Ксенофобія, або Коли у себе вдома

"Понаїхали", "приїжджі", "зайди", "східняки", "западенці", "рагулі", "люмпени" – це дрібниця зі словникового запасу українського ксенофобу. Це форма вульгарної ідентифікації чужих і одночасно спроба зберегти та забезпечити собі винятковий статус у суспільстві.

Для надійності цей статус варто закріпити етнічними "аргументами", тобто нісенітницями про "Кров і грунт", а також автохтонність і титульність чи не від Адама та Єви.

Потім треба збудувати ексклюзивну історичну традицію, де була б вічна справедлива боротьба "наших" проти "чужих". І на підставі цього забити за собою статус локального деміурга – творця всіх смислів, який є еталоном та мірилом справжності та прикладом наслідування для всіх інших. Освіта, спеціальність, навички, вчинки тут не є важливими. Важливим є первісний страх перед чужинцями. Боязнь конкуренції та страхи перед невідворотністю змін.

Історія

Так історично склалося, що в уявленнях української спільноти існує щонайменше дві України. Справжня та не дуже. І тут постає питання, хто визначав і вибирав ці стандарти? Які критерії при цьому застосовувалися: загальна культура, мова, віра чи, може, історія? А може, спільний досвід? На жаль, відповіді на ці риторичні питання не можуть бути однозначними. А якщо додати, що довгий час плекалися регіональні розбіжності та спроби розвести різними полюсами, то можна зрозуміти, чому так легко політикам вдавалося інструменталізувати історію, мову, культуру та віру для своїх утилітарних проблем. Кожен із них хотів зліпити свою "Україну" та зобов'язати всіх інших її любити та поважати.

Причому охочих поживитися завдяки нав'язуванню політично ангажованого історичного, культурного чи мовного канону вистачало з обох боків. Так було і за радянських часів, і донедавна. Радянська ідеологічна машина та пропаганда намагалися сформувати стандартний образ правильного радянського українця. Для чого навіть погодилися на гібридизацію української культури: тут козаки у червоних шароварах танцюють "Гопак", тут дівчата у віночках кружляють "Веснянку", а тут гуцульські хлопці, з трембітами та мускулисті сталевари зі сходу застигли у скульптурній групі. Але якщо придивитися уважніше, то подібна "гібридизація" сформувала радянський культурний кокон, але не торкнулася регіональної пам'яті.

Культурна комунікація між сходом та заходом була насправді мінімальною. Їхні уявлення один про одного були зафіксовані переважно на рівні негативних стереотипів. Причому ці стереотипи спритно вирощувалися та поширювалися. У свідомості одних справжній українець – це той, що народився в СРСР, важко працював, будував "світле майбутнє", воював проти фашизму, споруджував ціною неймовірних зусиль індустріальні гіганти та жертвував для них своїм життям та здоров'ям. Часто така ідентичність формувалася як антипод до "неправильних" українців. Тих, які постійно взаємодіяли із Заходом, не любили радянську систему і майже завжди кооперувалися з ворогами Росії та Радянського Союзу.

На заході України, незважаючи на часту комунікацію з іншими регіонами через сезонні робітники або розподіл після вузів, також накопичувався негативний досвід. Через неприйняття відмінностей у побутовій культурі, різні пріоритети та поведінкові практики. Негативному взаємному сприйняттю з обох боків сприяли масові репресії радянської влади проти національного підпілля та дискримінаційна кадрова політика. Довгий час навіть шлюби між "східняками" та "західцями" у Львові були рідкісним явищем, оскільки можна було нарватися на підозри з боку спецслужб через те, що людина перебувала на окупованій території, походила з родини репресованих або мала близьких родичів за кордоном. Згодом ці відмінності стиралися, але залишалися на рівні пересудів і жартів. Наприклад, про те, що хлопець із Підволочиська ніколи не візьме собі за дружину дівчину з Волочиська. Хоча ці два міста лише поділяє лише річка Збруч. Але історія у них дуже різна.

