Повернувся з полону до Миколаїва: історія військовослужбовця 36-ї бригади морської піхоти (відео)

Військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти у вересні 2022 року повернувся з російського полону. Перші дні повномасштабної війни 31-річний Олег Самохін тримав оборону на Донеччині. Брав участь у боях за Маріуполь та «Азовсталь».

Про свій шлях військовослужбовець розповів кореспондентам Суспільного .

Маріуполь

До першого березня десь було більш-менш тихо, хоч втрати вже були. З першого березня почалися штурми, на нас поперли танки та піхота. Намагалися брати живою силою. Їх дуже багато було, вони, як мурахи, вилазили. Але вони мали не той рівень підготовки, вони просто перли як під час Першої світової війни.

Азовсталь

Перейшли ми на «Азовсталь» невеликою групою, саме у більшості батальйону морської піхоти 36 та з різних підрозділів. Нас було до 200 людей. Нам одразу дали місце, де ми могли розміститися.

Ми у квітні перейшли на «Азовсталь», але число не знаю, я вже заплутався тоді, я на це не звертав уваги.

На той час командував Волинський – «Волина». Він розділив нас на групи – хто старший, командир. Ми поїхали на позицію. Кільце було ширшим і ми обороняли все, що було за «Азовсталлю». Потім було ухвалено рішення відійти. Я був поранений.

Вони відстежували наші слабкі місця, ми зазнали великих втрат. Не тому, що вони заходять піхотою, а від артилерії, авіації. Нас узяли вже в повне кільце на «Азовсталі» і була домовленість, щоб хоча б цивільних випустили, бо скільки ми пам'ятаємо, скільки б громадянські не збирали колони, їх усіх розстрілювали з артилерії, чи «зустрічали». Ми намагалися цивільних від себе трохи далі тримати. У них свої бункери були, у нас свої, щоб їх не наражати на небезпеку.

Мама дуже хвилювалася. На мене ще чекала дівчина в Миколаєві, вона теж хвилювалася. Я розумію, що кожен мій друг, який залишився в Миколаєві, чи в Києві, чи десь ще – усі хвилювалися.

Полон

20 травня. Дуже не хотілося в полон. Нам кажуть: «Евакуація», а виходимо зі своєю зброєю, але знали б, ми взагалі б усі її переламали. Ми знищили б усе, що в нас було, щоб не дісталося супротивникові. 21 числа ми вже були в Оленівці. Мене тримали в Оленівці та у Горлівці – це Донецька область.

Повернення додому

21 вересня. Нас багато катали. Ми почули білоруську говірку, коли нас пересаджували з літака до автобуса. У нас була така перекличка, я почув весь командний склад мого батальйону, навіть почув «Волину». Коли ми були ще в літаку, сержантський склад, деякі командири рота, матроси теж. Я зрозумів, що зараз, мабуть, пахне поганим.

Я розумів, що посада в мене така. Я не водій, пекар. Що мене поміняють, я навіть не очікував.

Коли ми вже сіли до автобуса, де м'які сидіння, ми взагалі не могли зрозуміти, що відбувається. Нас до того везли в КамАЗах, КрАЗах, на залізі, а тут автобус і так м'яко. Я одразу не зрозумів, але коли зайшов чоловік і каже: Знімайте пов'язки, хлопці. Ми такі: "Українська мова". Починаємо віддирати ці пов'язки, у шоці. Усі ми в Україні! Я повірив у це тільки тому що побачив табличку “Welcome to Ukraine”. Тоді я зрозумів, що це обмін.