Реальна історія про те, як через неуважність людина позбавляється сімейного щастя

"Нормальний шлюб у нас був", - казав Вітя. Нормальний. Як у всіх. Квартира від бабусі, однокімнатна. Ремонт зробили лише 10 років тому. Робота у Віті є. Вітіна зарплата на дорозі, знаєте, не валяється. Дружина теж працювала. Вітя був не проти. Він не патріархал якийсь, щоб дружину вдома замикати. Вони б, щиро сказати, не витягнули втрьох ні з яким таким патріархатом. Адже дитина ще, дочко.

Дружина теж отримувала хорошу зарплату, але на додаток до неї підробляла. Крутилася щосили. Медсестра таки. Вони вміють заробляти: там крапельниця вдома, тут масаж дитині зробити.

«Нормальна сім'я», — говорив Вітя, ніби виправдовуючись. Звичайна. Дружина вечорами на кухні шарудить. Вітя грає у танчики. Донька робить уроки. Іноді тупає за поясненнями до мами. А та, не знімаючи фартуха, пояснює, розповідає, питає. Хихикають там чогось удвох. Потім дочка повертається за робочий стіл, хрускаючи капустяною качанкою. Чим не щастя?

Щастя розвалилося за секунду. Було — і нема його.

Помер дядько дружини. У спадок залишив їй квартиру. За тиждень дружина від Віті пішла. Без скандалів та істерик. Вітіни заперечення не дослухала, м'яко зупинила потік звинувачень та стогнувань: «Все вирішено. Вибач, Вітя. Я йду". І пішла. І дочку забрала. Чому? Що там їй у цій квартирі?

За місяць побачив її на вулиці випадково. Красиві. Задоволена. Зникли темні кола під очима. Усміхається. Не йому — усьому світу.

Позвонил тайком дочери: «У мамы кто-то есть?» Оказалось, нет. Просто жизнь у мамы стала... немножко другая. Спокойная. Не надо готовить для Вити. Не надо для Вити стирать. Не надо убирать за Витей посуду. Не надо бегать в магазин как оглашенная по 2 раза на дню, потому что аппетит у мамы и дочки никак не мог соперничать с конским аппетитом Вити.

А Витя готов был волком выть.

Как будто из дома ушла стиральная машинка. С опцией раскладывания и глажки белья. Где такую купить? В магазине продавались только обычные. В которые самому надо насыпать порошок, белье по цветам сортировать. Да еще и в магазин вначале за этим самым порошком сходить. А Витя привык, что все как-то само.

Как будто любимый холодильник покинул Витю. Вместе с кастрюлей борща, который всегда присутствовал за белой дверцей. Вместе с едой, которая сама собой появлялась на полках. Вместе с пирожками, которые десятками пеклись в духовке, наполняя ароматом сдобного теста всю квартиру, а потом еще день-другой таились на полке холодильника, и Витя их подъедал.

Все ушло от Вити вместе с женой. Вся его жизнь вместе с чистыми льняными занавесками (как стирать-то их, господи?), ароматом субботней шарлотки и футболками, сложенными аккуратными стопками в шкафу. Только танчики остались.

Он не мог вспомнить, когда у дочери день рождения. У бывшей жены спросить было неловко. Пожалел, что не завел ежедневник с важными датами. Так из Витиной жизни ушли важные люди. Дочка обиделась, что не поздравил. Друзья семьи тоже перестали звонить.

Ось як руйнуються шлюби. Через випадкову квартиру у спадок. Якби не було цієї квартири, правил би Вітя своєю маленькою державою в межах бабусиної однодушки. Полягав би у міцних стосунках із борщем. Їв би Вітя пиріжки з яблуками, поглядав, як донька робить уроки, і горя не знав.

Квартирне питання псує жінок. Прямо біда!

/adme