Деколонізація Миколаєва: про кого імена вулиць Широкої Балки

Процес перейменування топонімів в Миколаєві розпочався в липні 2022 року, перейменування зачепило усі райони і мікрорайони міста. Про що? Миколаїв розповіли нові назви вулиць у Широкій балці.

Широка балка – це теж колишнє село, де у ХІХ році знаходились потужні оборонні споруди – земляний редут із валом та ровом, які називали Бузький редут або Кауфманівська батарея (на згадку про це укріплення названа одна з вулиць мікрорайону – Старофортечна). У межі міста мікрорайон включили у 1956 році, але він так і залишився особливим, адже потрапити сюди можна лише через Широкобалківський міст.

Деколонізація давно «просилась» у Широку балку, тому що цілих сім топонімічних об’єктів – вулиць та провулків – у мікрорайоні носили імена російських письменників чи літературних критиків ХІХ ст. (Чехова, Чернишевського, Тургенєва, Толстого, Нєкрасова, Лєрмонтова, Добролюбова), ще дві вулиці – імена радянських героїв (Зої Космодем’янської та генерала Шепетова). Тепер в назвах цих вулиць буде виключно наше, українське. Нова найменування вулиці «Повстанська» стерло з карти старе ім’я радянської комсомолки-диверсантки. А чиї ще імена тепер відображені в назвах широкобалківських топонімів, ми зараз розкажемо.

Так, колишня вулиця Чехова носитиме ім’я Григорія Сковороди (1722-1794), українського філософа-містика, богослова, поета, педагога і композитора. До нашого часу не дійшли його фотозображення чи прижиттєві портрети (той портрет, який міститься на 500-гриневій купюрі, свого часу зробив невідомий копіїст нібито з портрету живописця Лук’янова, але де оригінал – невідомо). На щастя, до нашого часу дійшли його байки, пісні та філософські твори. За обраний ним спосіб життя (він багато мандрував) його називали «Сократом». І хоча Григорій Сковорода не створив власної філософської системи, його дуже поважав і знав простий народ, а нам ще треба оцінити і усвідомити його мудрість.

Колишній провулок Чернишевського у Широкій Балці перейменований на честь українського письменника Олеся Гончара (це псевдонім, під яким творив Олександр Біличенко). За своє життя (1918-1995) він встиг написати багато творів, просякнутих любов’ю до української мови, культури, рідної землі, неодноразово ставав лауреатом літературних премій, але саме його роман «Собор», надрукований в журналі «Вітчизна» у 1968 році, був названий антирадянським та протягом 20 років не видавався. Представники комуністичної влади вимагали від Олеся Гончара переписати роман, на що письменник не погодився. Роман «Собор» занесений до списку «1001 книга, які ти повинен прочитати, перш ніж померти».

Ім’я Миколи Хвильового (1893-1933), українського прозаїка, поета та публіциста, представника «Розстріляного відродження», носитиме колишня вулиця Чернишевського. «Микола Хвильовий» – це псевдонім Миколи Фітільова, який виріс на Харківщині у російськомовній родині, але згодом став одним з основоположників післяреволюційної української прози і автором заклику «Геть від Москви!» у літературі. Він був проти насадження «російського миру» в Україні, вважав, що майбутнє української культури та літератури можливе лише з Європою. Микола Хвильовий покінчив життя самогубством на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції у 1933 році в Харкові. Його твори були заборонені радянською владою, яка сприймала його виключно як ідеологічного ворога, до останнього моменту існування тоталітарного режиму в Україні.

Іменем ще одного представника «Розстріляного відродження» – письменника, режисера, драматурга Миколи Куліша (1892-1937) – названа колишня вулиця Тургенєва. Микола Куліш родом з Херсонщини, і саме на Херсонщині він багато зробив – організував «Просвіту» в Олешках, як інспектор Наросвіти організовував та забезпечував кадрами українські школи, склав український буквар «Первинка». Після переведення його в якості шкільного інспектора до Харкова розпочав літературну творчість, створивши, зокрема, найвідоміші драми – «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Так загинув Гуска», «Маклена Ґраса». На початку 1934 року радянська влада заарештувала Миколу Куліша, звинуватила у приналежності до терористичної організації і зв’язках з ОУН. Він був засуджений до 10 років таборів, на Соловках утримувався у суворій ізоляції. В листопаді 1937 року Миколу Куліша розстріляли в урочищі Сандармох в Карелії.

Михайль Семенко (1892-1937), ім’я якого носитиме провулок Лєрмонтова, – поет доби «Розстріляного відродження», основоположник і теоретик українського футуризму, який ввів в українську лірику урбаністичну тематику, експериментував з формою вірша, створював нові слова. За життя видав 21 збірку своїх творів, написав кілька поем. Радянська влада заарештувала його у квітні 1937 року і звинуватила в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на одного з партійних діячів. Також йому закидали спробу скинути радянську владу в Україні за допомогою «німецьких фашистів». У жовтні 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією всього майна. Михайль Семенко був страчений разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в’язниць і похований в братській могилі в Биківнянському лісі.

