Як приймали Декларацію про державний суверенітет України

Історичний документ, який фактично став програмою побудови незалежної держави, 16 липня 1990 року підтримали 357 парламентарів, зокрема абсолютна більшість комуністів. Проти голосували лише чотири народні депутати. Один утримався. Декларація започаткувала відновлення української державності, стала основою для розробки власних законів та нової Конституції — так здійснювалося одвічне прагнення до незалежності багатьох поколінь українського народу.

Сьогодні принципи, закладені в Декларації, сприймаються як щось природне й фундаментальне, але тоді вони були новими та радикальними. Згідно з документом, від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в чинних кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Декларація також проголошувала економічну самостійність України та право на власну грошову одиницю. Особливо страшним для комуністів та їхнього партійного керівництва у Москві виявився дев’ятий розділ Декларації, в якому визначалося право України на власні Збройні Сили — його не вдавалося погодити до останнього дня.

«Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, ПРОГОЛОШУЄ державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Нагадаємо, що тоді у Верховній Раді УРСР засідали дві непримиренні політичні сили: комуністична більшість — так звана «група 239» і демократична опозиційна меншість — «Народна Рада», до якої входили 125 парламентарів із 442. Проукраїнська опозиція попри монополію компартії на ЗМІ отримала майже чверть мандатів на перших у радянській Україні порівняно демократичних парламентських виборах у березні 1990 року, які здійснювалися на альтернативній основі, коли до бюлетеня для голосування було включено більше одного кандидата.

З першого засідання нової Верховної Ради 15 травня виникло жорстке протистояння між двома таборами. Втім, безпосередньо у день ухвалення остаточної редакції Декларації комуністи та демократи обійшлися без звичної конфронтації, а 16 липня навіть оголосили Днем незалежності — святковим і вихідним днем. Його урочисто відзначили один раз у 1991 році. Невдовзі Декларація поступилася місцем Акту проголошення Незалежності 24 серпня.

Той факт, що комуністи підтримали, здавалося б, чужий їм за духом документ, найчастіше пояснюють трьома причинами. По-перше, росія прийняла 12 червня 1990 року схожу декларацію раніше за Україну, що було вагомим аргументом у дискусії з «групою 239». По-друге, комуністи розгубилися після несподіваної відставки голови Верховної Ради УРСР Володимира Івашка, який проміняв крісло керівника українського парламенту на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС у Москві.

Вчинок колишнього першого секретаря ЦК КПУ завдав колосального удару по і без того низькому престижу Компартії України. У Києві навіть влаштували символічний похорон Івашка. По-третє, роботу Верховної Ради супроводжували багатотисячні антикомуністичні мітинги, зокрема й шахтарів, які вимагали департизації підприємств та перепідпорядкування вугільної промисловості Києву.

Нині покійний народний депутат перших п’яти скликань, рухівець Лесь Танюк вважав, що все вирішило саме громадянське суспільство, яке прагнуло незалежності.

«Прокомуністичні депутати розуміли, що колесо історії котилося вгору, до незалежності, і вони за нього вчепилися, завдяки чому і врятувалися. Ухвалення Декларації нагадувало післяпутчівське голосування за Акт про незалежність України. У 1991 році комуністи боялись ярлика „гекачепістів“, тому й проголосували за незалежність», — вважав Танюк.

Та не все було так просто, як здається тепер. Запекла боротьба демократів з комуністами йшла за кожне слово та речення і тривала кілька днів. Як ухвалювалася Декларація про державний суверенітет України «Вечірньому Києву» розповів співавтор цього документу, народний депутат першого скликання, дисидент і політв’язень Олесь Шевченко.

У 1990 році Олесь Євгенович очолював столичну організацію Української Гельсінської Спілки й був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради загальною конференцією викладачів і студентів Київського університету імені Тараса Шевченка, на якій у другому турі таємного голосування переміг чинного парламентаря, члена ЦК КПУ та ректора університету, академіка Віктора Скопенка.

