Війна та мир Віталія Кіма. Частина 2. Мир

Першу частину інтерв'ю з Віталієм Кімом читайте ТУТ.

 

Мир

 

«Відновленню економіки заважають військові ризики»

 

- Перейдемо до невоєнних питань. З Вашої точки зору, яка головна проблема була у життєдіяльності міста Миколаєва та Миколаївської області у 2023 році?

- Давайте від великого до малого: завжди проблема ресурсів. Коли є ресурси, за правильної організації ти можеш зробити все, що завгодно. У нас не вистачало грошей, не вистачало води, не вистачало умов та безпеки для того, щоб ми могли щось робити. Враховуючи, що ми – прифронтовий регіон та ризики (навіть із розмінуванням) великі, бізнес не поспішає повертатися. Дрібний бізнес, середній ще якось борсається, виживає. Не працює, а саме виживає. І якраз проблема в тому, що є військові ризики, які заважають усьому іншому. Наслідком цього є непрацюючі порти, які так чи інакше становили 30-40% економіки області, або оборотних грошей, які крутилися та залишалися в області. Кровоносна система економіки відсутня. Ми це відчуємо через час, бо у всіх були запаси – на рік як мінімум. Основна проблема в тому, що ми не заробляємо, не створюємо доданої вартості, щоб підтримувати той темп, до якого звикли.

- Одна з найболючіших точок Миколаєва – це вода. Чи вдалося просунутися із вирішенням проблеми водопостачання?

- Як житель міста, напевно ви помічали, що вода ставала все кращою, все чистішою, потім знову стала гіршою. Ми опрацьовували можливості покращення якості тієї води, яку мали. Показник хлоридів був 3700 при нормі 350, ми дотягли до 430-450. Почали подавати цю воду, вона почала вимивати з комунікацій залишки старої – потрібен був час. Ми пропрацювали за цією системою, не дотягнувши до двох місяців. Я тішився тихенько: ось ще кілька тижнів – і буде вода в нормі, і люди скажуть спасибі. А потім вони підірвали Каховську ГЕС.

- А наш водозабір на водосховищі вище чи нижче за греблю за течією?

- Нижче.

- Тобто він був затоплений?

- Так. До затоплення був шанс, що ми його швидко відновимо. А після затоплення стало ясно, що довго мучитимемося. Держава виділила гроші на ремонт. Ми туди виїжджали разів з десять і постійно потрапляли під обстріл. Не можемо зробити геології, фізично. Зараз крутимо за новою програмою – там складніше. Там треба робити обводи – 30 км, прочистити, 56 – збудувати… І це навіть не в наших областях, аби у нас була вода достатньої якості. Але ми рухаємось у цьому напрямку. Я хочу встигнути за 2024 це зробити. Через підрив Каховської ГЕС ситуація ускладнилася.

- А чи розглядаються проєкти водопостачання, альтернативні Дніпру?

- Розглядаються. Є два проєкти, і обидва, я сподіваюся, будуть реалізовані.

- Не дніпровські?

– Не дніпровські. Я думаю, що в результаті – після перемоги, під час перемоги – ми будемо і з дніпровською водою, і з резервним джерелом, як і належить місту з півмільйонним населенням.

- Як Ви ставитеся до відновлення Жовтневого водосховища – головного джерела резервного водопостачання міста, яке передбачено ще радянськими планами цивільної оборони?

– Я виступаю за його відновлення. Тому що маючи в наявності зараз відновлене Жовтневе водосховище, ми на 90% вирішили б проблему з водою. Кошторисна вартість – величезна. Заповнити його в діючому стані ми не можемо, бо там втрати до 30%, буде фільтрація, підтоплення. Потрібна реконструкція із застосуванням сучасних технологій. Але зрозуміло, що це потрібно зробити. Такий проєкт я особисто презентував прем'єр-міністру. Він сказав: так, це треба робити, давайте деталізувати. На цій стадії поки що все й закінчилося. Це тривалий процес. Але я переконаний, що це потрібно було зробити раніше. Я вважаю, що вартість відновлення водосховища справді непідйомна для міста, хоча самому місту воно й потрібне. За державний рахунок, у кредит – як завгодно.

- Очевидно, що це помилка міської влади. Це треба було робити ще задовго до війни. Тим більше, що меру на це вказували – і наш сайт, і депутат міськради Олена Кисельова. Але він тоді просто відмахнувся – дорого, мовляв, та й навіщо це треба. І потім, якби реконструкцію водоймища робили в плановому порядку, протягом кількох років, то, гляди, і не так вже й дорого воно вийшло б…

- Якби водосховище підтримували ремонтними роботами, зараз цієї проблеми не було б.

