локальних завдань – вихід на кордони Донецької області, а потім, можливо (якщо вистачить сил), вихід до Придністров'я та Одеси та захоплення Харкова. Або змусити Україну до виконання російських умов припинення війни (нейтральний статус, визнання втрати Криму та Донбасу та інше).

При цьому вважалося, що снарядний голод, що наростає, у ЗСУ (закінчувалися снаряди для радянських артилерійських систем) не дозволить українській армії протистояти російському вогненному валу.

Україна ж, натхненна тим, що вдалося відстояти столицю і не допустити захоплення більшої частини країни, виходила з того, що російська армія видихається, демотивована, демонструє невміння воювати в сучасних умовах (слабке використання безпілотників, низька точність стрільби артилерії, застаріла тактика бою колонами та інше), зазнала великих втрат і в людях, і в техніці, заповнити які резервів немає, а тому після отримання західної зброї (постачання якої вже були обіцяні країнами НАТО) українські війська зможуть спочатку зупинити наступ росіян, а потім і розпочати контрнаступ, завдавши поразки армії РФ на ряді напрямків і змусивши Путіна підписати мирну угоду на українських умовах (у тому числі й тому Київ у квітні фактично вийшов із переговорного процесу з Москвою).

Наразі очевидно, що розрахунки обох сторін загалом не спрацювали.

Українська армія нехай не повністю, але спромоглася подолати снарядний голод за рахунок поставок західної зброї. У тому числі і високоточних ракетних систем "Хаймарс", а також активно-реактивних високоточних боєприпасів типу "Ескалібур", які дозволяють завдавати ударів по тилах супротивника.

А Росія, всупереч очікуванням, спромоглася різними способами, як мінімум частково, поповнити втрати. Також завдяки ще радянським запасам та розширенню виробництва в оборонці були перекриті втрати в техніці. І те, що російські війська продовжують наступати на кількох напрямках і тримають оборону на інших ділянках, показує, що армія РФ далека від повної деморалізації, а військова машина Росії – від зламу.

Крім того, росіяни провели роботу над помилками та поміняли тактику, щоб мінімізувати втрати. А також стали масово використовувати безпілотники для коригування вогню та нанесення ударів.

Щодо поставок західної зброї, то вони хоч і допомогли ЗСУ подолати снарядний голод, але поки що їх темпи не такі високі, щоб забезпечити вогневу перевагу українських військ над російськими. І поки що незрозуміло – чи зможуть (і чи захочуть) країни НАТО цю нестачу заповнити.

На цьому тлі серед експертів (особливо на Заході) стала популярна теза про те, що війна увійшла до стратегічного глухого кута, коли жодна зі сторін не може реалізувати свої навіть мінімальні цілі. Росія, наприклад, поки що не може вийти на кордони Донецької області. Причому на Заході та в Україні це пов'язують із ударами "Хаймарсами" та іншими високоточними західними системами по тилах (склади з боєприпасами, командні пункти) російських військ, що ускладнює логістику армії РФ і, відповідно, наступальні дії.

Водночас і Україна не може організувати повномасштабний наступ на Херсон, який вже неодноразово анонсувався на всіх рівнях. Вогнева перевага (з описаних вище причин), як і раніше, за росіянами, які організували на правому березі Дніпра глибоко ешелоновану оборону.

А удари по мостах через Дніпро поки що не призвели до повного припинення постачання правобережного угруповання російських військ. І в таких умовах надії на те, що росіяни підуть з правого берега Дніпра, злякавшись можливої ​​пастки через втрату комунікацій з лівим берегом (за аналогією з тим, як вони пішли зі Зміїного та з-під Києва), виглядає малореальним.

Така думка зараз поширена серед експертів. Наскільки вона вірна?

Дійсно, всі дані, які надходять з лінії фронту, свідчать про те, що нинішня війна все більше нагадує Першу світову – коли винайшли кулемети, далекобійну та великокаліберну артилерію, навчилися створювати укріпрайони, тобто навчилися оборонятися, але ще не винайшли засоби, щоб атакувати і проривати оборону (танки та літаки, які виконали цю функцію у Другу світову війну, у Першу світову були ще дуже недосконалі).

Тому воюючі армії просто перемелювали одна одну у тривалих позиційних боях.

