Війна та мир у Миколаєві. Інтерв'ю з Віталієм Кімом

Ім'я Віталія Кіма сьогодні знає без перебільшення кожен мешканець України. І не лише України – для багатьох європейців, які цікавляться подіями у нашій країні, поняття «Віталій Кім» та «Україна» стали нероздільними. Його повідомлення, сповнені нестримним оптимізмом у соціальних мережах, допомогли безлічі українців впоратися з першим шоком війни, отямитися, повірити в те, що все буде добре. А фото у різнокольорових шкарпетках просто «порвало» інтернет і стало справжнім бестселером. 

За минулий рік Віталій Кім зустрівся з сотнями журналістів, дав багато коментарів різним ЗМІ. У чергу до нього за інтерв'ю вишиковувалися представники провідних світових видань, телеканалів, агенцій новин. Проте навіть на самому гребені свого успіху він був і залишається миколаївцем. 

Напередодні Нового року Віталій Кім погодився відповісти на запитання журналістів «Новин-N». Домовилися, що постараємося підбити своєрідні підсумки минулого, 2022 року, який, безумовно, став переломним для нашої країни. Ми говорили про війну і мир, про воїнів і ситуацію в тилу, та ще про багато чого іншого. Більшість питань підказали наші читачі. 

 

«Був радий будь-якому адекватному військовому»

 

- 24 лютого розділило життя всіх українців на дві частини – до війни та після війни. Про те, що готується напад, говорили задовго до того, як він почався: попереджали західні партнери, було багато публікацій у ЗМІ. Але у реальність цього мало хто вірив. Чи було у Вас передчуття війни? Ви вірили, що Росія може напасти на Україну?

- Я слухав у прямому ефірі виступ російського лідера стосовно того, що буде спецоперація. І навіть тоді я не повірив, що їхні війська заходитимуть. Мене з ранку ця новина не те що б приголомшила, але стала великим сюрпризом.

– Хто Вам повідомив про напад?

- Я не пам'ятаю. Мені зателефонували і повідомили.

- Ви були вдома?

- Так вдома. Я спав.

- Тобто Вас розбудили. Розбудили звісткою, що почалася війна.

- Я вам більше скажу: навіть трохи проспав. Я не чув дзвінків о 5 ранку і взяв слухавку о шостій годині. У мене в телефоні зафіксовані важливі номери, на які потрібно терміново відповісти, а є такі, які можуть зачекати – саме з них першими й телефонували. Трохи згодом мені повідомили. Навіть не у момент, коли це сталося.

- І що Ви зробили?

– Я прокинувся і поїхав на роботу. Перше, з чого ми почали – спробували розібратися в законі про воєнний стан, у повноваженнях, зобов'язаннях, визначити порядок дій, ступінь відповідальності тощо. Загальні поняття були, але потрібна була деталізація.

- Якою була перша нарада після нападу, і про що ви говорили?

- Першу нараду я провів із нашим апаратом, були всі заступники. Розбирали, які ми маємо повноваження, які завдання, що ми маємо з військових частин, які загрози та які є варіанти протидії. Розробляли одразу кілька планів. Майже одразу з'явилися добровольці – люди, котрі хотіли допомагати. Ми розподілили між ними роботу трохи пізніше, коли розділили моїх заступників із зон відповідальності – не так, як у мирному житті. Поділили повноваження і всі пішли виконувати свої завдання.

- На цій нараді вже були військові, чи це був тільки ваш апарат?

- Військових ми зібрали десь за годину. Тому що комунікації не було достатньо на той момент. Ми, щиро кажучи, навіть не розуміли, скільки у нас військових, і хто за що відповідав. Коли зібрали всіх військових, стало ясно, у кого якісь завдання, хто що має робити, і почали працювати.

– Головним у ті дні була оборона Миколаєва. Чи першого ж дня визначили людину, на яку поклали відповідальність за оборону міста? 

- Тоді були і старші, і той, хто відповідав за оборону. Була проблема відходу частин із херсонського напрямку, які йшли в наш бік. Після цього оперативне командування «Південь» прийняло зміни, кадрові зокрема, перестановки у зв'язку з 24 лютого. Зміни були, і розкривати їх детально я не можу.

- З якого моменту генерал Марченко став керувати обороною?

– Командування обороною Миколаєва здійснювало ОК «Південь». А Марченко приїхав із бойовим розпорядженням від Залужного, в якого стояло завдання – оборона міста Миколаєва. Це дуже таке своєрідне питання. Він прибув із конкретним завданням, але повноваження були.

- Ви були з ним знайомі до того, як він приїхав?

- Я дізнався, що ми були знайомі після того, як він приїхав. Одного разу він приходив до мене з якогось волонтерського питання. На той момент я був радий будь-якому адекватному військовому. А коли приїхав генерал... Я ж розумів, що для досягнення мети має бути комунікація, знання керівників, які ухвалюють рішення, для того, щоб можна було швидко реагувати. Як це має бути? У ньому все це було. Ми почали опрацьовувати, креслити, прораховувати певні дії.

- Тобто, Марченко був адекватний ситуації, яка тоді склалася?

- Так.