- Проєкт реконструкції всіх цих водоносних шляхів пов'язаний, зокрема, зі скандалами. Їх цього року було небагато, але один стосувався структур ОВА. Керівник однієї з фірм-підрядників звинуватив у соціальних мережах усіх, і мало не особисто губернатора, у тому, що в нього вимагали відкати за участь у роботах з реконструкції водоводу. Наскільки пам'ятаю, його прізвище Жак. Спершу один пост з'явився, потім другий. А потім він затих. Що тоді сталося?

– Все, що нас не дратує, більше нами не керує. Я поважаю компанію Жака. Компанія солідна, європейська, сплачує податки. Це його право – боротися за підприємство та за свої цінності. У нього європейський підхід, і цінник вищий, ніж ми очікували. У нас були зустрічі, я йому сказав: «Поясни мені, чому ми повинні платити у півтора рази дорожче, ніж це можна зробити?». «Ви не розумієте. Ніхто, окрім мене, цього не зробить. Я єдиний, найрозумніший у світі водопровідник». Не вдаватимуся в критику. Я не зробив жодного кроку, щоб щось з'ясовувати, лізти чи в чомусь йому перешкоджати. Я роблю свою роботу.

- А щодо відкатів він правий?

- Ні, звичайно ж. Перші питання, які завжди виникають у мене при контактах із будь-якими підприємствами, коли ми з ними щось обговорюємо: «Скільки ви платите податків?» і «Чи допомагаєте ви ЗСУ?». Якщо я прошу допомогти армії, то хіба це відкат?

- Тобто він назвав відкатом Ваше твердження про необхідність надавати допомогу ЗСУ?

- Слово «відкат», або те, що треба комусь щось платити, взагалі не звучало. Ми поговорили загалом про ситуацію, і на цьому закінчилася розмова. Я не побачив сенсу далі з ним розмовляти, бо не отримав від нього відповіді, чому ми маємо платити більше. Його проєктні роботи, які були раніше… Я, як будівельник, розумію у проєктних роботах та видах цих робіт. У нього вони просто дорожчі. Вони в нього, можливо, навіть кращі певною мірою, але дорожчі. Це мають експерти встановлювати. І ми не обговорили, чому треба платити дорожче за ці роботи. Аргументація була: бо ви самі не зможете. А я вирішив довести, що ми зможемо.

- Отже, там тепер інший підрядник?

– Я навіть не знаю, хто підрядник. Там купа підрядників. Не один – це точно.

– Фірма Жака є серед підрядників?

- Не знаю. Немає, напевно. Він подався до суду, до антимонопольного комітету, це я пам'ятаю, і програв. Вони там щось виправляли, у чомусь відмовили… Це робочі процеси.

 

«Я прихильник концесії»

 

- Найсвіжіша скандальна ситуація: Миколаївська ТЕЦ практично зірвала початок опалювального сезону. Коли запустили опалення, з'ясувалося, що майже в 40% будинків, які вони опалюють, виявилися холодні батареї, чого в Миколаєві не було вже дуже давно. Чому так сталося? І чи будуть оргвисновки?

- Оргвисновки були спочатку. Я розумів проблематику, що це можливо, у зв'язку зі складною ситуацією на самій ТЕЦ, з правом власності, з фінансовим станом підприємства тощо. При цьому ми рік допомагали ТЕЦ, працювали на рівні Кабміну щодо того, щоб заборгованості за газ перетекли до «Нафтогазу», щоб їм не блокували рахунки. Багато роботи було проведено, багато техніки їм передано. У тому числі матеріалів, щоб вони проводили ці ремонти. Різні моменти там були. Коли прийшли крани, вони вирішили купити машини – оголосили тендер. Я кажу: «Я вам ці машини зараз знаєте куди засуну? Скасувати всі тендери!». Вони скасували, купили матеріали. Опресовку зробили холодною водою – начебто все гаразд. А коли подали гарячу, то й рвонуло…

- Там аварій, наскільки я пам'ятаю, з десяток чи більше було…

- Багато. 85% робіт із вирішення ТЕЦівських проблем зробило «Облтеплоенерго» – у нас не було іншого вибору, без них би ТЕЦ не витягнула. І я вам підтверджую, що справді тиск подавали, і на холодну тримало, і ми справді були готові до опалювального сезону, і я вважав, що ми молодці – у такій складній ситуації витягли опалювальний сезон… Не так сталося, як планувалося. І нам довелося в екстреному режимі цілодобово все відновлювати. Я зробив висновок, що через об'єктивні причини це аварія. Ключова була на Пограничній – там цілий мікрорайон без тепла залишився, і купа дрібних аварій, як наслідок, було.

- На Ваш погляд, чи є в цьому вина керівництва ТЕЦ?