До того ж, рукописна українська історія, м'яко кажучи, не завжди збігалася з усною та сімейною. Приналежність до різних держав та імперій суттєво позначилося на відмінностях витоків пам'яті, важливих цеглинок у фундаменті історичної ідентичності. Склалося те, що витоки пам'яті у різних історичних регіонах виявилися як іншими, а й антагоністичними. До того ж треба додати трагічну історію жорстоко репресованої та забороненої за радянських часів Української греко-католицької церкви. Труднощі в період її легалізації та свого роду "релігійну війну" між православними та греко-католиками у перехідний час. Те саме стосується мовної політики, використанням діалектів та відмінністю звичайних практик.

На підставі цього, формуючи новий спільний культурний простір, треба було інтенсивно працювати, починаючи з 1991 року, коли на всеукраїнському референдумі громадяни УРСР масово підтримали державну незалежність України. На жаль, тоді українці Сходу проігнорували національні питання, а українці заходу – соціально-економічні. І знову у них не було спільної мови. Стара радянська партноменклатура та чиновництво, а також перефарбовані активісти подбали про те, щоб цієї мови так ніколи й не з'явилося. Помилковою виявилася і "місіонерська" роль "західників", які вирішили українізувати на свій лад неправильних "східняків", посилаючи в Крим "поїзди дружби". Все це значно полегшило роботу регіональним князькам та феодалам, а також російській антиукраїнській пропаганді.

Відсутність міжрегіонального діалогу у вигляді широкої соціальної комунікації, непромовленість історії та вирощування взаємних негативних стереотипів – зробили українців легкою здобиччю не лише для нечесних політиків, а й для Росії. Російська пропаганда та штучне протиставлення сходу та заходу практично під час кожних виборів ставили Україну у патову ситуацію. Коли їхні результати буквально роздирали країну навпіл. А потім був Майдан та "Антимайдан". А далі пряма ворожа агресія та кривава війна.

Жорстока реальність

У результаті під впливом усіх цих факторів та під пресом потужної пропаганди сформувалася ситуація, коли не лише певні групи, а й цілі регіони перестали розглядатись як частина українського суспільства. За таких обставин виникла величезна спокуса до спрощень та узагальнення. Це тоді, коли Донбас означає сепаратизм і зраду. Коли російська мова – мова ворога. Коли чи не всі вихідці з Донбасу сприймаються у найкращому разі підозріло, а в гіршому – як вороги.

Отут і полягає наш український феномен. Виявляється, формула Карла Дойча про те, що ніщо так не поєднує націю, як наявність спільного ворога, може виявлятися лише частково. Справді, дії Росії як спільного ворога-чужинця об'єднала і консолідувала українців на рішучий опір. Блискавичний перехід країни на військові рейки, організація оборони, масовий запис добровольців до армії, як і безпрецедентна евакуація населення із зони військових дій, показали зрілість української нації. Але, водночас, продемонстрували, що наявність спільного ворога не скасовує присутності внутрішніх "ворогів". На поверхню вилізла нездорова конкуренція із керівництвом держави. Безпідставна критика та роздування надуманих "зрад". Знову посипалися спекуляції щодо справжності та несправжності українців.

І знову ж таки це стало можливим через те, що, починаючи з 2014 року, коли з Донбасу по всій території України почали масово розселятися біженці із зони бойових дій, майже ніхто не турбувався про те, як насправді вони адаптувалися за нових обставин. . Не давали "по руках" політиканам, які, наприклад, у боротьбі за посаду мера Львова звинувачували чинного голову міста у змові з донецькими сепаратистами. Мовляв, Андрій Садовий налаштував стільки нового житла, щоб розбавити "донецькими" кількість справжніх українських патріотів. Щоб у такий спосіб знищити опору українства. Тому стверджувалося апріорне ставлення до українських переселенців із Донбасу як до ворогів України та всього українського. На жаль, такі підходи набули масового характеру, незважаючи на те, що жителі Донбасу, які справді ненавиділи Україну, залишилися на своїй території, а не переїжджали до "націоналістичного" Львова. До Львова їхали ті, кому здавалося, що тут їм буде комфортно та спокійно. А зустрілися з підозрами та недовірою.