- Генерал СБУ Ягун заявив, що Миколаїв та Одесу мали захопити за допомогою зрадників. Чи відомо Вам, про яких саме зрадників йдеться?

- СБУ знає прізвища зрадників, які претендували на якісь пости, які мали тут бути та які намагалися налагодити комунікацію.

- Чи можете Ви назвати когось із представників правоохоронних органів чи владних структур, хто був як мінімум усунений з посади за підозрою у сприянні супротивникові, а як максимум – заарештований та відданий під суд?

– Окружний прокурор Герман. Це єдиний випадок по всій Україні. Найвищий рівень за цією статтею – державна зрада. І ще директор комунального підприємства, яке займається ритуальними послугами. То був найвищий посадовий рівень, який у нас був зафіксований. Я вам так відповім: по очах, по першій реакції, в перші дні серед всіх присутніх зради не було. По очах видно, як і на що людина реагує. Або він справді переживає, але не знає, що робити, або має вже якісь плани. Не було у нас зрадників. Крім того, всі силові служби мали дуже широкий доступ і працювали у взаємодії. І якби ця інформація витікла – як витікала у прокурорського – то це розкрилося б.

- А страх і розгубленість були? Чи бачили Ви людей із правоохоронних органів та з владних структур, які злякалися ситуації, що склалася?

- Та я сам дивився у дзеркало та боявся! І як у прислів'ї: очі бояться – руки роблять. Кожен був на посаді, виконував свої обов'язки. Можна боятися та виконувати, а можна боятися та НЕ виконувати. Це різні речі.

- По Миколаєву ходять наполегливі чутки, що в перші дні після нападу низка вищих керівників правоохоронних органів поїхала з Миколаєва (стверджують, що до Первомайська) і повернулася назад через тиждень після хорошого «стусану» з Києва. Не називатиму прізвища, у місті добре знають, про кого йдеться.

– Давайте я відповім на це питання так: начальники управлінь внутрішніх справ, СБУ та інших правоохоронних органів ТЕРИТОРІЮ Миколаївської області не залишали.

- І постійно керували довіреними їм структурами?

- Це в них треба питати.

- Найнаочнішим проявом війни на її початку (якщо не брати до уваги обстрілів) для простих людей стали блокпости. Вони були всюди, і від них було багато проблем. Багато з тих, хто стояли на цих блокпостах, не знали у повній мірі своїх повноважень, відразу хапалися за автомат, доходило до серйозних інцидентів. Але найголовніше – блокпости дуже ускладнювали логістику. Мені довелося їхати 10 березня з Миколаєва до Одеси, то я нарахував дорогою 13 чи 15 блокпостів. У кожного з них збиралися кілометрові автомобільні черги – при тому що траса була порожня. Як Ви вважаєте, чи була виправдана така кількість блокпостів на початку війни?

– Давайте дивитись на результати. Я був недосвідчений, скажімо так, у військових питаннях. І було ухвалено певне рішення. У тому числі такі рішення ухвалювали на місцях військові. Хтось обгороджував свою військову частину, хтось робив ще щось. Блокпости були майже в кожному селі. У Києві ЖК якийсь, там три будинки – і ось уже блокпост. Кожен реагував і мав право захищати себе, як міг і як хотів. Адже всі ми вперше зіткнулися з такою ситуацією, ніхто не знав, що до чого. Я вважаю, що на той момент це було виправдано. Надлишковий контроль справді був, іноді доходило до абсурду. Але ж він був! І ця інформація доходила до росіян – мовляв, там понаставили на кожному кілометрі блокпостів і трясуть усіх без розбору. Це спрацювало і на НИХ! Тому вважаю, що це було виправдано. Коли блокпости зняли, тобто коли ми відігнали ворога 14 березня, ми вже вибудовували лінії оборони за іншим принципом. І після 11 листопада… Ви ж бачите: буквально за день я все переграв, радикально зменшили кількість блокпостів – насамперед щоб не заважали логістиці. Але я розумів, що це можна робити лише після того, як ворога відсунуть на безпечну дистанцію.

- У Миколаєві говорять про низку інцидентів, які нібито сталися на блокпостах – зокрема йдеться про загибель відомого миколаївського активіста Олександра Янцена. Ви можете внести ясність у це питання?

- На жаль, ні. Я пам'ятаю, що був якийсь конфлікт, але не пригадую деталей.

- А загибель військкома Корабельного району?

- Теж не коментуватиму. Там же така плутанина була! Це встановить слідство. Були й інші інциденти – слава Богу, без смерті.

 

«ТРО у Миколаївській області повело себе героїчно»

 

- Генерал Ягун у своєму інтерв'ю говорив про ще одну проблему: нібито на Півдні України, у Херсонській та Миколаївській областях (знов-таки через зрадників) були великі проблеми в організації територіальної оборони. Наскільки це стосується Миколаєва та Миколаївської області?

- Щодо територіальної оборони, проблеми, звичайно, були. Але зрада тут ні до чого. Перед війною ми розгорнули невійськовий склад – 150 осіб, якщо я не помиляюсь, штатна чисельність. Маючи на увазі, що якщо буде війна, то вони розгортають військовий штат. Решту довелося доробляти вже після нападу: «збройку», комп'ютери завозили тощо. Ми змінили потім керівника з певних причин. Але кістяк та люди вже були в штаті. І, звичайно, потім почалося розгортання – люди вишикувалися в чергу для запису у тероборону. Зараз, звичайно, це бачиться по-іншому, але тоді потрібна була кожна людина, яка могла тримати зброю і готова була воювати.

