Минуло вже понад три місяці з того часу, як війна для Миколаївщини стала реальністю і позначилася на житті кожного її мешканця. Хтось був змушений покинути рідні краї, хтось втратив роботу, вдома і все, що наживалося багатьма роками, хтось втратив рідних та близьких... А для когось усі ці біди сплелися воєдино.
В Україні вже кілька днів як мав закінчитися дефіцит бензину та дизеля. Відпускаючи цінники, влада стверджувала, що вже до кінця травня ситуація на АЗС стабілізується.
Для школярів цукор – тема неприємна, тому після уроків я намагаюся давати дітям печиво та шоколадки подалі від очей інших батьків. Існує багато думок щодо того, чим ми годуємо наших дітей; я знаю, що рисові коржики та хумус корисні, але невеликий перекус не завдасть шкоди за умови здорової вечері. Все має бути в міру, так?
За даними агентства ООН у справах біженців, за час війни Україну залишили 6 мільйонів людей.
Незважаючи на всі спроби держави та трейдерів прискорити постачання палива в Україну, АЗС продовжують "висихати".
За низкою подій, що відбувалися у Миколаєві наприкінці минулого року, багато хто не оцінив масштаби іншої події. Миколаївці перебували в очікуванні локдауну, уявляли собі, як його проведуть, як він позначиться на нас усіх і кожному зокрема, що буде під час його, що після. І захоплення нафтобази, яке відбулося 25 грудня, для багатьох виглядало як цілком собі рядова подія, такий собі місцевий «екшн», яких у нас за останні роки і так «вище даху». Подумаєш – якась нафтобаза, якесь захоплення. Мало, що в нас захоплюють.