Колишня вулиця Толстого у Широкій Балці тепер носитиме ім’я найвідомішої зірки українського театру кінця ХІХ-початку ХХ століття Марії Заньковецької (1854-1934), яка віддала сцені понад 40 років свого життя. Її творчий шлях розпочався в 1882 році у трупі українського театру під керівництвом Марка Кропивницького в колишньому Єлисаветграді (тепер це місто Кропивницький) з ролі Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Заньковецька (це псевдонім, який актриса взяла після розлучення із чоловіком на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах – не тільки Марка Кропивницького, а й Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого, уславляючи своєю грою простих людей.

Ім’я українського поета-шестидесятника, прозаїка, правозахисника і політв’язня СРСР Василя Стуса (1938-1985) носитиме колишня вулиця Нєкрасова. Він народився на Вінничині, але зростав і потім працював на Донеччині. Василь Стус був переконаний у необхідності збереження та розвитку української культури, тому радянська влада зробила все, щоб знищити його, – із 47 років життя 13-ть він провів у радянських тюрмах та таборах, де і загинув. Заборонялись і нищились твори Василя Стуса: видавництва відмовили в публікації його збірок «Круговерть» та «Зимові дерева» (саме ця збірка була опублікована у самвидаві, а потім у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН), його переклади німецьких поетів Гете і Рільке українською, а також збірка «Птах душі» з приблизно 300 віршами були знищені. Однак один зошит із віршами йому вдалось передати на волю з табору ВС-389/36-1 Пермського краю Росії, за що він був кинутий на рік до  камери-одиночки. Він помер у карцері цього ж табору 4 вересня 1985 року.

Один з провулків Широкої Балки (колишній Добролюбова) носитиме ім’я священномученика протоірея Миколи Романовського (1869-1937). За місцем народження священик не є миколаївцем (він родом з Одеської області), але його священицький шлях пов’язаний саме з нашим краєм. Він розпочав служіння у Миколаївській церкві в Кашперо-Миколаївці (Баштанський район Миколаївщини), понад 10 років віддав служінню у храмі на честь ікони Пресвятої Богородиці «Всіх Скорботних Радості» (Ново-Купецькій церкві) у Миколаєві, та 25 років був настоятелем Свято-Нікольської грецької церкви (сьогодні Свято-Нікольська соборна церква міста Миколаєва). Він багато уваги приділяв освіті, був інспектором церковноприходських та недільних шкіл Миколаївщини, впродовж 17 років викладав Закон Божий у Миколаївській Маріїнській жіночій гімназії (тепер Перша Українська гімназія ім. Миколи Аркаса). У 1935 році протоієрей Микола Романовський був звинувачений радянською владою за кількома пунктами ст. 54 КК УРСР («надання допомоги міжнародній буржуазії», «антирадянська пропаганда і агітація», «участь у контрреволюційній організації»), засуджений до 8-річного ув’язнення з конфіскацією майна і направлений у Карагандинський табір. В жовтні 1937 році трійка НКВС Карагандинської області наново засудила священика за кількома пунктами ст. 58 до вищої міри покарання – розстрілу. Місце поховання священика невідоме. У 2000 році протоієрей Микола Романовський був прославлений у лику святих.

І ще одне ім’я треба назвати – контрадмірала Михайла Білинського (1883-1921), яке носить славетна 36-та окрема бригада морської піхоти і тепер носитиме колишня вулиця генерала Шепетова у Широкій балці. Революційні події у ще царській Росії він зустрів на Балтійському флоті, де проходив службу, там створив Український військово-морський революційний штаб, активно пропагував ідеї української автономії. Після захоплення влади більшовиками, вже у Києві, Білинський активно долучився до розбудови УНР – був організатором Українського генерального секретарства морських справ (1917), входив до складу української делегації, яка вела переговори про підписання мирного договору з Радянською Росією (1918), був  Морським міністром, формував полки морської піхоти, а потім і очолював дивізію морської піхоти, яка брала участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (1919). Був інтернований з Армією УНР у Польщі, і вже там спочатку в еміграційному уряді УНР очолював міністерство внутрішніх справ, а потім служив у штабі Повстанської Армії. У 1921 році у складі Повстанської Армії взяв участь у Другому Зимовому поході на територію радянської України, однак з частиною українських військ потрапив в оточення червоноармійськими частинами, був поранений і застрелився, не бажаючи здаватись в полон. Еміграційний уряд УНР посмертно підвищив Білинського до звання контрадмірала.