- Ну, хтось має нести відповідальність за те, що люди сиділи без тепла. Так, безперечно, є. Усунули головного інженера від виконання обов'язків, проводиться службове розслідування.

– Нинішній директор ТЕЦ, на Вашу думку, на своєму місці? Він відповідає займаній посаді?

- Відповідає – у рамках тих проблем, які має. Був би ресурс, можна було б питати. А враховуючи те, що ТЕЦ у поганому стані і за платежами, і за мережами, і в принципі, то в цій ситуації вже добре. Я прихильник (це була довоєнна історія), щоб ТЕЦ передати, щоб потихеньку замінити всі модульні порайонні котельні і розбити єдину систему на дрібніші, щоб прибрати ризики.

– Головна проблема – це проблема комунікацій. І у водоканалі, і в облтеплоенерго, і в ТЕЦ. Чи маємо якийсь перспективний план реконструкції комунікацій? Є ж у нас генеральний план розвитку міста. Реконструкція комунікацій – це елемент Генерального плану.

- Якщо говорити про мій погляд не як голови ОВА, а як депутата міськради, я прихильник концесії. У нас водоканал та ТЕЦ – муніципальні. Якщо говорити з погляду бізнесу, інвестора, то треба робити так: ось тобі водоканал, виходь на концесію, змінюй усі мережі, відбивай це тарифом за 50 років, економ, але буде якісна вода, не буде втрат, менше тариф і так далі. Місто теж може так зробити. Або треба просити гроші в кредит, у держави. Про це говорили, це можливо. Питання щодо наявності генерального плану, плану розвитку підприємства – це до Дуденка (директор водоканалу, - прим. ред.). Він має надати це меру, а мер – людям.

 

 

«Працювати і ніде, і нікому»

 

- Питання щодо повернення мешканців, зокрема Миколаєва. Якщо брати до уваги кількість машин на вулицях, то складається враження, що в Миколаїв уже повернулися всі жителі, і навіть більше.

- Приблизно 410 тисяч зараз.

- Повертатися вони повертаються, а робочих місць немає: порти не працюють, глиноземний стоїть. Відповідно, менше грошей іде до магазинів, на ринки, у сферу послуг – усі ці брови, вії, нігті, масажі…

- І так, і ні. Ви маєте рацію, економіка стоїть. Але зараз не до жиру. З одного боку, ніде працювати, з іншого, нікому – через мобілізацію. У нас величезна кількість людей служить в армії, вони одержують велику зарплату, яку надсилають своїм сім'ям. І сім'ям цього цілком вистачає, працювати не потрібно. Тобто забирають механізаторів, слюсарів, водіїв та інших спеціалістів до армії. А на їхнє місце прийти нема кому. Такий парадокс. Це є велика проблема зараз. Є низка робочих місць, які ми вже відновили, але це крапля у морі. Глобально – це порти, це сільгосппідприємства і наші заводи. А для їхньої роботи потрібна логістика. Адекватної логістики зараз також немає.

- А чи є підрахунки, скільки людей повернулося до Миколаєва? Ви сказали, що у місті зараз мешкає 410 тисяч. Але до цього числа напевно входить значна кількість жителів Херсона.

– Херсонців до нас приїхало приблизно 30 тисяч.

- Всі миколаївці, які поїхали, охоплені ностальгією і дуже жваво цікавляться тим, що тут відбувається, і наші місцеві новини читають навіть активніше, ніж ті, хто залишився. Що б Ви зараз їм порадили – повертатися чи поки що не поспішати?

- Звісно ж, повертатися. Якщо нічого не робити корисного, людина почувається погано. А якщо ти приїхав та хоч щось робиш для відновлення, розвитку, ти цим підтримуєш економіку України. Як модно зараз казати, економічний фронт. Щоправда, слово «фронт» у такому контексті дещо знецінюється. У будь-якому разі, якщо ти приїжджаєш сюди, ти витрачаєш гроші тут. Це вже допомога області. Якщо ти витрачаєш гроші в області, вони йдуть таксистам, продавцям, тим, хто робить брови, нігті і таке інше. Тому, вважаю, треба приїжджати сюди і тут витрачати гроші. Якщо ти тут працюєш – чудово, якщо платиш податки – ще краще. Але як мінімум жити тут і витрачати гроші тут – це вже допомога нашій області, нашій країні та нашим співгромадянам.

- Ще одна негативна тенденція, що виявилася останнім часом: стало помітно, що люди інтенсивно витрачають свої заощадження на чорний день, які є практично у кожного. Можна судити за пунктами обміну валют у Миколаєві: часто вже до другої години дня у них стабільно закінчується готівкова гривня. Це означає, що люди активно здають іноземну валюту. З погляду економіки це небезпечне явище, бо якщо люди починають жити на свої заощадження, ці заощадження швидко закінчуються. І потім настає дуже погане явище для економіки. Що Ви можете сказати з цього приводу?