- Тероборона, на Вашу думку, виконала свою функцію?

- Так. Я про тероборону багато можу розповідати. Наша миколаївська тероборона і зараз працює на першій лінії. Снігурівська, баштанська, миколаївська тероборони добре себе проявили. Миколаївська тероборона обороняла аеропорт, коли до нього підійшли російські війська. А командир тероборони особисто стріляв із ПТРК по ворожій техніці, бо тоді, крім нього, ніхто не вмів цього робити. Він же керував на місці боями в районі Кульбакіно та взагалі бойовими діями аж до 14 березня. Тобто тероборона разом із військовими прийняла на себе перші, найважчі удари початкового періоду війни, щоб потім основні сили могли дати гідну відсіч. 

– Ми можемо назвати прізвище цього командира? Адже країна повинна знати своїх героїв.

- Чапленко. Він був безпосередньо на вістрі атаки. Полковник, бойовий. Він організував роботу самого підрозділу.

- Він був із першого дня?

- Ні, не з першого. Попередній керівник тероборони отримав осколкове поранення, він комісувався, і було призначено полковника Чапленка. Це було ще до бою в аеропорту. І рекомендував його, до речі, генерал Марченко – як хорошу, бойову людину. Чапленко відпрацював, я вважаю, на всі сто. Окрім цього, була баштанська тероборона, де налічувалося понад триста осіб, і новобузька, де було сто людей, як мінімум. Костяк був з афганців, частина з них – наші депутати, які мали бойовий досвід і в Афгані, і у 2014 році. Вони всі були мисливцями. Їм передали зброю, яку ті могли використати – РПГ-7, СГД, міномети тощо. І вони працювали аж до 14 березня щодня. Понад 100 одиниць техніки відібрали, пошкодили, передали до бригад, у тому числі до 3-го полку спецназу, 80-ї бригади. Лише ЗРПК «Панцир» вони відібрали у росіян 4 штуки, а кожен з них, поміж іншим, коштує 14 мільйонів доларів. Я вже мовчу про КАМАЗи та БТРи у величезних кількостях.

- Як відбирали? Чи були бойові зіткнення?

- Безперечно! Вони стріляли в них, пробивали колеса. Працювали по колісній техніці здебільшого, бо колони йшли. ТРО у Миколаївській області повело себе героїчно. Багато загинуло… Вони навіть не оформлялися у ТРО, бо не було часу. Працювали розвідгрупами. Мисливці, єгері, працівники системи каналів «Інгулець», рибалки, депутати. Їх дуже багато.

- Тобто війна справді стала всенародною?

- Абсолютно вірно! У перші два тижні їздили, спалювали російську техніку, що застрягла, – фізично не могли відвезти. Її допалювали на полях, щоб росіяни не забирали. Це була справді народна війна. Як мінімум перші кілька тижнів, поки певні сили не почали відпрацьовувати контрнаступ. Наше завдання було стримати їх, завдати максимальної шкоди.

- Перший, раптовий удар найважчий. Шок…

– А ви знаєте, не було у нас шоку. Якось так склалося, що ті, хто працював у полі, і ті, хто був тут – ТРО, патрульні, Марченко, я – ні в кого не було шоку. Всі були готові до того, що ми всі загинемо, але перед цим треба якнайбільше «намолотити» росіян. І всі з ентузіазмом працювали. А потім прийшла радість через те, що ми зрозуміли: у нас виходить!

– А коли Ви зрозуміли, що виходить? З якого моменту?

- Та з першої зупиненої колони. Що це все не так страшно.

- Яка ж була перша зупинена колона? І де?

- А їх одразу було кілька. Одна йшла через річку Інгулець, у бік Баштанки, друга – з боку Олександрівки – Українка, Пузирі, Луч. У нас усі ці маршрути були. 

– І зупинила їх саме ТРО? Чи там були спільні дії?

- Першими їх зупинили ще ті герої, які полягли на Антонівському мості – ТРО Херсонське. Які майже беззбройними йшли на БТРи. Там був жорстокий бій. Паралельно вони йшли в інших місцях. Ми пустили воду до каналів Інгулецької системи. На картах 1952 року, якими користувалися російські військові, не було цих каналів. Вони вперлися у водні перепони, втратили час, ми по них постійно вели вогонь. Висадили в повітря мостові переходи, залишили лише два, які контролювали. Там така каша була, постійно доводилося ухвалювати швидкі, оперативні рішення.

 

- Миколаєвом ходять чутки, що в перші дні мала місце безконтрольна роздача бойової зброї. Розповідають, заїхав автомобіль до населеного пункту та всім охочим чоловікам роздали автомати з боєкомплектом. Чи було таке хоча б раз? Чи все ж таки це перебільшення?

