Понад 100 років історики та дослідники ламали голови, намагаючись знайти відповідь, що штовхнуло митця на такий божевільний вчинок. Найґрунтовнішу роботу провів психолог-дослідник з Каліфорнійського університету в Берклі Вільям Мак-Кінлі Раньян, який опрацював листи Ван Гога, свідчення очевидців та попередні гіпотези.
Історія починається в 1886 році, коли Ван Гог приїхав до свого молодшого брата Тео в Париж. Там він познайомився та потоваришував з багатьма відомими художниками, зокрема з постімпресіоністом Полем Ґоґеном.
Та вже у лютому 1888 року Ван Гог вирішив знову переїхати, цього разу до Арля, на півдні Франції. У жовтні 1888 року Ґоґен також переїздить до Арля на прохання свого товариша та колеги.
Перші дев’ять тижнів обидва митці жили у злагоді та творили шедеври. Та творча ідилія перетворилася на постійні сварки та серйозні конфлікти, повідомляє smart.novyny.live.
Сварка, що стала поштовхом до божевільного вчинку Вінсента Ван Гога, відбулась 23 грудня. Тоді Ван Гог накинувся з бритвою в руці на Ґоґена. На щастя, Ван Гог вчасно схаменувся і не завдав шкоди другу.
Проте після інциденту Ґоґен втік до готелю. А от Ван Гог залишився на одинці зі своїми думками, смутком, соромом, провиною та гнівом. Він відправився до ванної кімнати, підніс лезо до свого вуха, відрізавши частину.
Турботливо загорнутий відрізаний шматок художник відніс до місцевого борделю, де віддав його жінці на ім’я Рейчел. Згодом Ван Гога знайшли без свідомості у своєму будинку та відправили до найближчої лікарні з відрізаним вухом, однак місцевий лікар сказав, що вже занадто пізно, аби пришити вухо назад.
На думку Вільяма Мак-Кінлі Раньяна, була ціла сукупність факторів, які у підсумку стали поштовхом до такого вчинку.
Так, психолог зазначає, не для кого не секрет, що Вінсент Ван Гог мав низку медичних і психічних проблем, включаючи епілепсію, депресію, зловживання алкоголем і, можливо, біполярний розлад.
У той момент Ван Гог переживав особливий стрес. Його старший брат Тео, який надавав Ван Гогу фінансову та емоційну підтримку, одружився. Тож, художник втратив певну увагу та підтримку з боку брата.
Провина за бійку та спробу завдати другу шкоду, а також прагнення привернути увагу брата призвели до ексцентричного, імпульсивного акту самокалічення.
Є ще кілька гіпотез самокалічення. Одна говорить про те, що Ван Гог хотів зробити якусь поетичну заяву, перекручений витвір мистецтва, який — у своїй основі — має таке ж значення, як і його найкращі картини.
Інша теорія каже про те, що художник хотів відтворити бій биків. Він бачив один в Арлі і був глибоко зворушений ним. Наприкінці кожного бою матадори отримували вухо бика як приз, який вони демонстрували натовпу, перш ніж вручити жінці на свій вибір. Можливо, Ван Гог бачив себе одночасно “переможеним биком і переможцем”.
Після цього інциденту художник прожив ще два роки та створив кілька відомих творів, зокрема зобразив свій скалічений вигляд у картинах “Автопортрет із забинтованим вухом” і “Автопортрет із відрізаним вухом і люлькою”.
Варто зауважити, що в новій книзі Стівена Найфе та Грегорі Вайта Сміта стверджується, що насправді Ван Гог не навмисно застрелився в полі в Овері, Франція. Насправді його застрелив місцевий хлопець, з яким він мав “складні відносини”.