- Перше: війна – це чорний день. Заощадження якраз на цей випадок. Друге – я пам'ятаю десь п'ять випадків, коли не було гривні в обмінниках. Це не завжди спричинено тим, що люди більше здають. Це буває і через те, що гривні менше.

- Так, епізодично таке бувало і раніше. Нині це систематично.

– Це не означає, що більше здають доларів. Я впевнений, що зараз їх менше здають. Тому що раніше працювала економіка, і в будь-якому випадку була готівка, яка крутилася з доларів у гривні і навпаки, на ринки здавалися, за кордон вирушали. Ця система так чи інакше – законно чи незаконно – працювала. Нині доларів здають менше, бо бізнес не працює. Але якість – те, що це заначки, і у людей їх небагато – можливо. Я не знаю. Але вистачає чи ні гривні – це друге питання щодо економіки, стабілізації і взагалі. А те, що у нас зараз стабільний курс гривні – це величезне досягнення, я вважаю. Тому що у воєнний час банки банкрутують, знецінюються вклади, всі це знають. Завдяки чому зараз тримають економіку, я розповідати не буду. Але те, що вона стоїть і вона стабільна – це досягнення за воєнним часом.

– Але варто пам'ятати, що багато в чому ця стабільність тримається завдяки західній допомозі. Яка зараз несподівано захиталася.

- Я впевнений, що з допомогою усе буде гаразд, зараз це ситуативні моменти. І уряд, повторюю, у нас працює цілком професійно.

 

«Прилетить по школі – я собі не пробачу»

 

- Одне з «кризових» питань нинішнього року – дистанційне навчання. Хвилювання почалися ще з червня – як діти навчатимуться? Особливо це хвилювало батьків, чиї діти йдуть до першого класу.

- Та я й сам один із таких батьків.

– Нині заняття у школах Миколаєва проводяться дистанційно, у тому числі й для молодших класів. Пояснюється це міркуваннями безпеки. Тим часом в Одесі школи працюють – при тому, що Одесу обстрілювали набагато частіше, ніж Миколаїв. Чи довго так буде?

- Питання складне. Одразу скажу: наступного року плануємо вже все відкривати. І чим раніше це зробимо, тим краще. Питання лежало в площині юридичної відповідальності та совісті. Тоді був саме Кривий Ріг, приліт по школі, вночі, потім ще один. Думаю: ну невже ці наволочі вирішили бити по навчальних закладах для того, щоб лякати населення? Не дай Боже, прилетить до школи – я ж собі цього ніколи не пробачу. І питання було в цьому: діти пропустять рік, але, не дай Боже, прилетить ракета, або робити укриття, буде безпечніше – відкриємо. Для Миколаєва, на жаль, загроза є: навіть РСЗВ – 70 км – дістають. Я мовчу про балістику, яка теж зараз майже скрізь дістає.

- Дальність ракет С-300 при наземному застосуванні приблизно 130 км. З лівого берега Дніпра вони легко долітають.

- Ось-ось. ППО Одеси та Києва здатні реагувати. Для Одеси немає такої загрози, і для Києва немає такої загрози. Не кажучи вже про такі віддалені міста, як Львів. Навіть для Первомайська немає загрози, бо балістика чи ракети РСЗВ до них не дістають – ті, на які ми не можемо відреагувати. Тому було ухвалено рішення, що колективи самі дивляться по ситуації, скільки у них дітей, хто хоче, хто не хоче. Саме через цю, суто фізичну загрозу. На той момент це було актуальне та правильне рішення. Не прилетіло по школах – слава Богу.

- Чиє це було рішення?

- Невідкриття шкіл?

- Так.

- Це рішення органу місцевого самоврядування кожної територіальної громади.

- Тобто міської влади.

- У місті – міської, у селах – місцевої влади громад.

- Ви впливали на ухвалення цього рішення?

– Скажімо так: я не забороняв. Але рекомендації та своє бачення я дав, усі знали мою позицію з цього питання.

– Мер Сєнкевич нещодавно заявив, що коли були масові відключення електроенергії, технічної необхідності у Миколаєві відключати її не було. Але оскільки потрібно було виявляти солідарність з іншими регіонами, то ми теж відключали нашим мешканцям електрику, щоб виявити цю солідарність. Наскільки це відповідає дійсності?