У тодішній радянській пресі колишнього політв’язня називали не інакше, як «головним екстремістом Києва» за організацію численних антикомуністичних заходів. Сьогодні Олесю Євгеновичу 84 роки, але попри свій поважний вік, він продовжує займатися громадською діяльністю — очолює Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська Спілка та Київське товариство політв’язнів та репресованих.

«КИЯНИ ЗУСТРІЧАЛИ МАРГАРЕТ ТЕТЧЕР ГАСЛАМИ: «УКРАЇНА ПРАГНЕ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДІМ»

— Західний світ визнав незалежність України лише після референдуму 1 грудня 1991 року, на якому понад 90% населення висловилися на підтвердження Акту про державну Незалежність. До цього світові лідери боялися розпаду СРСР, як, здається, побоюються сьогодні і розвалу Росії. Напередодні прийняття Декларації у червні 1990 року до СРСР прибула прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер, щоб підтримати реформи першого та останнього президента Радянського Союзу Михайла Горбачова й у рамках цього візиту відвідала Київ. «Залізна леді» виступила у Верховній Раді УРСР. Її промова розчарувала поборників здобуття незалежності?

— Так, майбутнє України вона бачила лише у складі СРСР. Ми не мали тоді такої міжнародної підтримки, як тепер. Легендарна Маргарет Тетчер була першою з політиків світової величини у стінах нового українського парламенту. На площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) кияни зустрічали її з гаслами англійською мовою: «Україна прагне в Європейський дім». Ми також сподівались на її підтримку самостійницьких намірів нашої країни.

Дочекавшись, коли вона буде прямувати коридором до дверей урядової ложі, я зробив крок назустріч із синьо-жовтим букетом у руках зі словами: «Високоповажна пані Тетчер, дозвольте вручити вам цей скромний букет від демократичної опозиції у Верховній Раді». Особи, що супроводжували її переклали та пояснили, що вручені мною жовті квіти, обрамлені волошками — це кольори української національної символіки, яка досі ще офіційно заборонені. У відповідь пані Маргарет мені приязно усміхнулась і кивнула головою.

Але у своєму виступі у парламенті Тетчер висловилась за збереження цілісності радянської держави. Пані Маргарет чітко дала зрозуміти, що для Великої Британії краще мати стосунки з однією державою — СРСР, ніж з багатьма непередбачуваними країнами, що утворяться на пострадянському просторі. Ми дуже шанували Тетчер за тверду політику на міжнародній арені, але були розчаровані її позицією щодо майбутнього України.

Через рік до Києва, знову через Москву та Горбачова, приїхав ще один високий гість. Президент США Джорж Буш 1 серпня 1991 року виступив у Верховній Раді зі схожою промовою про збереження СРСР.

Захід підтримував Михайла Сергійовича, щиро вірив у «перебудову», реформи та його здатність перетворити СРСР на соціалістичну країну з людським обличчям. Водночас міжнародна спільнота дуже боялася розпаду СРСР і розповзання ядерної зброї.

Але тоталітарна система, створена комуністами, за своєю природою не піддається реформуванню. І спроба Горбачова це зробити закінчилася повним розвалом СРСР у 1991 році. Адже комуністична система могла функціонувати тільки як тоталітарна імперія на основі страху, примусу та кривавих репресій.

На жаль, сьогодні ми не бачимо чіткої позиції США, як лідера західного світу щодо майбутнього рф. Вони вважають, що поразка росії у війні або її розпад на незалежні держави може спричинити значне посилення Китаю.

«ВТЕЧА ІВАШКА ДО МОСКВИ ПІДІРВАЛА ВПЕВНЕНІСТЬ КОМУНІСТІВ У СВОЇЙ СИЛІ»

— Пане Олесю, на чому все ж таки базувався компроміс між комуністичною більшістю й демократичною меншістю при ухваленні Декларації?

— На той час декларації про суверенітет різного ступеня вже ухвалили парламенти кількох інших республік. Зокрема, подібні процеси пройшли у країнах Балтії, які нам були за приклад. Російський парламент ухвалив декларацію раніше, ніж Верховна Рада, а саме 12 червня 1990 року. Ми використовували цей вагомий для комуністичної більшості аргумент. Мовляв, російський парламент, по суті, комуністичний, вже прийняв декларацію, тож чому ми маємо зволікати.