- На місцях могло бути все що завгодно. Це по всій Україні така історія була. Але відповідальні особи в кожній ОТГ розуміли, хто куди поїхав, що кому видавали – під запис, з паспортом – все це у нас є. Так, іноді проблема всіх зібрати. Щось втрачено, хтось загинув, хтось був поранений. Але при цьому ми розуміли, куди яка машина поїхала, що роздавали, кому і для чого.

- Тобто база виданої зброї існує?

- Звичайно. Із прізвищами, з іменами. Вона вся зібрана. Зараз ми потихеньку збираємо назад. У тих, хто жодного разу не вистрілив із цієї зброї, скажімо так.

- Якої миті Ви зрозуміли, що Миколаїв вони взяти не зможуть?

- Напевно, 11-12 березня, коли вони програли вознесенський бій та почали відходити. Тоді вже була ейфорія: «О, клас!». До цього ми в оточенні були з трьох сторін.

- Фактично, тоді залишалася одна вільна траса – на Одесу

- Так. А коли фронт вирівнявся умовно на лінії Олександрівка – Снігурівка, тоді ще додалося ентузіазму. Але ризики були аж до 11 листопада, тому що весь цей час вони були поруч. Ми бачили, звичайно, що вони слабшають. Але ризик атаки був. Зараз він набагато нижчий.

- А по чому це видно?

– Щоб піти у новий наступ, їм треба формувати ударні кулаки. Я говорив про це не раз: ризику, що завтра зайдуть, немає. Ризик, що сформують за місяць і поставлять їм завдання взяти Миколаїв будь-якою ціною, є. Приблизно як зараз Бахмут. Поставлено ж завдання його взяти будь-якою ціною. Яке вони, до речі, також не можуть виконати.

- Який найважчий, на Ваш погляд, день був при обороні Миколаєва?

- Коли ворожі війська проривалися до Кульбакіно та аеропорту. Вони вже були дуже близько, багато танків. Це був найскладніший момент.

- Паніки не було?

- Навпаки. Усі наввипередки рванули в Кульбакіне повоювати, хоч раз стрільнути по ворогові. Хтось поїхав раніше, хтось не доїхав. Та всі туди поїхали. І я поїхав туди.

- І як? Стрільнули?

- Не дали мені підійти близько. ТРО не пропустила.

 

«На Вознесенськ вони мали великі плани»

 

- У своєму інтерв'ю генерал Марченко стверджує, що він щонайменше вісім разів отримував наказ підірвати головні мости в Миколаєві – Інгульський та Варваровський. Наскільки це відповідає дійсності? І хто віддавав такі накази?

- Якщо він каже, що отримував такі накази, то деталі треба уточнювати в нього.

- А це взагалі було у його компетенції – підривати мости?

– Не готовий відповісти на це запитання. У нас була історія, коли телефоном начебто передали команду підривати мости, ми навіть збирали з цього приводу нараду. Я попросив зв'язати мене з інстанцією, від якої надійшов дзвінок. Мені відповіли, що ні – команда була замінувати мости і бути готовим до їхнього підриву. Це було один раз, і я тоді висловив усе, що я думаю з приводу такого зіпсованого телефону, не вибираючи виразів. Мости не підірвали – і слава Богу.

- Наскільки, на Вашу думку, виправданий підрив мостів у Вознесенську? Особливо залізничного.

- Виправданий на сто відсотків.

- А була загроза, що вони можуть захопити залізничний міст?

- Звичайно. З іншого боку вже російські десантники висадилися, чекали. Адже вони мали чи не єдину можливість переправитися через Південний Буг. До речі, це ті десантники, яких потім знищили під Ольшанським. Шістдесят чоловік їх там поклали, і п'ять чи шість взяли в полон. А автомобільний міст прямо з танками підірвали. Танк уже переїжджав на інший бік. На Вознесенськ вони мали великі плани. І те, що наші зробили у Вознесенську, – вони великі молодці.

- А Вам доводилося спілкуватися з російськими військовополоненими?

- Так.

- І яке Ваше враження? Що Ви можете про них сказати? Зрозуміло, що вони у полоні, вони пригнічені. І тим не менш.

- На десять чоловік один «запаяний». Решта – діти.

- Що вони говорять про війну?

- А нічого не кажуть. Якщо це десантники, то вони служать, у них таке завдання. Вони військові – що взяти з них? Але є «запаяні»: вони свято вірять, що тут нацисти, не змінюють свого погляду і готові його героїчно відстоювати. Але це на той час. Нині таких менше.

- Тобто все ж таки пропаганда їх працює.

- Так, звісно! Тридцять років вштовхувати в голову це марення… Пам'ятаю, як у мирний час, під час відпочинку десь у Туреччині чи Єгипті, по телевізору транслює якийсь міжнародний російський канал – трапляються такі в готелях. Начебто все нешкідливо, але потрібні акценти роблять. І ти там чуєш постійно цю нісенітницю. Спочатку відмахуєшся, але за тиждень мимоволі починаєш прислухатися. То це тиждень! Уявіть собі, що відбувається, коли це впихають роками, десятиліттями.