- Але водночас ми із солідарності не говорили, що у нас світло за графіком «дві години немає, чотири – є». В інших регіонах було навпаки. Ми були все-таки у дещо кращих умовах. При тому, що ми відключали бізнес, навіть критичну інфраструктуру, бо там були дизель-генератори, щоб вистачало електрики для людей. Пріоритет був для людей. До кожної РЕМ було приставлено СБУшника, і я кожного попередив: якщо по телефону хтось включить якесь підприємство…

- До речі, цей графік - "два на чотири" - абсолютно "ненапружений", навіть холодильники не страждали. Він спокійно витримується. Я піймав себе на тому, що почав книжки читати вечорами замість сидіти, уткнувшись у комп'ютер.

- Що було, те було. Цього сезону будемо дивитися, як з лімітами буде. У нас більше людей зараз стало і більше підприємств. Він так і був розрахований "Укренерго", щоб вистачало людям графіка. І всі обурювалися: ми даємо вам потужність, як це у вас не вистачає? Куди ви її діваєте?

 

 

«Компенсації за зруйноване житло будуть»

 

- Якою є доля будівлі Миколаївської облдержадміністрації? Багато було розмов, що її необхідно зносити. Це так, чи все ж таки намагатимуться щось відбудувати?

– Однозначно будівлю доведеться знести. Навіть експертизу зробили. Але я не вважаю за потрібне робити це зараз: зносити, витрачати гроші, тому що поки війна, ми все одно не почнемо там нічого будувати – не найактуальніше завдання. Мені і в інших місцях нормально працювати. Тому зараз це питання навіть не обговорюється. Друге – я хочу, щоб цей проєкт було реалізовано за грантові гроші, а не за наші державні чи обласні. І до цього треба підходити, коли вже розпочнеться якесь відновлення.

- Тобто це вже питання, що називається, на «після війни».

- Гадаю, що так. Я вважаю, моральне право відбудовувати цю будівлю ми отримаємо, коли відновимо хоча б більшу частину кожної галузі – медицини, освіти. Тоді можна говорити про себе. А збудувати собі будівлю... Її розвалять післязавтра. І що? Сенс?

- На цьому місці, станом на даний момент, планується звести будівлю, яка функціонуватиме саме як облдержадміністрація? Або опрацьовуються варіанти, що тут буде щось інше?

- Моє бачення – облдержадміністрація тут необов'язкова. Планую винести на голосування, щоб тут був громадський простір. Має бути меморіал, щоб усі пам'ятали, що тут загинули люди. Друге – кажу як є – передача комерційним структурам. Нехай тут буде, наприклад, готель «Хілтон» – чому ні? Облдержадміністрація може бути десь у «Старофлотських казармах». Під облраду ми плануємо нинішню будівлю Будинку офіцерів флоту. Щоб голосування раз на два місяці відбувалося, якийсь апарат у них знаходився, а решту часу там будуть концерти, люди, громадський простір. Як у Німеччині, у Європі, у багатьох містах. Я не бачу потреби будувати тут величезну адміністративну будівлю. Облдержадміністрацію треба розосередити. Передбачити поряд місце, де можна фізично виконувати свої функції, проводити якісь зустрічі, переговори і все. Необов'язково, щоб вся ця структура знаходилася в одній великій будівлі.

- Ще одне питання, яке дуже часто ставлять наші читачі – це компенсація людям за зруйноване житло. Що з цим? Відомості збираються, але компенсації поки що ніякі не виплачуються.

- Так. Наведу приклад: після підриву Каховської ГЕС ухвалою уряду одразу було виділено гроші – 375 мільйонів. Ми надали повний список пошкодженого, але змогли видати лише 150. Основна причина – люди не мають права власності на зруйновані будівлі. Це стосується переважно сільської місцевості. Я впевнений, що компенсації будуть, зараз тривають усі бюрократичні процедури. Ми дуже ретельно підходимо до цього питання: після підриву тієї ж Каховської ГЕС ми шукали шляхи, як відшкодувати людям усе те, що пропало в затоплених городах: картопля посаджена, капуста... Ціла купа бюрократичних питань. Я пропонував: давайте заплатимо всім, там же небагато. Прийняли, почали вивчати, кажуть: «Не можемо. Юридично понесемо покарання».

- Ну, а Миколаїв? Багато було влучень у житлові будинки.

- Усе зараз треба фіксувати, все заносити до цієї бази, в чергу. Ми зараз із розробниками «Дії» зайшли в переговори щодо цифрової Миколаївщини, говоримо з мером, щоб це було у всіх містах на рівні області. Є наявність документів, є гроші – ти їх отримаєш.

- Але це перспектива віддалена, на «після війни»? Чи є надія, що це може бути вже скоро?

- За наявності фінансового ресурсу. На мою думку, партнери із задоволенням дадуть грошей на компенсацію зруйнованого житла для людей. Маю таке тверде переконання. Потрібно просто, щоб це було можливо фізично зробити, і щоб це було прозорим для європейських партнерів. Але багато хто вже отримав компенсації за програмою “єВідновлення”.

