"В російській колонії нас били руками, ногами, палками, шокерами. Приводів для цього було не потрібно", - звільнений з полону нацгвардієць Артем Матвєєнко

Звільнений у червні 2025 року з російського полону нацгвардієць Артем Матвєєнко розповів в інтерв’ю УНІАН про умови, в яких росіяни три роки утримували українських бранців, та що допомагало не зламатись.

Нацгвардієць Артем Матвєєнко разом з побратимами, з якими обороняли Чорнобильську атомну електростанцію, потрапив у полон до росіян у перший день повномасштабного вторгнення. Обміну довелося чекати довгих три роки (Артема звільнили 26 червня 2025 року), і майже увесь час чоловіка утримували у Виправній колонії суворого режиму №1 Тульської області, відомій чи не найжорстокішим ставленням до українців – як військових, так і цивільних.

Перебуваючи на реабілітації після такого тривалого ув’язнення, Артем Матвєєнко розповів УНІАН про полон, умови утримання, та що допомагало не зламатись і дочекатись звільнення.

Пане Артеме, як відомо, у лютому 2022 року російські війська з півночі заходили на Київ, в тому числі, через Чорнобиль. Ви були серед оборонців ЧАЕС, яку росіяни захопили в перший день повномасштабного вторгнення. Згадаєте, як все відбувалось?

На території атомної станції та безпосередньо біля неї перебували як цивільні особи, оперативний персонал ЧАЕС, наш підрозділ, військовослужбовці з інших частин (по різних даних – був спецпідрозділ та прикордонники). Вже 23-го лютого увечері частина військових змінювали місце дислокації і перед цим своїм маневром заїжджали до нас, питали, чи ми залишаємось. Ми залишались… Ми виконували наказ, і відряджена з нашої частини кількість людей залишались на постах, не покидали станції.

Після того, як росіяни взяли ЧАЕС під контроль, ми вже не мали виходу. В перші ж дні вони добровільно-примусово вимагали передати їм пости, розповідати, що де знаходиться і так далі. Так ми залишались на станції ще більше ніж місяць. А 1 квітня нас звідти перевезли.

Просто вивезли з території ЧАЕС на якесь інше місце дислокації росіян, чи вже на територію Російської Федерації? Знаю, що затриманих російськими військовими в Київській області цивільних спочатку утримували в якихось складських приміщеннях, зокрема у Вишгородському районі Київщини, також їх змушували рити окопи…

Нас одразу перевезли до Білорусі. Там у якомусь господарському приміщенні, можливо, це був хлів, чи щось таке, був такий собі "перевалочний пункт". В ньому нас тримали дві чи три доби. Далі привезли до Брянської області, в Новозбирківське СІЗО №2.

Як довго ви там перебували? Чи бачили і, можливо, спілкувалися з іншими полоненими? Наскільки нам відомо, в той самий час і в тому самому місці утримувались і цивільні бранці росіян, серед них був мій колега, журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який досі перебуває в заручниках РФ.

Там було дуже багато українців. Не можу сказати, цивільні чи військові. Ми не мали змоги спілкуватись один з одним. А як довго? Десь до 12 чи 13 травня нас утримували в цьому СІЗО, а потім перевезли в Тульську область РФ (виправна колонія суворого режиму №1 Тульської області розташована в місті Донський, за понад 600 км від України, - УНІАН). І там ми вже перебували до самого звільнення – 26 червня 2025 року.

Можете розповісти про умови, в яких ви утримувались в цій російській колонії?

Нас утримували в камерах коли по дві людини, а коли й по двадцять чотири. По-різному. Я перебував в різних камерах, то був у двох з іншим в’язнем, то нас було шістнадцять, а то – більше двадцяти. Між камерами нас переміщували, не тримали одних і тих самих в одному місці.

Над в’язнями знущались – морили холодом та голодом? Били?

І таке було. Били руками, ногами, палками, шокерами. Приводів для цього їм було не потрібно… Змушували увесь день стояти з опущеною головою, руки за спиною.

Один раз на день могли вивести на "прогулянку", але цього дуже не хотілось. Бо, як тільки відчинялась камера, було зрозуміло, що зараз будемо "отримувати". Тому камера вже в якийсь момент сприймалась як якась "нірка", в якій навіть затишно, бо їх [росіян, співробітників колонії] в ній немає.

Розкажіть, чи таке ставлення було лише до українців, чи й до в’язнів інших національностей чи, як росіяни люблять говорити, "осіб не слов’янської зовнішності"? Приміром, до повномасштабного вторгнення в Україну таке "особливе" ставлення у росіян було до українців з Криму, кримських татар. Або останні півроку - після того, як Росія розсварилась із Азербайджаном – під каток знущань потрапили азербайджанці…

Я можу казати тільки за себе. Майже увесь час мене утримували тільки разом з такими самими українцями. Лише один раз мене перевели в камеру, в якій був колумбієць. Але це був наш – в тому сенсі, що він був військовослужбовцем Збройних сил України.

І ставлення з боку росіян до нього було таке саме, як до вас?

Так, його так само роздягали, морили голодом, застосовували шокери. Все було так само.

Було щось, що допомагало вам триматися?

Це не поясниш. Загалом, це правда, що людина, яка не була в полоні, не зрозуміє людину, яка там побувала.

У всіх – різний, скажімо так, поріг стійкості. І психологічний, і фізичний. Я бачив, як багато хлопців "ламалися". Я не знаю, чому, але мені вдалося встояти. Може, я якось по-іншому себе налаштував. В мене ціль була - вижити, повернутись додому, обійняти маму, татка, сестру. Ну, я дійшов до своєї цілі.