 

- Миколаїв з перших днів війни постійно зазнавав ракетно-артилерійських обстрілів – яких тільки ракет до нас не прилітало! Проте місто виглядає цілком пристойно

- Миколаїв – третє місто по руйнуваннях в Україні. І якби у нас не працювали комунальні служби, було б зараз не місто, а звалище. Тому що всі ці дев'ять місяців комунальники вивозили сміття, наслідки обстрілів негайно прибиралися. Я можу вам показати цвинтар будматеріалів. Якби дев'ять місяців усе це не прибирали, місто б так і виглядало.

- Обстріл будівлі облдержадміністрації: чи Ви розумієте, що стріляли не по будівлі ОДА взагалі, а цілилися саме у Вас? Не пошкодували навіть дорогу ракету «Калібр», яких у росіян дуже мало. Кажуть, що ракета залетіла у вікно Вашого кабінету — це правда?

- Правда.

– Чому саме Вас? Губернаторів в Україні два десятки, а стріляли цілеспрямовано у Кіма?

– Тому що в інформаційній війні на Півдні вони повністю програли. А війна йде на багатьох напрямах. Той дух, який у нас був тут, на Півдні, коли всі згуртувалися... Вони розуміли, що це треба якось придушити. Мало того, на той момент відбувалися перші переговори в Туреччині. Ми спілкувалися з Давидом Георгійовичем телефоном. Він каже: «Тебе тут усі знають. Ти всіх дратуєш». Я говорю: «Отже, я все правильно роблю». Це був удар по ресурсу, який заважає планам окупантів.

- Те, що Вас у момент влучення ракети не було на робочому місці, – випадковість?

- Так. Я тоді дозволив собі запізнитися. Тоді стало вже трохи легше, а раніше практично цілодобово був на робочому місці.

– Загибель Олексія Вадатурського була випадковістю? Чи цілилися саме в нього?

- Не готовий оцінювати. Офіційна позиція – це була навмисна атака. У той район прилітало багато ракет С-300 протягом тривалого часу. Коли пролунав сигнал тривоги, прокинувся його охоронець. Олексій Опанасович зі своєї спальні, з одного крила будинку, перейшов до іншого крила і спустився у бомбосховище. І саме туди поцілила ракета. А те крило, в якому знаходиться спальня, залишилося неушкодженим. Тобто, якби він нікуди не йшов, залишився б живим. Якби він проспав чи проігнорував тривогу, чи якби його не розбудив охоронець, був би живий.

- Обстріли міста почалися практично з перших днів і тривали дуже довго. З військової точки зору більшість із них абсолютно безглузда. Ми виїжджали практично на всі місця обстрілів – це не можна пояснити раціонально. Ракети вибухали на якихось пустирях, на городах у Варварівці, влучали навіть у вуличні туалети. Який сенс був обстрілів, на Ваш погляд? Зрозуміло, що логіку окупантів зрозуміти часто важко. Але хоч якось це можна пояснити? Навіщо вони це робили? І продовжують робити.

– Я можу провести таку аналогію. Мені колись у юності попався такий здоровий бичара, хамло відверте. Був якийсь конфлікт. Йому кажуть: «Навіщо ти це робиш? Тобі ж ніхто нічого поганого не зробив?». А він: «Я це роблю, бо можу». І дивиться, як баран. Ось дуже схожа ситуація. Вони це роблять, бо можуть. У них цих ракет під вісім тисяч – С-300 перероблених. Ну як сміття. Після того, як С-300 показали повну неспроможність свою як ППО проти американських систем та проти інших, наших вітчизняних ракет, у них уже ніхто ці С-300 не купить. Ось вони їх і переробляють, щоб стріляти «по землі». І в нас тепер навіть асоціація з С-300, що це не ППО, а руйнівна ракета, якою кошмарили Миколаїв. Тепер вони ще чого доброго продаватимуть С-300 як ракети класу «земля-земля» з радіусом ураження 150 км.

- Скільки людей загинуло на Миколаївщині внаслідок російських обстрілів? Мається на увазі мирне населення, звичайно. 

- Загалом від обстрілів в області постраждало 1774 особи. З них загиблих – 483, у тому числі 12 дітей. Поранено 1291 людину, з них 78 дітей. 

- Як Ви вважаєте, можна було цій війні запобігти, чи вона була неминуча?

- Ця війна почалася через рішення, ухвалені однією людиною. Чи можна було на нього вплинути і що впливає на прийняття ним рішень – це дуже складне питання. Наскільки я розумію, він вагався до останнього моменту, ґрунтуючись на абсолютно неправильних, у тому числі й аналітичних, даних. Я впевнений, якби йому надали можливість повернутися в той час, коли він прийняв це фатальне рішення, він би міцно подумав. Тож, це не від нас залежало, ми не були агресивними. Ми жили своїм життям. У нас була політика – ми працювали з «Великим будівництвом», готувалися розвивати Україну. Військові бюджети ніхто не збільшував і війни ніхто не чекав до останнього.

 

«Ми були розпещені дніпровською водою»

 

- Давайте поговорив про тил. Напевно, найгострішою проблемою Миколаєва (знов-таки, після обстрілів) були проблеми з водою. Квітень видався дуже тяжким місяцем для містян. На Ваш погляд, чи можна було цього уникнути? І чому так сталося, що Миколаїв – великий обласний центр – залишився без альтернативного джерела водопостачання? Якщо мені не зраджує пам'ять, радянські плани щодо цивільної оборони припускали, що для такого міста, як Миколаїв, має бути два альтернативні джерела водопостачання. Їх у нас не було.