Приблизно те саме відбувається і зараз на фронті в Україні – обидві сторони мають сучасну зброю та засоби розвідки, які дозволяють переривати атаки вогнем артилерії в самому зародку. При цьому за мірками світових воєн минулого століття для такої довжини лінії фронту воює порівняно небагато людей – не мільйони, а сотні тисяч з обох боків. Тобто, грубо кажучи, «закидати ворога трупами» в атаці не вийде суто математично, навіть якщо виникне таке бажання.

Згідно з інформацією з відкритих джерел, українська армія перевершує російську (включаючи сили «ЛДНР») за чисельністю особового складу, але серйозно поступається за вогневою силою. Перевага в повітрі також зараз за Росією (хоча авіація в нинішній війні не відіграє визначальної ролі через розвинену систему ППО з обох сторін).

Тобто як би так – паритет. Однак на фронті залишаються проблемні точки, які можуть змінити ситуацію.

Для української армії проблемна точка – Донбас. Тут росіяни продовжують наступати, і певний поступ вони мають. Росіяни зайшли до Соледара, підійшли до околиць Бахмута і намагаються його оточити. Також поступово відтісняють ЗСУ від Донецька: зайшли до Мар'їнки, до Пісків і намагаються оточити Авдіївку. На південь – активізували атаки на Вугледар.

У всіх випадках тактика приблизно одна й та сама – створення загрози оточенню українських військ у тому чи іншому населеному пункті (в даному випадку – в Авдіївці та Бахмуті), щоб або взяти ЗСУ у котел (як у Маріуполі), або змусити відійти з міста (як у Лисичанську).

Удари ж по тилах російських військ та по Криму, хоч і завдають помітних збитків і мають сильний інформаційний ефект (у тому числі й тому, що, на відміну від України, в Росії викладати наслідки "прильотів" у режимі реального часу законодавчо не заборонено), але поки що не впливають критично на постачання російських військ на фронті, судячи з "вогневого валу", що триває.

Інше питання, що процес йде дуже повільно – росіяни навіть на напрямках головного удару не мають серйозної чисельної переваги. Але це компенсується перевагою вогневої могутності. Що дозволяє армії РФ поступово просуватися вперед, попередньо знищуючи артилерійським вогнем позиції ЗСУ. При цьому, якщо згадати, як брали Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ, то там темпи просування були не набагато швидшими, ніж зараз.

Щоправда, такими темпами вирішення завдання виходу на межі Донецької області затягнеться на довгі місяці, а то й на рік. Через це баланс сил на фронті може змінитися.

Для російських військ проблемним залишається правий берег Дніпра. Постійна вогнева загроза з боку ЗСУ для комунікацій з лівим берегом ускладнює армії РФ оборону цього плацдарму. Щоправда, наступ українська армія тут може розпочати тільки якщо отримає набагато більше зброї із Заходу, ніж зараз, щоб створити перевагу у вогневій могутності. А цього поки що немає.

Міжнародна ситуація

Для перебігу війни має критичне значення позиція основних світових гравців.

Насамперед це стосується України, яка зараз тотально залежить від поставок західної зброї та західної ж фінансової допомоги (що в умовах економіки, що звалилася, є єдиним способом покрити дефіцит бюджету). Причому у міру затягування війни ця залежність лише зростає. Тому Москва, наприклад, докладає великих зусиль, щоб вибити з-під України підпору у вигляді західної підтримки.

Росія від зовнішнього світу залежить менше. Однак і для неї критично важливе значення має можливість оминати західні санкції через Китай, Індію, Туреччину та інші країни.

Для Заходу ситуація подвійна. З одного боку, війна в Україні вже перетворилася на війну на утримання статус-кво з домінуючим становищем США та її союзників на світовій арені. Ставки дуже великі – у разі перемоги Путіна це означатиме крах становища Америки як єдиної наддержави і злам усієї системи міжнародних відносин, що склалася, з переходом до багатополярного світу або якогось іншого устрою без західного домінування.

З іншого боку, економічні втрати від війни наростають. І для багатьох на Заході постає питання – чи варто утримання статус-кво цих втрат? Особливо часто цими питаннями ставляться до Європи, через яку болісно б'є руйнація економічних зв'язків із РФ.

Та й в Америці не всі погоджуються з тим, що на компроміси з РФ йти не можна.

Причому це люди з різними поглядами.

З одного боку – такі як Трамп чи Кіссенджер, які кажуть, що не потрібно штовхати Росію на зближення із головним ворогом США, Китаєм.

З іншого боку, протилежний табір – ліволіберальний. У близькій до демократів пресі постійно з'являються обережні заклики до компромісів. Наростаюча мілітаризація світу суперечить планам ліволіберального табору щодо його перетворення. Починаючи від поглиблення процесів глобалізації та закінчуючи зеленим курсом.