 

«Поки закриті порти, МГЗ працювати не зможе»

 

- Миколаївський глиноземний завод. Один із найбільших роботодавців в області та найбільший платник податків. Він зараз стоїть. Це мінус 4 тис. робочих місць, мінус колосальні надходження до бюджету. Якими є перспективи того, що МГЗ почне працювати?

- Це питання актуальне. Нині є новий начальник Фонду держмайна, того тижня я з ним цю проблему обговорював. Рішення за Кабміном. Це, до речі, ми обговорювали і з президентом, і з головою Офісу президента, коли він приїжджав. По глиноземному заводу потрібно приймати рішення щодо управління. Там питання стоїть - або Фонд держмайна, або АРМА (Національне агентство з розшуку та менеджменту активів, - прим. ред). Є юридичні аспекти. Але сенс не в цьому. Сенс у тому, що МГЗ був проміжною ланкою для російського алюмінієвого гіганта – «РУСАЛу». МГЗ не виробляв кінцевого продукту, який можна продавати, глинозем – це лише сировина для алюмінієвої промисловості. Я вже не говорю про боксити – сировину для виробництва самого глинозему. Боксити на МГЗ возили з Африки. Зараз, зважаючи на те, що всі наші порти закриті, як доставити сировину? А стратегічно справа така. Є план «А»: робимо глинозем, продаємо до Європи, Америки або Австралії. Але ті ж проблеми з портами, що не працюють. План «Б»: будуємо тут, у нас, свій завод з виробництва алюмінію. Проблема з портами залишається актуальною. Я за план «Б», звичайно ж.

- До речі, щодо приватизації Миколаївського глиноземного заводу був проєкт будівництва заводу з виробництва алюмінію. На 250 мільйонів тонн на рік.

- Так, був такий план. Але держава на той момент мала забезпечити спецтариф на електроенергію, щоб була математика виробництва алюмінію. Цього зроблено не було. Друге – приїжджав інвестор за сприяння Давида Арахамії. Він казав: «Я все розумію. Ми готові терпіти рік, можна попрацювати, дати робочі місця. Воно не вважається зараз. Дайте нам коридор (у морські порти, - прим. ред.)». Я кажу: «Я не можу дати». Коротше, коли відкриваються порти, можна починати рухатися.

- З МГЗ пов'язана ще одна проблема – шламосховища. Там технологія така, що вони потребують постійного догляду, їх не можна просто кинути, це загрожує серйозними наслідками.

– Я в курсі цієї проблеми. 180 мільйонів гривень на рік коштує їхнє обслуговування. Питання, пов'язане з можливою екологічною катастрофою, я неодноразово порушував. Особливо великі проблеми можуть наступити навесні – якщо не вжити відповідних заходів. Із позитивного: ми зараз щільно працюємо з Південною Кореєю, з їхніми технологіями, п'ять меморандумів із великими компаніями підписав особисто. Вони спеціально приїжджали сюди, до Києва, я зустрічався з ними у п'ятницю. Вони забрали пакет шламу – спеціально для аналізу. У їхній технології використовується шлак гірничодобувний у виробництві доріг. Якщо вони накрутять зі своєю хімією, що можна якось використати у дороги… Таке вже було – на Донбасі окремі дороги покриті червоним асфальтом. Якщо вийде, то це буде для нас порятунком. З цього приводу маю оптимізм, хоч і стриманий.

- Мається на увазі, що шлам використовуватиметься у нас, чи вони будуть вивозити його до себе у Корею?

- Ні, у нас, звичайно, у нас! Ми поговорили з ними. Вони планують привезти сюди свою установку. Це проста установка, яка стає на криворізькі шлаки. Така сама технологія дозволяє їх використовувати для доріг. І краще, і дешевше виходить. Вони мають у планах перемістити сюди установку та будувати для нас дороги. Так, нам доведеться їм сказати: ось вам велика дорога, ось вам шлам, будьте ласкаві, обкатайте нам її.

- Але зараз хтось стежить за шламосховищами? Хтось працює на них чи ні? Там же постійно ходили шнекоходи, їх водою поливали.

– Мінімальні роботи проводяться, підприємство продовжує стежити.

 

 

 

«Я звідси нікуди не поїду, бо НЕ ХОЧУ»

 

- Цього літа в ЗМІ з'явилася інформація про те, що Офіс президента планує поставити Вас головою Київської міської державної адміністрації – нібито «в пику» Віталію Кличку. Ви тоді спростували цю інформацію. Але зараз ці чутки з'явилися знову – у зв'язку з новими проблемами у Кличка: аварійним закриттям у Києві шести станцій метро і внаслідок цього транспортним апокаліпсисом. Що ви скажете з цього приводу?