Проте ортодоксальна частина комуністів знала, що в Декларації про державний суверенітет РРФСР останнім пунктом було заявлено, що вона, Декларація, є основою для укладання Союзного договору.

Тому депутати-комуністи категорично домагалися аналогічного включення й до тексту нашого документа. Тут було досягнуто необхідного компромісу, і ось як воно звучить в остаточно проголосованому варіанті: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».

Тобто, замість «декларація є основою для укладання Союзного договору», як написано в росіян, у нас — «принципи використовуються». Принципи! Використовуються! Розумієте тонкощі? Принципи нашої, української декларації припускали можливість укладання міждержавного союзу виключно на конфедеративних засадах!

І ще одна відмінність, упроваджена особисто мною: я зробив так, щоб слово «союзного» було написане з малої літери. А це означало, що йдеться не про конкретний документ під назвою Союзний договір, а про договір як загальне поняття, який може бути укладений з різними державами, наприклад, з Польщею або Швецією. «Група 239» цих тонкощів не вловила.

— Але остаточної впевненості, що декларація буде ухвалена все ж таки не було?

— Такі побоювання були. Але втеча їхнього лідера Івашка до Москви, коли у парламенті обговорювався проєкт Декларації, значною мірою підірвала їхню впевненість у своїй силі. Івашко разом із 40 найактивнішими депутатами — членами Компартії поїхав до Москви на XXVIII з’їзд КПРС і надіслав звідти заяву про складання повноважень голови Верховної Ради. Тоді серед членів КПУ, що залишилися в Києві, почалася паніка: «Івашко нас зрадив!».

Поступово, крапля за краплею «група 239», у складі якої почало утворюватися крило «суверен-комуністів», почала дослухатися до наших аргументів. І що важливіше — нас слухала вся Україна. Ми домоглися прямої трансляції сесійних засідань по радіо.

А найголовніше — ми мали потужну підтримку з вулиці, патріотичні сили активізувалися не лише в столиці, а й по всій Україні. Під час обговорення Декларації під стінами парламенту не вщухали мітинги. Десятки тисяч людей з гаслами та мегафонами вимагали негайного прийняття цього історичного документа. Взагалі, весь наш поступ до Незалежності був би неможливий без всенародної підтримки.

«Я З ЛЮБОВ`Ю НАЗИВАВ ІВАНА ПЛЮЩА «НАШ УКРАЇНСЬКИЙ КУРКУЛЬ»

— Втім, члени Компартії усіляко намагалися вихолостити зміст Декларації та сперечалися мало не за кожне слово…

— Запекла боротьба з комуністами йшла ледь не за кожну крапку. Найбільш бурхлива дискусія точилася щодо заміни «УРСР» на «Україну» в назві Декларації. Комуністи вперлися, заявивши, що так не має бути, оскільки є Українська Радянська Соціалістична Республіка і Верховна Рада УРСР, тож треба називати речі своїми іменами. Ми довго їм намагалися розтлумачити, що не може бути суверенітету у радянській республіці, йдеться про суверенітет українського народу.

Декларація про державний суверенітет України стала дорожньою картою прямування до проголошення державної незалежності. Ми послідовно приймали нормативні акти та вилучали цілі статті з Конституції УРСР, які прив’язували нашу країну до СРСР. Одним із перших прибрали з чинного на той час Основного закону статтю про визначення комуністичної партії Радянського Союзу як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства». У серпні 1990 року Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, у жовтні — внесла зміни до Конституції про верховенство українських законів над союзними.

— Замість Івашка першу сесію Верховної Ради УРСР почав вести перший заступник спікера парламенту Іван Плющ, який тоді теж був членом компартії. Івана Степановича також довелось переконувати у необхідності прийняття Декларації?

— Івану Степановичу пам’ятник треба поставити. Я його з любов’ю називав «наш український куркуль», хоча він теж вийшов з Київського обласного комітету компартії України.