– Старе радянське водосховище існує. Але станом на квітень обидві точки водозабору, в тому числі резервні, які можна було відновити теоретично, були під окупацією.

- А Жовтневе водосховище – чому його закинули? Чия це була відповідальність? Хто мав цим займатися? Це проблема міської влади чи обласної?

– Все, що стосується міста всередині області, це і моя проблема, скажімо так. Але щодо Жовтневого водосховища – це питання з того розряду, чому продали бомбосховища комерційним структурам. Приблизно те саме. З огляду на те, що Миколаїв був переключений на іншу воду, нехай і технічну, альтернативна точка водозабору була. Ми не мали такої ситуації, як у Маріуполі чи в інших містах, де люди змушені були набирати воду з батарей опалення, щоб мати хоч якусь. Тобто ми не допустили гуманітарної катастрофи. Погодьтеся, що наші проблеми з водою – це лише незручності, викликані війною. Слава Богу, що швидко вийшли з цієї ситуації. Коли забезпечили людей водою, тим, що треба їм на добу (тоді ж не було зрозуміло, як розвиватимуться події), для мене ця проблема відклалася на другий план і повернулася назад військова проблематика – ризики через обстріли тощо.

- Як Ви вважаєте, пуск солоної води до водопровідної системи міста був виправданим рішенням?

- На сто відсотків.

- Але мер Миколаєва зараз стверджує, що ми цим фактично вбили водопровідні мережі... 

- Карта сльозу любить – знаєте таку приказку? Іншого виходу на той момент не було. Справа в тому, що людина споживає 90% води на технічні потреби і лише 10% – на харчові. Вдесятеро більше кожній людині треба було б приносити додому води. 

- Воду з крана і раніше мало хто пив. Здебільшого люди купували очищену воду. Проблема була саме з технічною водою. І всі раптом із подивом виявили, що головний пожирач води – це унітаз.

- Так, унітази звичайно, багато хто «прикрутив» наполовину. Але ми зрозуміли, як живе Європа. У багатьох країнах та містах немає питної води у кранах – особливо у приморських районах. Згадайте наші Коблево, Рибаківку. Там ніколи не можна було пити воду з крана. Вона технічна, її треба для пиття очищати, фільтрувати. Але через те, що ми були розпещені дніпровською водою, дешевою та чистою, відсутність її ми сприйняли в штики. Чого це ми повинні фільтри ставити та баклажки купувати, якщо ми ніколи в житті цього не робили? Хоча весь світ так живе. Не говорячи вже про те, що в Європі не миють руки і не чистять зуби проточною водою. Тому що це дуже дорого. Затикають пробкою раковину, щоб вода витрачалася ощадливо. У деяких країнах окремо кран із гарячою водою та окремо з холодною. Вони не мають таких змішувачів, як у нас.

– Стверджують, що відновлювати водопровідні мережі доведеться десятки років. Можливо, є сенс зробити так, як у всьому світі – технічну воду пустити окремо?

– Є й такі проєкти. Я впевнений, що комунікації з питної води можуть йти паралельно. Тобто, кран із фільтрованою водою під осмос має бути окремо. Це зараз собі кожен може зробити – запустити осмос. Але не кожному це сподобається. Тому що, по-перше, там є відходи – отже, витрата води буде більшою. По-друге, фільтр, який регулярно треба міняти. Відповідно, і ціна води зросте як мінімум у двічі, а то й утричі. Чи готові люди платити за воду втричі більше? 

- Чи виправдано було буріння такої кількості свердловин? Був період, коли свердловини бурили на міських тротуарах. Чи не завдали ми цим збитків запасам підземних вод?

- Із дев'ятнадцяти свердловин, які ми планували запустити, дебет був не у всіх. Крім того, у деяких не підходила вода за санітарними нормами. І тому свердловини почали бурити в об'єктах критичної інфраструктури, щоб можна було забезпечити їх безперебійним водопостачанням. Звичайно, люди теж почали бурити. Не було механізму, як це оформити (швидше за все, це питання майбутнього – як їх тепер оформляти) та оцінки екологів. Але якщо вибирати між тим, щоб люди мали воду, і тим, щоб її не було… Ніхто ж не знав, що буде завтра. Свердловина могла місяцями давати воду, врятувати комусь життя. Там уже не до питань, питна вона чи ні. Тому, коли вони бурили, це було абсолютно виправдано, я вважаю, і правильно.

– Наступна проблема після води, яка вдарила не лише по Миколаєву, а й по всій Україні – це дефіцит електроенергії. І деякі люди, які зверталися до нас у редакцію, стверджують, що система електропостачання Миколаєва жодним чином не пов'язана з Києвом, а вимикають світло в нас для того, щоб збільшити експорт електроенергії. Наскільки це відповідає дійсності?