– Не було таких розмов. У мене тут є завдання. Я, чесно кажучи, навіть не розумію, скільки коштує відновити там метро, ​​і коли треба було це робити. Навіть у цифрах цього не знаю. Не обговорюється в даний момент переміщення мене до Києва на будь-яку позицію. Ні в КМДА, ні до міністерства – нікуди. Першочергова причина – бо я НЕ ХОЧУ. Я не вмію працювати, коли не хочу.

- А якщо партія скаже «треба»?

- Підкорюся, але нічого хорошого з цього не вийде – все одно я працюватиму погано. Але ж у нас рабство скасовано? У мене завжди є, як казав герой відомого фільму, «два шляхи»: заяву на звільнення (сміється) чи йти працювати. Коли я неефективний, працювати не люблю, не вмію і не хочу. Це є основою. Які завдання переді мною стоять тут, які результати хочу отримати – це я чудово розумію. Я себе не бачу там (у Києві, – прим.ред), і неодноразово казав, що до перемоги я маю тут завдання. І після перемоги я маю певні речі, які я хочу, як мінімум, зробити. Це дуже серйозні завдання.

– Наприклад?

– Наприклад, траса Одеса – Миколаїв. Я продовжую тиснути, розмовляти і збираюся це робити. Я хочу реалізувати великі проєкти і щоб вони були саме миколаївські.

- Останнім часом знову відновилися розмови про будівництво об'їзної дороги та «японського мосту» – мосту через Південний Буг. Це реально?

- Так, зараз певні зрушення у цьому напрямі є. Не хочу заздалегідь про них говорити. Про це має розповісти Міністерство інфраструктури та Агентство відновлення в особі Мустафи Найєма. Ми повинні побачити кінцевий результат, після чого можна говорити, хто що зробив для його досягнення. До цього моменту я хотів би не обговорювати процедуру та складнощі, пов'язані з цим питанням.

- Повертаючись до кадрових моментів – взагалі вам колись за період вашого губернаторства пропонували переїзд до Києва на якусь посаду?

– Ніколи й ніхто. Мою позицію там знають: я звідси нікуди не поїду, бо НЕ ХОЧУ.

 

«З мовними проблемами розберемося після війни»

 

- Нинішнього року досить яскраво виявилася ще одна тенденція, що стосується російської мови. Декілька скандалів було, резонанс у ЗМІ та соцмережах. Військовослужбовці, які воюють на "передку", дуже обурювалися тим, що є люди, які сидять у тилу і намагаються повчати їх, якою мовою розмовляти. Мене, наприклад, дуже вразив пост одного нашого військовослужбовця, котрий на той момент захищав Бахмут: «Я єврей. І я російськомовний. Усі, хто хочуть мене повчити якою мовою потрібно Батьківщину любити, нехай приїжджають сюди». Як Ви ставитеся до цієї проблеми?

– Коли я читав лекцію в Університеті ім. Т.Г. Шевченка у Києві, було схоже питання від студентів. І я відповів, що це еволюційний процес, треба робити все, щоб ми хотіли перейти, і зараз ми переходимо на українську мову. А примушувати, змушувати це не зовсім правильно. За це мене було названо «ватником» тощо.

- В університеті?

– Ні. Хтось із журналістів підхопив і почав це розносити. Моя думка така: якщо ми завтра всі на 100% перейдемо на українську мову, це ніяк не допоможе прискорити нашу перемогу. Відповідно я роблю висновок: спочатку перемога, а потім обговорюватимемо нашу стратегію, як це робити, в які терміни, якими методами і таке інше. А зараз нема чого роз'єднувати людей, сіяти ворожнечу. Коли закінчиться війна, тоді спокійно, без примусу та взаємних звинувачень, думатимемо, як переходити на українську мову. Мої діти вже говорять українською. І я з ними говорю українською. Зі школи українська мова закладається вже в підкірку. Ось це і є програмний перехід – м'який, такий, як і належить. Навіщо пенсіонерів змушувати говорити українською? Що це зараз дасть? А іншим що дасть? Він ніколи його не вчив – так склалося. А от із дітьми вже простіше – вони всі розмовляють українською мовою. І зі своїми дітьми розмовлятимуть українською мовою. У цьому немає жодної проблеми.

– Напевно, це комусь вигідно. Адже хтось розуміє весь час цю проблему. І піднімає регулярно. Та сама Фаріон – є така жінка у Львові. Її вже з роботи вигнали, зі Львівської політехніки, на вимогу студентів, а вона все ніяк не заспокоїться.

