Як росіяни руйнували села та людські долі: репортаж із Херсонської області

Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, ворог майже щодня обстрілює місто та правобережну частину області, тероризуючи місцевих мешканців.

Журналіст та засновниця волонтерської організації VATRA Анастасія Рокитна побувала у деокупованих селах Херсонщини, повідомляє РБК-Україна .

Херсонська область, а точніше її правий берег, видихнула після місяців окупації російською армією. Перебуваючи на українських землях, росіяни кошмарили людей та знищували те, що вони творили роками. А тікаючи, залишили "пам'ять" про себе, замінувавши все, що можна.

Села звільненої Херсонщини повертаються до життя, хоч це зовсім непросто. Дикі, випалені сонцем та ударами артилерії південні степи, пахнуть порохом та солярним вихлопом. Дим від імітаційних зарядів з'явився перед очима.

– Це навчання, – повертає до реальності водій нашого автомобіля.

- Зрозуміла, - повернулася я після миттєвого спогаду про Донбас.

Сьогодні ми їдемо Херсонщиною, яка ще два місяці тому буквально страждала від навали ворожої техніки та солдатів. Дорога з Миколаєва до Херсона дев'ять місяців була закрита через бойові дії. З 11 листопада ситуація змінилася, прапор України повернувся на своє місце. Збройні сили звільнили частину регіону від російської орди.

Село Бобровий Кут, куди ми й їдемо, було крайньою точкою карти окупованої Херсонської області, яка проходила по межі річки Інгулець. Рухаємось обережно дорогою тільки там, де є сліди машин. Тому що окупанти, коли залишали область, окрім розграбованих та спалених будинків, залишили заміновані шляхи, лісопосадки та навіть річку.

– Наш один пішов до річки, щось хотів подивитися. Вибухнув. Ми все чули. Добре хоч живий, – розповідає місцевий мешканець Сергій.

Чоловік пробув усі місяці окупації у селі. Каже, ставлення росіян до населення було дивним. Спочатку вони питали людей, чи їх ніхто не ображав тут до "визволення". А потім самі почали "творити жах" людям, грабуючи вдома і стріляючи над головою, якщо хтось відмовлявся співпрацювати.

Сім'я, яка живе поруч із Сергієм, відчула на собі, як це говорити окупантам "ні".

– Того дня вдома була я, мій син та два онуки. Росіяни прийшли із вимогою, щоб ми віддали їм автомобіль. Ми відмовились. Вони почали стріляти у повітря з автомата, кричати. Потім забрали старшого онука та сина "на підвал". Казали, що не відпустять, доки автомобіль не віддамо, – розповіла місцева мешканка Катерина, сльози підступали до її очей.

Сім'ї все ж таки довелося попрощатися з автомобілем, заради двох близьких людей.

Наймолодший із онуків – Ванька – все це бачив на власні очі. У свої 9 років хлопчик пройшов окупацію, бачив звірства російської армії, а зараз, схоже, до кожного незнайомця ставиться з підозрою. Вид з-під чола, стиснуті в кулачок долоні. Він не хотів з нами говорити, все мовчав, ховаючись за спідницею бабусі та слухав її розповіді. Росіяни забрали безтурботне дитинство маленького Івана, навіть не знаючи його імені.

– Він, коли чує звуки літака, одразу біжить до хати з криками, що треба спускатися до підвалу. Я йому говорю, що все добре, це наші. А він все ніяк не може звикнути, – сказала Катерина.

Іван – не єдина дитина у селі, якій довелося бути тут усі місяці окупації. По вулиці вище мешкає багатодітна родина. Батькам доводилося ховати п'ятьох дітей від російських солдатів. Вони рідко виходили надвір. Найчастіше бачили стіни підвалу, ніж своєї кімнати. Оксану як найменшу берегли найбільше. Вона, як і Ванька, не хотіла розмовляти з нами.

– Нема куди було їхати. Ми вирішили бути вдома, тут хоч де є жити, – відповідає бабуся дівчинки.

Усі, хто тут залишився, кажуть, що на них ніде не чекали. Але вони поки що не знають, як це "пересиджування в окупації" позначиться на подальшому житті їхніх дітей.

Незважаючи на всі жахи, сонячні промені все ж таки пробиваються у звільнене від російської навали село. До Бобрового Куту повертається життя: волонтери привозять продукти, ремонтують дахи будинків та огорож. Люди частіше виходять надвір, хоча звичка говорити пошепки залишається.

Найкращого вимагають самі дороги, що ведуть до села. Марсіанська поверхня асфальту, здається, такою була до повномасштабної війни. Цими дорогами ми їдемо далі, зупиняючись у селі Калинівське, розташованому трохи далі за Боброву Куту.

Бачимо, як на рештках дитячого майданчика, до якого потрапив снаряд важкої зброї, сидять діти з батьками. Дахи більшості будівель знесені, є стерті "під нуль" будинки. Дається взнаки артилерійська робота противника.

Проїжджаючи трохи далі, бачимо чоловіка, що пиляє гілки дерева. За ним – будинок, у якому колись жили люди. Перед будинком – перевернутий розбитий автомобіль.

– То вони його розстріляли. Ми відтягли сюди, щоби на дорозі не валявся. Вони не одну таку машину розстріляли, – ділиться місцевий мешканець Іван.

Розповідаючи про жахіття окупації, чоловік починає плакати. Його дружина померла перед вторгненням росіян. Потім окупація, грабежі, життя в наполовину цілому будинку і "розваги" солдатів. Каже, що росіяни, наприклад, могли збирати групи людей і ставити на коліна, бо "просто їм це подобалося". Або катувати, бо місцеві, як і у Бобровому Куті, не хотіли співпрацювати.

- Брали на "підвали" чоловіків. Ті потім поверталися побиті. Це у кращому випадку. Вони їм ще плоскогубцями нігті зривали. Забирали туди, до себе, за те, що "побачили щось підозріле". Або за слова, що Херсон – це Україна, – згадує чоловік.

Іван усе ще наляканий, дивиться у вічі й питає, чи не прийдуть вони знову. Навіть ті, хто раніше був за "братній народ", тут зрозуміли хто свій, а хто ворог. Після окупантів у селі досі немає світла, частково газу та опалення. Але головне, що не в Росії, додають люди.

Сьогодні до них приїхали волонтери, які роздавали гуманітарну допомогу. Мобільного зв'язку не було, щоб зателефонувати до сусідів. Люди стали просто ходити по домівках один одного, звати сусідів, щоб вони встигли взяти собі продуктовий набір.

Загальне горе поєднало всіх. Люди між собою привітні, турбуються одне про одного. Замість "Доброго вечора" обміняються словами: "Слава Україні/Героям Слава" і всі повторюють: "Бережіть себе". У схованому серед степів селі місцеві знають, що треба триматися разом.

До своїх будинків вже активно повертаються ті, хто встиг евакуюватися до приходу росіян. Хоча найчастіше місцевим тут нема куди їхати. Більшість будинків розграбовані та розбиті. Школи, дитячі садки та будинки культури – з пробитими стінами від снарядів.

– Але головне, що вдома, – кажуть люди, беручи себе в руки та лікуючи зламані долі після російського панування.

Область ще довго буде приходити до тями від окупації. Ще тривають бойові дії в іншій частині регіону, звідки росіян поки що не вдалося вибити. Але поступово Херсонщина ремонтується та відновлюється. Місцеві сподіваються, що більше у їхніх будинках не буде окупантів.