Досить частими були тоді й тепер існують безпідставні вимоги до переселенців. До яких, на жаль, належить категорична вимога розмовляти лише українською мовою. Стала поширена практика не відповідати питання, поставлені російською. При цьому під таку поведінку підбиваються цілі теорії. Мовляв, розмовляючи російською, «східники» закликали до себе «російський світ» та війну, а тепер хочуть ще й нас занапастити. У тому, що частина населення сходу та півдня справді голосували за проросійських політиків, винні не так вони самі, як те, що майже 30 років старі радянські феодали та нові українські «патріоти» нещадно грабували Україну. Винні ті, хто постійно з телеканалів та трибуни Верховної Ради імітував політичну боротьбу, відволікаючи українців від нагальних проблем. Зштовхуючи їх лобами на ґрунті історії,

Навіть зараз доводиться дивуватися з того, що не відважних інтелектуалів, які пояснюють, що Путіну не потрібно було запрошення на війну проти України. Він завжди мріяв її знищити. Що Путін помилився, розраховуючи на масову підтримку Росії населення східних областей України. Що Росія рівняє із землею Маріуполь та бомбить чудовий Харків не за мовною ознакою. Вони були російськомовними. А тому, що тамтешні українці грудьми стали на захист свого будинку. Своєї вітчизни. Тому особливо огидно виглядає мовна дискримінація сімей тих героїв, які продовжують захищати Україну та бити ворога, розмовляючи російською чи суржиком.

Тому дико виглядають масові факти та численні публікації в соціальних мережах про поведінку деяких містечкових «патріотів» і «патроток» про те, чому переселенці зі сходу приперлися до «їхнього» тихого раю, що вони повинні їх слухатися і підлаштовуватися під місцеві правила. При цьому виставляючи як свою особисту заслугу, те, що Путін не руйнує масово міста та села на заході України. Помилково уявляючи, що українська мова та любов і повага до умовного Бандери є охоронною грамотою від російських бомб і ракет. Насправді причиною тотального знищення східноукраїнських міст Росією є те, що вони розташовані в зоні досяжності російської артилерії. А до заходу України можуть долетіти лише дорогі ракети. Ще однією причиною такого тотального знищення є героїчний спротив українських військових. Які напрочуд довго утримували Маріуполь, не дозволяючи ворогові швидко просунутися вглиб країни. Тому що не здався Харків, який фактично перебуває на кордоні з Росією. Тому умовний спокій на заході України – це насамперед завдяки мужності та самопожертві чоловіків та жінок з усієї України.

Важливо також розуміти, що обов'язок захищати Україну – це не лише завдання українців, які мешкали в районі нинішніх бойових дій. Тому часті закиди з боку міських «патріотів», що чоловіки зі сходу втекли на захід, а західні мають замість них воювати, є нічим іншим, як небезпечною та підступною маніпуляцією. Не всі чоловіки із заходу воюють. Багато хто так само ховається від повісток. А бажання негайно «заголити» у військо чужих, сховавши своїх, також зі свого роду ксенофобського арсеналу. У всіх названих випадках чітко проглядається дія стереотипних уявлень, природою яких є уявна загроза з боку іншого. Боязнь втратити свій звичний світ. Страх перед новими викликами та конкуренцією. Переляк від того, що у цій конкуренції можна програти більш кваліфікованим та успішним.

Тому під час війни треба зберігати людяність та пам'ятати, що ми всі громадяни України. Усі маємо рівні громадянські права. А містечкові «патріоти», які, враховуючи обставини, опинилися у сприятливіших умовах, не мають жодного права пред'являти іншим претензії, а тим більше намагатися дискримінувати їх. Позиціонування, що переселенці зі сходу приїхали до іншої країни і мають підкорятися її законам та правилам, є неприпустимим усередині української держави. Бо це веде до розпорошення сил. Ослаблення потенціалу суспільства. І вилучає нашу спільну перемогу.

І на закінчення. Нові тенденції в українському суспільстві, викликані війною, чітко вказують на те, що навіть люди, які раніше тяжіли до Росії та розмовляли російською мовою, вже зараз самостійно стають україномовними патріотами своєї української Батьківщини. І тут не потрібні спеціальні наставники, які б їх до цього примушували.

 Zaxid.net