Усе це створює поживне середовище для спроби знову повернутися до теми «великої угоди» РФ і Заходу.

Ну і плюс до того є ще один важливий чинник – загроза прямого зіткнення між Росією та НАТО із переходом до ядерної війни. Це зараз є одним із головних запобіжників для поглиблення конфронтації. І також використовують як аргумент прибічниками компромісів.

Але поки що "компромісні" настрої не є домінуючими. Принаймні на рівні влади країни Заходу та їх союзники демонструють єдність у підтримці України та протистоянні з Росією. Учора, виступаючи на "Кримській платформі", навіть Макарон закликав не йти на поступки Путіну та "не демонструвати слабкість".

Але сама по собі тотальна залежність України від західної підтримки дає можливість США та ЄС прямо «спонукати до світу» Київ у разі, якщо на Заході вважатимуть це за потрібне.

До речі, у російській картині світу концепція рівно зворотна - у Москві весь час стверджують, що це якраз Захід не дає Україні домовитися з Росією, спонукаючи Київ "воювати до останнього українця". Але насправді велике питання, як поведуться ЄС і США, якщо раптом українська влада захоче домовитися з Росією "за своєю програмою". Далеко не факт, що вони цей процес активно блокуватимуть. Принаймні якщо йдеться про нинішню владу США в особі Байдена і Демпартії і якщо там не прийде до влади хтось на зразок Бориса Джонсона або екс-радника Трампа Джона Болтона.

Але поки що це все теоретичні роздуми. Позиція Києва та Заходу зараз публічно формулюється однаково - "Росія має зазнати поразки".

Внутрішньополітична ситуація в Україні та в Росії

Війна не найкращий час для розвитку демократії, і нинішня не є винятком. В обох країнах за півроку відбулося різке посилення порядків порівняно з довоєнними.

В Україні Зеленський, який до війни втрачав рейтинги і мав, м'яко кажучи, сумнівні шанси на переобрання на другий термін зараз різко зміцнив свої позиції. І щодо популярності в народі, і щодо реальної влади в країні.

Фактично монополізовано телепростір (через формат єдиного телемарафону), обнулено вплив олігархів та опозиції, вибудовується жорстка вертикаль влади, яку керує Зеленський і голова його Офісу Єрмака.

Усі, хто не вписується до неї – зачищаються. Як, наприклад, екс-генпрокурор Ірина Венедиктова (яка намагалася з багатьох питань грати у свою гру), або голова ради штабу оборони Дніпра Геннадій Корбан, який мав вплив на процеси у регіоні (у тому числі й на питання, пов'язані з обороною), можна порівняти, а то й більше, офіційним призначенцям Зеленського.

Щодо настроїв народу, то, за опитуваннями, переважна більшість українців зараз консолідована ідеєю протистояння вторгненню, підтримують Зеленського, владу та армію, а ставлення до Росії різко погіршилося навіть у тих, хто до війни до неї був налаштований доброзичливо.

Водночас, як і в будь-якій іншій тривалій війні в історії, у частини суспільства з'являються настрої на кшталт "нехай уже хоч чимось війна закінчиться, нехай вже скоріше домовляться, головне, щоб не стріляли". Публічно їх ніхто не висловлює (заклики до миру за рахунок територіальних поступок - кримінальна стаття), але у разі наростання таких настроїв це може серйозно впливати і на ситуацію в тилу, і на фронті (армія все-таки частина суспільства).

Влада це, очевидно, розуміє, а тому подібні розмови припиняють у зародку. І так робитиме. Якщо, звичайно, концепція не зміниться і сама влада не вирішить, що "пора домовлятися".

У Росії йдуть теж дуже показові процеси.

З початком війни внутрішня політика втратила останні елементи лібералізму, що зберігалися ще з 90-х років. Контроль над суспільством серйозно посилено і не лише через репресивні механізми. Влада використала вторгнення в Україну для консолідації народу навколо Кремля під гаслом підтримки своєї країни "за часів важких випробувань" (популярна в Україні та в низці країн Європи тема "немає хороших росіян" у вирішенні цього завдання серйозно допомагає). Будь-які протести в таких умовах трактуються як "зрада Батьківщині".

Однак при цьому Путін певних меж не переходить. Він не запроваджує воєнний стан, не оголошує мобілізацію. Влада в цілому прагне показувати, що на життя в країні війна майже не впливає. В економіці (на відміну від політики) навіть декларується курс на лібералізацію, спрощення ведення бізнесу та зменшення тиску на нього держорганів.

