На Миколаївщині окупанти закатували та вбили чоловіка, якого оббрехали односельці

На Миколаївщині чоловіка оббрехали односельці, заявили, що він нібито ховає зброю. А насправді він, за походженням росіянин, просто любив українську мову та мав чітку проукраїнську позицію, йдеться у  ТСН.

У селище Лоцькіне Миколаївської області Тетяна Бажко із чоловіком приїхали 40 років тому, як тільки закінчили миколаївський педагогічний університет.

«Я викладала фізику, математику та бібліотекарем була. Зараз я теж пішла, він пішов 10 років тому на пенсію з вислугою років, і я теж. Так я в бібліотеці так і працювала, а він почав займатися сільським господарством, засівав поля – ячмінь пшениця, соняшник», – розповідає Тетяна.

Її чоловік Сергій – росіянин за походженням. Але у його профілі у соціальній мережі було гасло: "Я хочу, щоб у всьому світі перестали розуміти російську мову". Веселий турист, мандрівник, шукач пригод, якому було 59. І саме через вік не потрапив до тероборони. А коли російські окупанти увійшли до рідного села, він був серед тих, кого одразу захопили в полон.

«У нас у селі були люди, які з радістю сприйняли окупацію, які з цими ж росіянами чай пили, як вони кажуть, обідали, напевно, що вони говорили, бо був чоловік, що кричав, ну чули сусіди, що Божко — бандерівець. Через нього мої сини бандерівцями стали» , – розповідає жінка.

Після полону свого Сергія Тетяна бачила лише раз – його привезли додому – пораненого, закривавленого. «Привезли його вже побитого, і рука була підв'язана. Я до нього ще підбігла і говорю, що з рукою, а він каже, що куля в лікті прострелила руку», — розповідає дружина закатованого.

До Тетяни росіяни ще кілька разів приходили з обшуками. Казали, ніби чоловік служив у «Азові». «Вони вимагали, коли ходили і обшукували будинки, то шукали кулемет, і мені казали: «Мати, віддай кулемет». Кажу, ну де у нас кулемет, якби у нас, я б вам все віддала...», — згадує жінка.

Коханого Сергія Тетяна шукала по всьому селі. Хотіла хоча б погодувати та обробити рану. Була й у штабів росіян та бойовиків "ДНР". Бажання знайти чоловіка було сильнішим за страх.

«Я ж до останнього сподівалася, вони колись говорили, що випустять, то я була впевнена, що вони випустять. Сюди нікого не пускали, навіть через дорогу перейти була проблема», – розповідає вона.

Окупанти зібралися і зникли з села раптово. Тетяна продовжувала шукати Сергія і навіть кинулася наздоганяти колону окупантів, хоч і не знала, в якій машині міг бути її чоловік. Коли повернулася до села і побачила, як довкола поля збираються її односельці. Її чоловік лежав убитий у ямі.

«З усіх вулиць зійшлися, вони мабуть побачили, що рука виглядає... і ми коли під'їхали, то вони вже викопали килим... Яка то була страшна поза, це не передати. Вони його кинули, руки в різні боки, ноги теж, щось страшне було, обличчя побите. І футболку, коли підняла, то постріляний уже був», — згадує жінка .

З цього поля вона рушила до тих же сусідів, які дали притулок у себе росіянам і, мабуть, здали Сергія.

«Я вчепилася в нього і говорю, ви вночі спати не будете, він вам сниться буде, дивіться, що ви наробили», – каже Тетяна.

Наступного дня сусіди приїжджали вибачатися. "Вона каже, а що я винна, що я "росіянка". Кажу, але у нас росіян у селі багато, так що всі з цими загарбниками чаї розпивали та їхали, пили. А чоловік каже, що мені все одно, де жити, аби добре жити. Чого ж ви тоді?"

На цвинтарі біля могили чоловіка Тетяна каже, що це злочин Росії, який досі залишається безкарним. Але навіть зараз сподівається, що смерть її Сергія не буде марною.

«Сергій завжди говорив українською. Сподіватимемося, що наші діти, молодь говоритимуть українською, цінуватимуть українську, свою державу Україну», — сподівається вона.