Новий розкол в українському суспільстві: виїхав чи залишився, воював чи не воював

Незважаючи на стоїчний опір, в українському суспільстві намітилися нові тріщини — між тими, хто залишився і виїхав, з одного боку, і воював і не воював, з іншого.

Нещодавнього суботнього вечора величний старовинний залізничний вокзал у західноукраїнському місті Львові захльоснула жива хвиля кольору хакі. Солдати різного віку зібралися в залі очікування, прощаючись з батьками, дітьми, онуками, коханими. Тим часом частини, які повернулися з фронту, прямували з вагонів просто під дощ. Один молодий ветеран  ніс на плечі речовий мішок, а в іншій руці спортивну сумку. Його напарник – пухкий рюкзак з логотипом North Face. Вони зайшли в кафе, де сидів я, прямо навпроти вокзалу, і замовили курячі шницелі і капучіно.

Схожа сцена розгорнулася на головному вокзалі Києва незадовго до світанку наступного ранку, коли я вийшов з нічного поїзда. Тисячі солдатів юрмилися на платформах.

Поки я їхав пустельними вулицями до свого готелю, я думав про те, як вони їдуть фронтом на південь і схід.

Але якщо триматися подалі від залізничних вокзалів, можна провести кілька днів у столиці і навіть не відчути, що країна перебуває у стані війни. Того ж ранку я гуляв центральним парком Шевченка. Дюжина жінок віком 60-70 років займалася гімнастикою. На них суворо дивився сивий чоловік. Повз ходили елегантні молоді пари з малюками в колясках. Можливо, так було в Лондоні на заключному етапі Другої світової, коли єдиний ризик полягав у тому, що ваш будинок зітре з землі рідкісна залітна ракета — як зараз у Києві.

Я вирушив у "Міністерство десертів" - кафе в зелено-рожевих пастельних тонах, улюблене місце столичного бомонду. Розмова за моїм столиком йшла та сама, що й у всьому Києві: як справи на фронті, що задумав Володимир Зеленський і чи допомагатиме Захід. Але ситуація цілком нагадувала Найтсбрідж чи Кенсінгтон — як і публіка, яка розмовляє за латте та тістечками. Могло здатися, що до міста повернулося нормальне життя. Але, ясна річ, це не так.

Першого дня у Києві я вирушив до штаб-квартири уряду. Вікна закладені мішками із піском. Вхід закриває камуфляжна сітка. Світло в коридорах пригашене. Денис Шмигаль, прем'єр-міністр з 2020 року, одягнений в "уніформу" військового уряду: чорну сорочку на чорну футболку та чорні джинси. Він — із невеликої групи технократів, які гарячково перебудовують економіку, яка минулого року просіла на 30% і не готова ні до збройного конфлікту, ні до реформ, необхідних для вступу до ЄС.

Ніхто в цьому не зізнається, але в Києві побоюються, що про них забудуть, а приплив грошей та зброї із Заходу висохне. Нарешті, є побоювання, що в США переобереться Дональд Трамп, швидко домовиться з Путіним і покладе край бойовим діям. Я запитав: “І як годинник, цокає?”. “Він цокає для нас із самого 2014 року”, — відповів Шмигаль, маючи на увазі рік, коли Путін окупував Крим та частину східного Донбасу.

Києву довелося вчитися мистецтву дипломатії — виявляти повагу до Білого дому та вдячність союзникам за підтримку. Але щодо сталості Заходу, тут українці ілюзій не мають: вже траплялося різне. Після 2015 року західні лідери уклали з Путіним угоду та відвернулися від України. Таким чином, стратегія зводиться до того, щоб створити військову економіку, заточену під оборону і технології — на зразок Ізраїлю. Шмигаль узяв ручку і накидав деякі думки, зокрема щодо укріплених підстанцій для захисту енергосистеми.

Потім він виклав план сучасної та динамічної держави, яка зможе влитися до складу ЄС. Україна стане енергетичним центром Європи і зберігатиме 33 мільярди кубометрів природного газу, сказав він. Вона послабить свою залежність від вразливих чорноморських портів, перероблятиме більше врожаю всередині країни та скоротить обсяги зернового експорту. Вона напрочуд посилить свій технологічний сектор, як уже зробила з виробництвом безпілотників. Що ж до стурбованості ЄС щодо корупції в непрозорому державному секторі, то Шмигаль запевнив, що й ці проблеми поступово вирішуються. Звучить надихаюче, але йому і його колегам-управлінцям належить ще довгий шлях.

Так минула година, а ми так і не обговорили власне бойових дій: наступ зайшов у глухий кут — і це відображає цілу низку криз, з якими Україна зіткнулася далеко від фронту. Щоправда, слова “патова ситуація”, як і раніше, табу. “По суті, нашим дівчаткам і хлопчикам доводиться повзти на животі та вручну розмінувати великі мінні поля, – сказав Шмигаль про розпочатий навесні контрнаступ. - Ми продовжимо просуватися вперед, по 100, 300, 800 метрів на день”.