За це Путіна критикує низку прихильників «спецоперації». Наприклад, Стрєлков-Гіркін та Олександр Дугін. Останній напередодні загибелі своєї доньки написав текст, де розкритикував владу за нерозуміння необхідності переведення країни на військові рейки.

І ланцюг подій, який включає і загибель дочки Дугіна, і удари українських військ по Криму, посилює подібні настрої.

Поки що не факт, що Путін буде готовий повністю переводити країну на військові рейки, оскільки це створює для нього великі ризики політичного плану (невідомо як відреагує суспільство) аж до проблем із балотуванням на пост президента у 2024 році.

Настрої у народі неоднозначні. Хоча за соцопитуваннями більшість і підтримує "спецоперацію", але це відбувається в нинішніх умовах, коли переважна більшість населення стежить за нею в режимі футбольного матчу, де "вболівають за наших". Якщо ж держава почне змушувати людей у ​​цьому "матчі" взяти участь особисто - то настрої можуть, природно, змінитись.

Хоча, звісно, ​​не можна виключати, що Путін піде на мобілізацію, якщо виникне критична необхідність.

Але очевидно одне – війна дуже змінює і Україну, і Росію, які стають зовсім іншими країнами, ніж були до 24 лютого. І що далі йде війна, то глибшими будуть ці процеси.

Що далі?

Отже, перебіг війни показав неправильні базові уявлення обох сторін.

Розрахунок Росії на те, що ЗСУ не чинитимуть опору і Україна впаде за кілька днів або тижнів після початку вторгнення (через що на вторгнення і завоювання великої країни РФ виділила сили, які на той момент були меншими, ніж чисельність українських військ до мобілізації) , не виправдався.

Але не виправдалися і передбачення, що російська економіка занепаде за кілька місяців під західними санкціями, а в РФ почнуться масові антивоєнні протести.

Не виправдався розрахунок на те, що Захід не постачатиме Україні важкі озброєння і у ЗСУ закінчаться гармати та снаряди. Але не виправдався і розрахунок на те, що російська армія видихається і не може поповнювати свої втрати в людях та техніці. А також не виправдалися (поки що) очікування того, що постачання західного озброєння буде настільки великим, що дозволить перекрити вогневу перевагу РФ.

Стратегічний глухий кут, який складається у війні та навколо неї, породив напередодні нещодавньої зустрічі Зеленського та Ердогана (який постійно говорить про готовність організувати зустріч українського та російського президентів) цілу серію чуток, що ось-ось почнуться переговори щодо досягнення миру.

Але насправді це не підтвердилося.

На даний момент обидві сторони, мабуть, до переговорів не готові. Точніше, не готові приходити на них до якихось компромісів, про що вони говорять публічно.

Обидві сторони сподіваються розтрощити супротивника на полі бою і змусити прийняти свої умови світу.

Україна розраховує за рахунок масованих поставок західної зброї ліквідувати нестачу вогневої потужності, ударами "Хаймарсів" паралізувати підвезення боєприпасів до фронту, вибити супротивника з правого берега Дніпра та звільнити Херсон, зупинити наступ на Донбасі, завдати тяжких втрат, які РФ в умовах відсутності заповнити за рахунок контрактників, після чого скористатися перевагою чисельності армії і перейти в наступ, завдавши поразки противнику і змусивши його до українських умов світу.

Також, природно, Україна і Захід мають надії на те, що санкції рано чи пізно дадуть про себе знати і все сильніше підточуватимуть економіку РФ, збільшуватимуть невдоволення в суспільстві аж до народного бунту і розколу в елітах. Що також має спонукати Кремль йти на поступки та прийняти умови України та Заходу щодо припинення війни.

Росія ж розраховує, що за рахунок вогневого валу «перемеле» ЗСУ, відсутність успіхів на фронті, війна, що тривала, і наростаючі економічні труднощі розхитають ситуацію всередині України, а Захід через свої проблеми «втомиться» підтримувати Київ.

Також у РФ сподіваються ліквідувати прогалини за низкою важливих типів озброєнь. Зокрема, щодо безпілотників. Наразі посилено вирішується питання про збільшення їх кількості та якості.

І в такому разі вогневий вал російської армії стане більш "точним", а ударні безпілотники будуть використані для знищення техніки ЗСУ, включаючи західну артилерію та "Хаймарси".