- Це маячня. Я не мегафахівець у питаннях енергетики. Але я вам скажу, що єдина енергетична система України має низку параметрів. І коли падає напруга в мережі, вона лягає вся. Миколаївська область виробляє 2,5 млрд МВт завдяки Південноукраїнській АЕС. Плюс альтернативна енергетика – 110 МВт. Є інші джерела. Але ми не можемо їх усі запустити, бо немає куди віддавати цю електрику, коли логістику руйнують ракетами. Станції цілі, вони можуть виробляти електроенергію. Але віддавати її нема куди — ворог цілеспрямовано руйнує трансформаторні підстанції, лінії електропередач. Тому вся система вимикається. І включається вона, коли працює вся енергосистема України, і тримається стабільна напруга у мережі всієї України. Ми виготовляємо набагато більше, ніж споживаємо. Але ми нічого не експортуємо, ми все віддаємо Україні. 

 

«Після війни тут буде бум»

 

- Економіка міста та області. Чи можемо ми у якихось кількісних параметрах визначити втрати? У відсотках, мільярдах...

- Про мільярди я говорити зараз не буду. Промисловість скоротилася щонайменше вп'ятеро – переважно у тій частині, яка була окупована. Споживання цивільного населення – удвічі. Дуже багато підприємств знищено або передислоковано в інші регіони, і в найближчому майбутньому вони не повернуться. Щонайменше, це коштує грошей, щоб їх повернути назад. Тому моя думка, що миколаївський регіон рятуватимуть державні замовлення, інвестори, які відкриватимуть нові заводи, створюватимуть робочі місця. І, звичайно ж, сільське господарство. А також перспектива того, що сюди вкладати вигідно, бо тут замало конкуренції, всі поїхали. Тому, на моє переконання, ми матимемо економічний бум. Після війни, звісно. Ми готуємось до цього. Цим опікується і Офіс президента, і команда прем'єр-міністра. І нам ідуть назустріч. Я бігаю зараз за кожним замовленням для кожного підприємства, яке у нас тут живе. І всім кажу: будь ласка, звертайтеся до тих підприємств, які можуть виробляти щось для Міноборони, для легкої промисловості, для залізниці, для чого завгодно. Приходьте – і ми лобіюватимемо, щоб ваші замовлення розміщувалися в Миколаївській області. Це дуже важливо зараз. Люди повертаються, а працювати їм нема де. Довго так тривати не може. Саме над цим я зараз і працюю. 

- У Миколаєві було одне підприємство, яке мало статус найбільшого в Європі – це Миколаївський глиноземний завод. Чи обговорювалася доля глиноземного заводу на рівні уряду, президента?

- Наразі обговорюється в тому числі.

- Чи можна якось збагнути, що з ним буде? Завод працюватиме чи буде перепрофільований?

- Завод зараз заарештований. Я думаю, що він буде перепрофільований тільки в частині логістики, зі зрозумілими інвесторами чи власником європейським, для того, щоб ми отримували алюміній, який нам буде необхідний для ВПК чи просто промисловості, та залишати його в Україні.

– Ми отримаємо не алюміній, а глинозем. Щоб отримати алюміній, потрібний алюмінієвий завод.

- Безперечно. Такий завод був у Запоріжжі. Декілька таких заводів є в Європі, які готові працювати з нашим глиноземом. Це саме зараз обговорюється. Широке питання, і воно крутиться навколо того, як зберегти робочі місця і не давати алюміній для російського ВПК. Ухвалюється рішення, як поставити його на службу Україні, щоб він приносив користь саме їй.

- У Миколаєві багато біженців з інших регіонів. Де їх розселили? Яка структура займається ними? 27 тисяч – це майже 10% від того населення, яке в принципі залишилося в місті.

- А вони розселені не лише містом, а й областю. У відсотковому відношенні це буде набагато менше. Займаються цим мій заступник Олександр Трайтлі та директор департаменту соціальної політики ОВА Оксана Єльчієва. Спочатку це було зрозуміло, у нас і резерви розгорнуті. Частина дітей – за кордоном та на Західній Україні, друзі допомагали, колеги з інших областей. Тож наші переселенці розміщені і в інших областях. І їх у рази більше. Ті біженці, яких ми маємо зараз, – це внутрішньо переміщені з Миколаївської та сусідньої Херсонської області, які не хочуть далеко їхати. Там залишатися страшно, а тут у них кум-брат-сват, і їхати не так далеко.

- Дуже багато людей запитують, чи можна вже повертатися до міста жителям Миколаєва?

- Я завжди відповідав однаково: до Миколаєва можна повертатися, якщо вам тут є що робити. Не витрачати електроенергію та тепло на себе коханого – хоча кожна людина теж має право на це. Але якщо тобі є що робити – допомогти військовим, волонтерам, відкрити свій бізнес, піти на роботу, добровольцем – звісно, ​​треба їхати до Миколаєва. Так він і відновлюватиметься. Приїхати і подивитися, чи все гаразд із майном, – теж можна. Тим більше що за останні півтора місяці у нас лише один обстріл був. Менше, ніж у багатьох інших містах.

 

«Наразі не час воювати з пам'ятниками»

 

- Ще один інцидент, який схвилював громадськість у Миколаєві – це підрив пам'ятників. Було підірвано пам'ятник загиблим міліціонерам та пам'ятник на братській могилі підпільників. Як Ви ставитеся до таких проявів?

