Розкриття таємниць Всесвіту чи галюцинації: що відбувається в голові вмираючої людини

Останні слова людини часто мають майже міфічну вагу, від них чекають глибоких, поетичних чи відвертих слів. Однак у реальності кінець життя рідко буває таким упорядкованим. Замість того, щоб виголосити пронизливу останню промову, багато людей відчувають делірій — стан гострої розгубленості, який в останні дні життя відчувають до 88% невиліковно хворих пацієнтів. Цей поширений, але маловивчений феномен часто змінює мову, розумові процеси і свідомість, ускладнюючи очікуване прощання, пише Фокус.

Делірій проявляється по-різному і, загалом, його можна розділити на гіперактивний і гіпоактивний. Деякі пацієнти стають неспокійними і збудженими, говорять уривчастими або безглуздими фразами, в той час як інші стають млявими і несприйнятливими. Остання форма особливо підступна, часто залишається непоміченою або помилково списується на просту втому, пояснює Майкл Ерард, лінгвіст та історик, а також автор книжки "Прощавай, я люблю тебе", присвяченої нашим першим і останнім словам.

Причини його прояву можуть бути різними, від відмови органів та інфекцій до побічних ефектів ліків, але результат залишається одним і тим самим — відрив від реальності, який часто змушує близьких шукати сенс у словах, яких може не бути. Біологічно делірій виникає через дисбаланс нейротрансмітерів, що порушує зв'язок між нейронами.

На відміну від незворотних ушкоджень мозку, ці порушення часто оборотні, якщо лікувати основну причину. Однак наприкінці життя, коли численні системи органів починають відключатися, така корекція рідко можлива. Натомість медичні працівники зосереджуються на догляді за хворими, використовуючи коригування довкілля, гідратацію та інколи медикаменти, щоб полегшити дистрес, не прискорюючи смерть.

Незважаючи на поширеність делірію, його часто неправильно діагностують, сприймаючи за деменцію, депресію або навіть духовний досвід, каже Ерард. У деяких посібниках із хоспісу пропонується приймати змінене сприйняття пацієнта, а не заперечувати його — якщо вмираючий бачить давно втраченого родича або вважає, що готується до подорожі, тим, хто доглядає, рекомендується підтверджувати ці переживання, а не відкидати їх.

Такий підхід допомагає знизити тривогу і дає змогу присутнім повноцінно взаємодіяти з вмираючим, навіть коли традиційна комунікація порушується. Культурні очікування, пов'язані з останніми словами, ще більше ускладнюють сприйняття слів, сказаних у маренні. Упродовж усієї історії людства останні слова записували й аналізували, наче в них міститься якась глибока істина, однак багато з цих моментів було сформовано під впливом того самого когнітивного розладу, що спостерігається в сучасних пацієнтів.

Романтизоване уявлення про передсмертні слова вступає в протиріччя з біологічною реальністю, коли мозок намагається функціонувати, а тіло не справляється. У книзі "Останні слова відомих людей" Вільям Б. Брамс зібрав тисячі таких останніх моментів, наголосивши на непередбачуваній і часто незв'язній природі реальних останніх слів. З огляду на те, що стан марення зачіпає значний відсоток пацієнтів, які помирають, його наявність слід розглядати не як аномалію, а скоріше як природну частину процесу.

Хоча він може розмивати межі між ясністю і сплутаністю свідомості, це не скасовує значущості останнього спілкування з людиною. Завдання полягає в тому, щоб змінити точку зору — не шукати ясності там, де її немає, а прийняти ті моменти, які залишаються, якими б фрагментарними вони не були, підсумовує Ерард.