Також Росія намагається нарощувати різними способами чисельність свого угруповання в Україні, щоб нівелювати чисельну перевагу ЗСУ, а можливо, і створити собі перевагу в живій силі, щоб активізувати наступ (хоча не зовсім зрозуміло, наскільки це реально вирішити без мобілізації, але зусилля у цьому напрямку , очевидно, робляться).

Схематично, наскільки можна судити, план Росії виглядає так: прискорити наступ на Донбасі і завдати там поразки ЗСУ, вийти на кордони Донецької області, після чого запропонувати Україні укласти мир на вже озвучених Москвою умовах і, у разі відмови, продовжити наступ до прийняття Києвом умов або до падіння української влади.

Такі загалом наміри сторін.

А як буде насправді?

Шість сценаріїв

Розберемо основні сценарії розвитку подій.

1. Війна на виснаження до переможного кінця в очікуванні краху ворога

По суті, це те, що вже реалізується фактом зараз, виходячи з описаних вище планів сторін. Очевидно, що жоден із цих планів не може бути реалізований швидко. Наприклад, навіть якщо росіяни чи ЗСУ виконають свою програму-мінімум (вихід на кордони Донецької області та звільнення Херсона відповідно, причому й те, й інше дуже непрості завдання), це не стане смертельним ударом для супротивника і він продовжить війну.

Тому цей сценарій означає, що війна може йти довго. До тих пір, поки одна з країн, що в ній беруть участь, не прийме умови свого супротивника або не зазнає краху.

І не обов'язково воєнний крах. Крах може бути і економічним, і політичним. Продовжуючи аналогії з Першої світової війни, можна нагадати, що крах Російської імперії стався не через військовий розгром (ситуація до початку 1917 року на фронтах якраз помітно змінилася в кращу для російської армії сторону), а через внутрішню дестабілізацію. Так само як і Німеччина в 1918 році припинила опір не тільки через настання військ Антанти (які навіть на територію Німеччини ще не встигли увійти), але і в основному через революційне бродіння в армії і суспільстві.

Тому результат " війни на виснаження " залежатиме як від успіхів воюючої армії, а й від стійкості нашого суспільства та ефективності всієї системи держуправління.

Зазначимо, що сценарій "війни на виснаження в очікуванні краху ворога" є ризикованим для обох сторін. Так як ситуація через затягування війни може розвиватися непередбачувано і крах настане раптово. Причому, можливо, і в обох країнах (приклад тих, хто воював один з одним у Першу світову Німеччини та Росії, наводився вище).

Крім того, такий сценарій може бути розцінений як небезпечний та провідними світовими гравцями. І через наростаючі соціально-економічні проблеми, і через ризик скочування у світову війну, і через загрозу техногенних катастроф (приклад - Запорізька АЕС).

А тому є ймовірність (хоча вона поки що і виглядає дуже невеликою) та інших сценаріїв, які мають на увазі припинення бойових дій на тих чи інших умовах.

2. Мирний договір

Має на увазі угоду, сторонами якої будуть Україна, Росія (де-юре), а також (де-факто) Захід (бо без його рішення щодо скасування санкцій проти Росії та гарантій безпеки Україні будь-яка угода неможлива) і, не виключено, які інші країни (наприклад, Туреччина чи Китай).

Параметри цієї угоди вже обговорювалися у березні цього року.

Вони включали нейтральний статус України (в обмін на гарантії Заходу) і «винесення за дужки» питань Донбасу та Криму.

Крім того, за даними ряду джерел, Росія погоджувалася піти із захоплених після 24 лютого територій (що є вимогою і України, і Заходу), а також не перешкоджати вступу України до ЄС.

Після відомої зустрічі у Стамбулі начебто сторони до світу наблизилися.

Однак потім, згідно з поширеною у ЗМІ версією, Україна дійшла висновку, що може досягти кращих умов на полі бою та участь у переговорах призупинила. А потім і Росія дала зрозуміти, що віддавати захоплені після 24 лютого території не буде. А збирається їх приєднати до РФ.

Але на це українська влада йти не готова. Як і Захід не хоче узаконювати нову анексію. І важко зрозуміти, як тут можна дійти компромісу. Хіба що шляхом дуже великих поступок Москві з внутрішньої української політики зі створенням якоїсь суперавтономії на південному сході (тобто щось на кшталт Мінська-3). Але ймовірність цього після жорстокої війни виглядає близькою до абсолютного нуля.