- Наведу приклад іншого викладача. У мене класний керівник була одна з найкращих викладачів. Вона і зараз викладає. Купцова Валентина Володимирівна, викладач української мови та літератури. Завдяки їй ми знали пісні, вірші, всю історію України, знали про Бандеру – це у 90-х роках, коли про це ніхто не говорив! Вчила нас, розказувала, пояснювала. І нам вона прищепила любов до України та історії України. Все моє знання української мови – це зі школи. І для всіх нас було природньо – знати та любити українську мову. А кричати, що треба українську мову, і нічого для цього не робити – це ж не те. Я мешканець Миколаївської області, російськомовний. Я знаю дві мови, точніше, три. Так і має бути: що більше мов ти знаєш, тим краще. Потрібно пояснювати це дітям, розповідати, показувати, прищеплювати, щоб це було природно.

 

«Для ефективного управління потрібні зарплата та мотивація»

 

- На сесії обласної ради, що відбулася нещодавно, депутат Юрій Кормишкін виступив з несподіваною пропозицією - ліквідувати міське управління охорони здоров'я. Я вже багато років ставлю те саме питання чиновникам різного рангу, депутатам: які функції виконує в Миколаєві міськздоров'я? Навіщо воно взагалі потрібне? Ніхто мені жодного разу так і не відповів. Там штат півтора десятки людей, мільйони бюджетних грошей витрачаються на їх утримання. А толку? Що вони роблять? Перекладають папірці з ящика в ящик?

– Вони призначають керівників медустанов, які належать місту.

- Дуже важлива функція. І головне – прибуткова. Для цього потрібно 15 людей у штаті?

- Не знаю. Воно так збоку здається, що ніхто не потрібен. Але насправді – дефіцит кадрів. Коли треба працювати і щось робити, навіть взаємодіяти з мозком та державним рівнем, це проблема.

- Чи не дивно, що під час війни у нас постійно зростає штат міських чиновників? Вже перевалило за 1250 людей. Хоча ще кілька років тому було близько 800?

- Як там кажуть: місце сидіння визначає світогляд? Я знаю відсоткове співвідношення одного жителя до державних управлінців. Не пригадую точну цифру. На мою думку, півтора мільйона держслужбовців на 40 мільйонів людей. А у Кореї на 90 мільйонів – 150 тисяч.

- Приблизно така сама різниця і в рівні життя між нами та Кореєю…

- Можливо. Керувати ефективно можна і меншою кількістю людей, але для цього потрібні умови – зарплатня та мотивація. Це як і в армії зараз – одна мотивована людина вартує десяти невмотивованих. Або один професіонал, топ-менеджер, ефективніший за десятьох людей, які роблять те, що дісталося ще з часів Радянського Союзу: різні там довідки, статистика….

- Та це все давно вже мохом поросло! Ми ж у 21 столітті живемо, все давно комп'ютеризовано. Які довідки, яка статистика?

- Так, але ніхто всього цього не скасовував, це доводиться робити – на жаль. Хоч як це звучить парадоксально, але для того, щоб змінити систему, треба збільшити штат, щоб це все зробити, а потім себе ж треба й поховати. Це та сама проблема, як у Верховній Раді: для того, щоб скоротити кількість депутатів до трьохсот, необхідно, щоб самі депутати за це проголосували. Багато про це говорять, але жодного разу так і не вийшло. Я впевнений, що це потрібно робити. Але це має робитися через цифру – прибиранням повноважень, прибиранням функціоналу та подальшим скороченням. Але я не скорочував би фонд оплати праці, принаймні найближчим часом. Я його перекидав би, щоб була можливість залучити сильніших професіоналів. Зменшення кількості держслужбовців не призведе до економії грошей. Тому що ці гроші потрібні на якісніших держслужбовців.

- Але загалом ідея Кормишкіна, на Ваш погляд, не суперечлива?

- Не суперечлива. Я б із задоволенням забрав до штату деяких спеціалістів міськздоров'я – там є професіонали. З містом ми зараз пропрацювали єдину мережу, де є конфлікти. Десь ми хочемо пологовий будинок залишити, десь щось натягнути. Це складний процес. Рано чи пізно він все одно перейде до єдиної мережі, бо це охорона здоров'я: гроші ходять за клієнтом. Так, реабілітаційний центр на базі обласної, так, надкластерні лікарні. Але є люди, і ці реформи, вони дуже болючі. До речі, можу анонсувати: у керівництві охорони здоров'я області після Нового року відбудуться серйозні зміни.

- Ну що ж, зміни – це завжди добре. Ну і на завершення: що Ви могли б побажати миколаївцям напередодні нового, 2024 року?

- Я знаю, що миколаївці, як і весь наш народ, найбільше хочуть зараз одного: перемоги. Решту ми зробимо потім: і країну відновимо, і рівень життя піднімемо, і в Європу прийдемо. Тож у Новому році я бажаю миколаївцям нашої перемоги!