- Моя думка, що зараз не час воювати з пам'ятниками. З будь-якими. Якогось об'єднуючого ефекту ця акція не принесла. При цьому питання про демонтаж пам'ятників радянським та комуністичним діячам згідно із законом виконувалося. За законом, у нас є дві будівлі, які залишилися недекомунізовані, їх треба прибирати. Тут було «і вашим, і нашим», і питання не пройшло. Але в будь-якому разі ми розібралися б із ним після нашої перемоги. А так вирішувати їх – на мою думку, це неправильно. У людей вилетіли шибки через вибух. Треба було цивілізовано його прибрати.

- А що кажуть правоохоронці? Вони шукають тих, хто це зробив?

– Шукають. Справа ж не закрита.

- А як щодо застосування вибухових речовин у центрі міста та в умовах військового стану? Чи не тягне це на теракт?

– Це точно не теракт, бо його метою не були людські жертви. Це перше. Друге – на захист іншої сторони – вибухівка була використана така і таким чином, щоб було менше втрат навколо. Ми вивчали це питання. Люди, які підривали, хотіли, щоб було менше шкоди оточуючим. Це не виправдовує їхніх дій, але це не теракт. Проте, повторюю, я проти таких методів.

 

Відмова від російської мови – еволюційний вибір

 

- На Вашу думку, який головний підсумок року, що минає?

- Об'єднання України за національною ознакою. Нині Україна єдина як ніколи. Сталося це об'єднання у 2022 році.

- Якою, на Вашу думку, є головна подія року, що минає?

– 24 лютого, напад на Україну.

- Які виклики очікують на Україну і, зокрема, на Миколаїв у майбутньому, 2023 році?

- Насамперед, це військові виклики. Нам потрібно бути сильними та єдиними. Усі втомлюються, кожен має свій поріг втоми. Росія територією в 24 рази більше і втричі більше за населенням. Це великий неадекватний сусід, який не погоджується з тим, що ми живемо добре. Виклики у нас будуть пов'язані з нашим сусідом.

- Чи вірите Ви у можливість мирних переговорів між Україною та Росією?

– Кожна війна закінчується переговорами.

- Чи вірите Ви в те, що війна може закінчитися у 2023 році?

- Вірю.

- Ви народилися у Миколаєві та виросли у Миколаєві. І Ви російськомовний. Наразі видно, що Ви переходите в офіційних виступах на українську мову. На Вашу думку, якою буде доля російської мови на Півдні України після закінчення війни?

- На мою думку, проблема, яку раніше називали мовною, буде розчинятися, бо дедалі більше людей не хочуть розмовляти російською. Це їхній особистий вибір, це еволюційний перехід на українську. Щодо мене, то пік використання мною української мови був ще у школі, до 1998 року. Наш класний керівник був викладачем української мови. Тому ми знали мову шикарно, ще до мейнстріму, і всю історію України. І хто такий Мазепа, і хто такий Бандера – ми всі чудово знали. Я пам'ятаю ці пісні, пам'ятаю, як вибирався гімн. Це було «до», і тоді українською я чудово володів. Потім тривалий період вона не була затребувана. Але на Західній Україні, куди я їздив до родичів мами, за три дні спокійно переходив на українську так, що навіть не відрізниш. У нас така політика: Радянський Союз – модна російська, не беруть на керівні посади, якщо ти на суржику говориш; потім навпаки – якщо ти добре не знаєш української, на керівній посаді ти працювати не будеш. То справді був штучний процес, яким треба було займатися. Але зараз це процес уже еволюційний, тому що максимальна кількість людей, які живуть в Україні, вже відмовляється від російської мови, переходять на державну, українську. Ті, хто не знають, не можуть перейти – вивчають. І це також їхній власний вибір. 

- Тобто Ви вважаєте, що російська мова буде витіснена українською?

- Звичайно. Більше того, я вважаю це правильним. Ти можеш знати російську мову, можеш знати англійську. Але спілкуватися ти маєш тією мовою, яка у твоїй країні є державною.

- Ваше знамените фото у кольорових шкарпетках, яке вже стало мемом, – це випадковість чи так було задумано?

- Випадковість, звісно. Я ніяк не очікував такого ажіотажу. Мені ці шкарпетки потім навіть продати пропонували, добрі гроші давали — 5 000 доларів.

– Продали?

- Ні, я їх на той час уже викинув.

- Ви маєте можливість привітати миколаївців із Новим Роком. Що Ви їм побажаєте?

- Перемоги! Миколаївцям хочу побажати перемоги. Щоб усі дожили до 2024 року та зустріли його вже з перемогою.

- Як Ви святкуватимете Новий рік?

- Та ніяк. Не відчувається святкового настрою. Купа роботи.

- Ну, за стіл у новорічну ніч напевно сядете? 

- За стіл можна сісти будь-якого дня. Це не означає, що ти вимкнув мозок і можеш повноцінно відпочити. Це все не те. Закриваємо бюджетний рік, багато чого хочемо встигнути. В мене зараз вся команда працює. І, швидше за все, працюватиме до 31-го, потім два дні перепочинку – і знову в бій.

- Спасибі за інтерв'ю.