Тому обговорюється «версія лайт» - припинення війни без мирного договору чи «корейський сценарій».

3. "Корейський сценарій"

Передбачає припинення війни без мирного договору виходячи з лише угоди про перемир'я (про припинення вогню). Так було в Кореї закінчилася війна 1953 року з поділом країни з 38-ї паралелі. У наших умовах це означатиме, що фактично фіксується актуальна на момент укладання перемир'я лінія фронту. Після чого з ймовірністю, близькою до 100 відсотків, на захоплених територіях України проведе «референдум» про їхнє приєднання до РФ. І лінія фронту стане де-факто новим кордоном між Україною та Росією, хоча де-юре її ні Україна, ні Захід не визнаватимуть.

Цей варіант, проте, навіть менш вигідний для України, аніж варіант із мирним договором. Оскільки країна фактично втрачає свою територію, але не отримує ніяких гарантій безпеки. Тобто гарантій того, що Росія знову, через якийсь час, не піде в наступ. При тому, що захоплені РФ українські території відбити буде практично неможливо – оскільки це Москва сприйме як напад на свою територію і може застосувати ядерну зброю. Звісно, ​​ніхто в таких умовах Україну не братиме до ЄС. Та й з інвестиціями в країну, яка будь-якої миті може бути піддана новому нападу, ніхто не поспішатиме.

Тому Україна теоретично може розглядати «корейський сценарій» лише за умови гарантій Заходу аналогічних "5 статті" НАТО (коли напад на одну з країн - членів НАТО означає оголошення війни всім членам НАТО).

Щоправда, поки що немає підтверджень, що Захід готовий їх давати. Хоча певні варіанти тут є.

Наприклад, є відома «формула Расмуссена», яка передбачає можливість включення країни з територіальними суперечками до НАТО, але за умови, що на спірні території гарантії Альянсу з безпеки не поширюються. Тобто, за цією формулою, НАТО не допомагатиме Києву відвойовувати анексовані території, але захистить Україну у разі нового нападу Росії.

Втім, зазначимо, що офіційно українська влада наразі відкидає варіанти перемир'я із фіксацією нинішньої лінії фронту.

4. "Військовий референдум"

Має на увазі, що Росія проведе «референдум» про приєднання захоплених територій і без укладання перемир'я прямо під час бойових дій. Після чого прийме ці території до свого складу і пред'явить Києву ультиматум – у разі продовження атак сприйматиме це як «акт агресії» з можливим застосуванням ядерної зброї як «відповідь на агресію».

Незрозуміло, наскільки українська влада буде готова прийняти цей ультиматум і зупинити бойові дії. І також незрозуміло, чи Росія готова цей ультиматум саме таким чином сформулювати (не кажучи вже про готовність реалізувати на практиці свої загрози).

Раніше Москва неодноразово заперечувала наміри застосовувати ядерну зброю в Україні.

Сценарій «воєнного референдуму» обговорювався кілька днів тому досить інтенсивно. Говорили, що вже готовий план проведення «референдуму» 11 вересня.

Але зараз, судячи з недавніх заяв Пушилина, від нього відмовилися і перенесли «референдум» на якийсь час після виходу на кордони Донецької області. Хоча це не означає, що до ідеї більше не повертатимуться і що концепція більше не зміниться.

5. "Велика угода" між Заходом та Росією

Має на увазі, що США, Захід загалом і РФ, а можливо, й інші країни, приходять до якоїсь угоди про новий світопорядок, знімаючи проблемні питання одна з одною. І частиною цієї угоди стає припинення війни в Україні.

Оскільки Путін неодноразово заявляв, що війна в Україні для нього є лише частиною боротьби "за новий світопорядок", досягнення цілей на цьому напрямку може бути оголошено головною перемогою, що відкриє дорогу до великих компромісів і по Україні. в тому числі і з боку Росії. А це дозволить повернутись до теми мирного договору, описаного у другому сценарії. Щоправда, поки що довіра між Заходом та Росією близька до абсолютного нуля і якісь глобальні домовленості виглядають вкрай малоймовірними.

6. Світова війна

Має на увазі, що у війну в Україні прямо вступлять країни НАТО, а можливо й інші держави. Або паралельно розпочнеться велика війна десь в іншій частині світу (наприклад, за Тайвань), в яку втягнеться Захід та Росія. Варіант катастрофічний, оскільки може призвести до глобальної ядерної бойні.

Але сподіватимемося, що сценарій ядерної війни так і залишиться сценарієм і реалізований ніколи не буде.

strana.news