Рецепт Києва простий: Україні потрібно більше обіцяних Заходом ракет великої дальності, щоб зім'яти та відкинути назад тилову оборону Росії, та літаки F-16, щоб кинути виклик російському пануванню в повітрі. Тоді українці зможуть досягти успіху — коли (або, точніше, якщо) вони прорвуться. Але, як визнає Шмигаль, Росія теж готувалася — з усією ретельністю та силою, на які здатна авторитарна система.

Закінчилося інтерв'ю вже під час заходу сонця. Микита, помічник The Financial Times, чекає на вулиці. Ми мчимо шосе на Харків, друге за величиною місто України, що за шість годині їзди на схід. Ми влилися у щільний потік цивільних вантажівок та автомобілів.

Харків, промисловий та технологічний центр, славиться архітектурою у стилі модерн. Навіть у нинішньому пошарпаному вигляді, із забитими вікнами та шрамами від снарядів, його площі та особняки в центрі міста просто приголомшують, особливо свіжого осіннього ранку під алмазно-яскравим небом.

Але вже в передмісті, приблизно за півтора кілометри на північний схід, весь жах торішніх боїв у наявності. Коли російські війська перетнули кордон лише за 30 кілометрів, вони рушили до другого міста України, вважаючи його падіння неминучим. Проте на околицях міста їх зупинив масований загороджувальний вогонь. Цілі фасади 25-поверхових будинків обрушилися, оголивши інтер'єри, наче зламані лялькові будинки-гіганти. "Дивно, - сказав я Наталці Маринчак, - Ви залишилися в місті, навіть коли більшість, ясна річ, бігла". "У мене було три причини, - сказала вона з усмішкою. - Мій батько - батюшка, і мені треба було відвезти його. у храмі, крім того, я маю кішок і собак. Нарешті, я просто відчула, що повинна залишитися на цій землі. Земля тримає, ти не можеш взяти і поїхати”.

Маринчак – поетеса. Минулого року вона стала своєрідною знаменитістю, і щодня публікувала у себе у Facebook новини з життя обложеного міста. Ми зустрічаємося в центрі міста в кафе Pakufuda, де пропонують каву та настільні ігри. Всередині повно народу, молодь сидить за ноутбуками. Ракетних ударів по місту не було вже чотири дні. “Ми намагаємося жити повною мірою, — сказала Маринчак. — Я не ходила до спортзалу, але тепер ходжу. Раніше я ніколи не співпрацювала з іншими артистами, а тепер працюю з джазменом та художником. Ми живемо на всю котушку і тому ми спокійніше за тих, що ви'їхали”.

Як і багатьом іншим українцям, Маринчак не дає спокою одне питання: як впоратися з прірвою, що шириться, між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. До конфлікту у місті жило півтора мільйона людей. Нині мешканців залишилося близько 1,1 мільйона, з яких 500 тисяч у прифронтових чи зайнятих росіянами районах. Багато харків'ян вирушило у вигнання до Європи. Усього ж із країни, за різними даними, виїхало від п'яти до шести мільйонів людей.

Коли я порушив це питання перед Ігорем Тереховим, грубуватим мером міста, та міністром інфраструктури Олександром Кубраковим, ще однією висхідною зіркою президента Зеленського, обидва з тривогою припустили, що частина населення Україна втратить назавжди. Їх насторожує, що відносний достаток життя на Заході та невизначеність вдома не дадуть громадянам повернутися.

Маринчак більше хвилює психологічний розлад. Іноді страх назавжди втратити тих, хто виїхав сильніший, ніж страх опинитися у вирі подій, — каже вона. — Я розумію, що це і від мене теж залежить, чи розшириться цей розрив ще більше, чи ми зможемо якось навести мости. Я дуже хочу. Ми маємо бути єдиними, тому що ворог хоче нас роз'єднати”. Проте вона визнає, що важко спілкуватися з тими, хто поїхав. “Вони не розуміють, що ми відчуваємо, а ми не розуміємо їх. Вони гадають, що тут все зникло, що все зруйновано. А ми вважаємо, що відновити буде простіше, ніж вважають вони”, — каже вона.

За 15 кілометрів до російського кордону, в селі Старий Салтів, жменька жителів, що повернулися, рада побачити свої будинки — в будь-якому стані. Олександра, 62-річна вчителька на пенсії, дивиться, як пара комунальників викидає уламки із її квартири на четвертому поверсі. Вона прожила там 40 років після того, як за радянських часів її направили з рідної Росії до Харкова за розподілом. Торік у лютому вона втекла — і незабаром будинок зруйнувало. Нині вона живе на крихітній дачі за кілька кілометрів звідси.