Ідейних комуністів тоді було не так уже й багато. Чимало свідомих українців мусили носити партійний квиток у кишені, щоб мати змогу реалізувати свої здібності у науці чи інших професіях. Достатньо згадати академіка Ігоря Юхновського, який також колись був членом компартії, але у 1990 році він уже очолював Народну Раду у парламенті. До речі, ні у кого з українських комуністів у партквитках не було написано «член КПУ», у всіх — «член КПРС».

Що ж стосується Плюща, то він був справжнім свідомим націонал-комуністом, якщо в цей термін можна вкладати позитивне значення. Завдяки його розумінню, енергії та наполегливості були ухвалені дуже важливі положення Декларації, зокрема й про те, що Україна має право на власні Збройні Сили.

— Пане Олесю, а скільки всього було проєктів Декларації?

— На розгляд Верховної Ради наша Комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин винесла один єдиний проєкт документа. Хоча ми і вдень, і вночі розглядали багато пропозицій та індивідуальних проєктів, внесених народними депутатами. Робота над документом тривала півтора місяця.

Попри те, що представники Народної Ради несподівано отримали більшість у комісії, посада голови нам не дісталася. Така ситуація гальмувала нашу роботу. Підтримки від голови — комуніста ми не мали. Кожне речення чи навіть слово ставилося на голосування, але нам вдавалося отримувати одна по одній маленькі перемоги.

«БАГАТОТИСЯЧНИЙ МІТИНГ СКАНДУВАВ: «УКРАЇНА БЕЗ МОСКВИ»

— Один пункт Декларації особливо у сьогоднішніх умовах війни сприймається дуже неоднозначно. У документі йдеться: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї». Чим тодішні депутати керувалися, коли декларували позаблоковість України та її без’ядерний статус?

— Цю пропозицію в залі парламенту озвучив Іван Драч, але це не означає, що то була його власна ідея. Ми сприймали таку заяву як гарантію міжнародної підтримки в майбутньому. І не треба забувати, що тоді ще існував, створений на противагу НАТО військовий блок європейських соціалістичних країн Варшавського договору на чолі з СРСР. Багато, хто з нас вважав прийнятним проголосувати за цей пункт тільки задля того, щоб наша республіка ніяким чином не була пов’язана з цим блоком. Нехай у нього входить Радянський Союз, але без України.

Але ми усвідомлювали, що у майбутньому доведеться відкоригувати положення про нейтральність і без`ядерний статус. І коли пізніше у 1993-1994 роках постало питання, що Україна має віддати ядерну зброю, прозвучало багато слушних аргументів щодо необхідності позбутися стратегічної зброї масового ураження.

Проте не було жодних причин віддавати тактичну ядерну зброю. Група депутатів з «Народної ради», до якої належав і я, виступали категорично проти цього. Втім, під тиском Заходу та росії тодішнє керівництво України погодилося позбутися всієї ядерної зброї. Натомість ми отримали тільки гарантії безпеки за Будапештським меморандумом 1994 року, якими Росія знехтувала рівно через 20 років.

— Як вас зустріли люди, які зібралися біля Верховної Ради, після ухвалення Декларації?

— Коли прийняли історичний документ, депутати від Народної Ради вийшли до людей. Біля парламенту багатотисячний мітинг скандував: «Україна без Москви». Нас буквально завалили квітами. Я бачив, як від пережитого хвилювання та значення історичної події котилися сльози щастя по обличчях парламентарів: письменника Романа Іваничука та поетеси Ірини Калинець.

А ввечері ми вирушили на площу Жовтневої революції, де проходив багатотисячний стихійний мітинг з нагоди прийняття Декларації. Перед людьми виступив В’ячеслав Чорновіл, а я за допомогою мегафона вніс пропозицію, яка особливо назріла. Я сказав: «Настав час перейменувати площу Жовтневої революції у Майдан Незалежності. Прошу проголосувати!». Десятки тисяч рук здійнялися вгору.

Можливо, це й нескромно, але я можу називати себе хрещеним батьком назви «Майдан Незалежності». Київрада офіційно прийняла відповідне рішення щодо перейменування площі Жовтневої революції та однойменної станції метро лише 26 серпня 1991 року, через два дні після проголошення Верховною Радою державної незалежності України.