Олександра пройшлася руїнами свого колишнього життя і взяла лише пару пластикових пакетів з речами, у тому числі пару запилених гумових чобіт і декоративну шаблю. "Все налагодиться. Будинок відновимо, держава допоможе”, - сказала вона, маючи на увазі програму, за якою громадяни отримують по п'ять тисяч доларів на ремонт.

Вона уособлює зухвалий і непокірний дух України, але напруга в суспільстві зростає. 21 місяць тому чоловікам боєздатного віку заборонили виїжджати із країни. "Багато сімей розвалилися", - розповів мені один співробітник неурядової організації з Харкова. Він навів приклад сусіда, чий шлюб розпався через конфлікт. “Дружина та діти перебралися до Лондона. Рівень життя у них підвищився. Повертатись вона не хоче. Незабаром мине два роки, і вони остаточно один від одного віддалилися. Ні про яке повернення людей, поки конфлікт не закінчиться, не може бути, але хто ж знає, коли це станеться?”. Він робить паузу. "Всі ми люди. Можливо, ці сім мільйонів людей розпочнуть нове життя і в Україну вже не повернуться”.

Після повернення до Києва, свого останнього ранку в Україні я зустрівся з людиною, яка знає про душевні рани від бойових дій більше за інших. Ксенія Возніцина – керівник Центру психічного здоров'я та реабілітації ветеранів. 48-річний невролог лікує солдатів із 2014 року. В даний час через її руки проходить по 220 осіб на день з посттравматичним стресовим синдромом та струсами мозку.

"У кожного солдата є симптоми контузії, у деяких навіть по два, три або навіть п'ять, тому що росіяни розгорнули величезну кількість артилерії, - розповідає вона. — Ударна хвиля — серйозна травма. Це невидима рана. Усі мої хлопці виглядають нормально, але є поведінкові та емоційні симптоми і нерідко це супроводжується депресією”. Вона назвала це розлад "клінічним хамелеоном", тому що він може не виявлятися протягом довгого часу. Через кілька років, від двох до п'яти, люди можуть зіткнутися з так званим посткоммоційним синдромом — агресивною поведінкою, суїцидальними нахилами і так далі. Люди не надають цьому належного значення”, - додала вона.

П'ять років тому, до відкриття спеціалізованого центру, Возніцина працювала у невеликій клініці. До лютого минулого року центр лікував ветеранів, навчав членів їхніх сімей та соціальних працівників. Тепер він зосередився лише на військовослужбовцях. За її словами, після кількох тижнів лікування багато хто повертається до бойових дій.

“Половині ми можемо допомогти. Інші ще не готові повернутися...”, - сказала вона.

Ще більше її турбують довгострокові наслідки конфлікту для всієї України. “Я завжди говорю, що душевне здоров'я ветеранів залежить від кожного з нас. Не ветеран має інтегруватися, а суспільство має змінюватись разом із ним. З ними треба поводитися якомога м'якше. І будь-якими способами переконувати, що вони герої. Багатьом здається, що вони зробили недостатньо. А деяких переживають від того, що вони живі, а їхні товариші по зброї мертві”, — каже вона.

Я згадав розмову напередодні з Андрієм Ставніцером, одним із найвідоміших бізнесменів України, який заснував реабілітаційний центр Superhumans (“Надлюди”) для тих, хто втратив кінцівки. Він вважає, що прірва між тими, хто воював і не воював, шириться. “Ті, хто не воювали, страждають від колосального почуття провини, — сказав він. - Це головна больова точка в суспільстві, і вона збережеться ще довгі роки”. Його турбує і те, що солдати, що повернулися, можуть геть-чисто розчаруватися в політиці — як це було з воїнами-афганцями.

Возніцина загалом згодна. “Ви ж не бачите фронту, — сказала вона. - Це велика проблема. Я навіть не знаю що відповісти".

Вона замовкає, коли через столик на іншому кінці кафе, де ми сидимо, лунає радісний вигук: “З днем ​​народження!”. Одні чоловіки кажуть: ми воюємо, щоб ви могли жити нормальним життям. Але при цьому солдати розуміють, що багато хто не жертвує коштів, не займається волонтерством і жодного відношення до бойових дій у принципі не має”, — сказала вона. Після закінчення війни дуже важливо вшанувати пам'ять усіх загиблих, сказала вона. “Крім того, у кожному міністерстві має бути своя політика щодо ветеранів. Я дуже сподіваюся, що це спрацює”, - сказала вона.

Через кілька годин ми спілкувалися з Олександром Міхедом, видатним письменником і автором двох захоплюючих есе для The Financial Times. Ми обговорюємо видатні досягнення України — як стоїчно вона переносить усі жахи цього конфлікту, її рішучість дотримуватися обраного курсу, формування нової української самосвідомості і що готують наступні місяці та роки. Навколо нас десятки людей обідають та п'ють пиво на сонці. “Це все ілюзія, – сказав Міхед, махнувши рукою у бік ідилічної сцени. — Кожен тут когось втратив на фронті”.

Financial Times , Великобританія