Скандальний миколаївський пенсіонер взявся за виховання німецьких чиновників та поліцейських

Миколаївський пенсіонер Анатолій Ільченко, який здобув популярність за рахунок своїх численних пікетів із плакатами, якими, як він сам стверджував, «виховує» миколаївських чиновників, з початком війни евакуювався до Німеччини. Проте і там виявилось не все так просто.

У листі до нашої редакції Ільченко виклав усі проблеми, з якими він зіткнувся у Німеччині. Зокрема, зробив висновок, що чиновники та поліцейські в цій цивілізованій європейській країні не так уже й опікуються мешканцями, як ми звикли собі уявляти.

«15 квітня нас привезли до готелю в Реґенсбурзі й поселили там. Пізніше інші хвалилися, що отримували якісь кишенькові гроші при реєстрації. Мені таких не давали і я не шукав їх. 21 квітня адміністратор запропонував мені звільнити кімнату й залишити готель. Я опинився на вулиці. Знайшов волонтерку німкеню, яка швидко знайшла фрау, що погодилася тимчасово прихистити мене. В одній квартирі чужим жінці й чоловіку дуже незручно, бо ж там одна кухня й один санвузол», - пише Ільченко.

Вранці він не виходив із кімнати, поки фрау не піде на роботу, щоб менше заважати їй. У вихідні намагався якомога рідше перебувати у квартирі, щоб господиня почувала себе вільніше. І хоча вона вдавала, що постоялець її не турбує, Ільченко відчував, що з ним їй гірше, ніж без нього.

«Я оббивав пороги німецьких установ і просив поселити мене хоча б у якийсь табір, і щоразу чув, що немає куди мене поселити. Брехали мені німецькі чиновники, бо тих, хто приїхав разом зі мною на той час вже поселили в окремі квартири або гуртожитки й оплачували їхнє проживання. Моїй фрау ніхто нічого не заплатив за моє проживання у неї. Зрештою, крім мене, нікого іншого з нашої групи не вигнали на вулицю з готелю», - скаржиться пенсіонер.

Тим часом у місто прибували нові групи біженців. Німці видавали їм кишенькові гроші та знаходили для них житло. Було відкрито старий студентський гуртожиток із кімнатами на одну персону та з багатьма зручностями. Туди селили біженців із України, але для миколаївця там місця не знайшлося.

«15 червня я взяв свої манатки й пішов до влади. Мене поселили в брудному таборі в одну маленьку кімнату разом з чоловіком, який курив. Це було найгірше, що могло статися, бо моє найслабше місце — бронхи. Мені важко переносити запахи тютюну і його попелу. У кімнаті повітря було як у попільничці. Крім того, я веган і не міг харчуватися тим, що там видавали втікачам у їдальні. Кухня була брудна, плити засмальцьовані й майже завжди зайняті. Туалети й душові були брудними. Електрочайники приковані ланцюгами, тож я ними не користувався. Такого свинарника я раніше не бачив. Я харчувався тим, що купував у крамницях. Добре, що було літо й було достатньо недорогих овочів і фруктів. Про борщ чи суп годі було й мріяти. Тих, хто прибув ще у травні, поселяли в квартири або в окремі будинки. Нікого не поселяли удвох в одній кімнаті, якщо вони не родичі. Мене ж залишали у тому свинарнику. Німці казали, що жодного іншого помешкання у них немає», - описує Ільченко свої поневіряння.

Наприкінці червня та на початку липня прибуло багато українських біженців. Їх перевозили на інші землі, де були вільні приміщення. Ільченко просив адміністрацію табору відправити його до іншого міста чи іншої землі, але для нього не знайшлося місця в автобусах.

«Мене перевезли, але не до іншої землі, а недалеко до іншого табору і знову поселили з чоловіком, що курить. Більшість втікачів з України були прихильниками Путіна і його "рускаґо міра". Вони звинувачували у війні владу України, США і НАТО. Я говорив українською, тож багато з них ненавиділи мене вже за це й робили мені капості. Довелося залишити табір. Я знову опинився на вулиці. В будинку для безпритульних мене не прийняли, тож дві ночі я спав на лавочці на автобусній зупинці. Був виснажений. Прийшов до "Ратгаусу" й оголосив голодівку. Мене поселили в гуртожиток з хорошими умовами. Там майже всі оголошення й інформація були російською. Час від часу мешканців збирали в їдальні й щось роз'яснювали або повідомляли, теж російською. Я не ходив на ті збори, бо в оголошеннях зазначалося, що мова зборів російська. Та недовго був я в тому гуртожитку, бо його закрили. Усіх переселили до окремих квартир чи підселили до когось, але в окремі кімнати. Для мене такого місця не знайшлося. Я ходив до чиновниці соцслужби і просив не поселяти мене в кімнату разом з тими, хто курить. Я сказав їй, що важко переношу тютюновий дим, що в мене слабкі бронхи. Чиновниця запевняла мене, що я буду один в кімнаті. Брехала вона, бо мене поселили в табірний гуртожиток в кімнату для чотирьох осіб, двоє з яких курять. У кімнаті був густий настій тютюну та його попелу. Курці часто курять і самі смердять як попільнички. Мені ж важко дихати, я кашляю, хочеться свіжого повітря»,– стверджує Ільченко.

Він ходив у міграційне управління та просив, щоб його поселили до іншої кімнати. Пояснював, що може жити в кімнаті з великою кількістю людей, але за умови, що ніхто не палить. Чиновниця сказала: «Якщо вам погано в тій кімнаті, то спіть під мостом».

24 листопада він розмовляв із ще однією німецькою чиновницею. І сказав їй, що всі чиновники, з якими йому доводилося мати справу раніше, виявилися «покидьками». Ця чиновниця запевнила пенсіонера, що вона не така, і пообіцяла вирішити питання проживання так, щоб у приміщенні не було курців. А пізніше порадила миколаївцю жити в готелі, якщо йому так потрібне чисте повітря.

«Останніми днями від тривалого вдихання перепаленого тютюну вночі мені стало зле, тож я взяв матрац і ковдру й спав надворі, у дворі гуртожитку. Німці це мені заборонили. Та тепер чхав я на їхню заборону. Позаминулої ночі я знову спав надворі. Прийшли охоронці табору. Я пояснив їм, що мені потрібне чисте повітря і запропонував їм викликати поліцію, якщо я порушую німецькі закони чи правила. Щоправда дощ загнав мене до коридору гуртожитку, але до кімнати я не повернувся. Остання ніч була спокійною і без дощу. Я знову спав на лавочці у дворі гуртожитку. Був інший охоронник. Він казав, що мене розуміє, що і він погано переносить пасивне куріння. Повітря було таке вологе, що ковдра зовні стала вологою. Але мені було легко дихати і я до ранку відчув значне полегшення у бронхах. Тож і далі я спатиму надворі. В будь-якому разі це краще, ніж у кімнаті отруюватися тютюном»,– розповідає Ільченко.

Ніч на 1 грудня, за його словами, він теж провів просто неба. І не розуміє, що такого складного було в тому, щоби поселити його з тими, хто не палить.

«Мене обурює брехня і підлість німецьких чиновників. Я почав писати маленькі й дошкульні плакати й бувати з ними біля німецьких установ або в установах. Я вже називаю німецьких чиновників падлюками. Найчастіше вживане мною в Україні слово "падлюка" є тепер найчастіше вживаним мною словом у Реґенсбурзі, тільки звучить воно інакше — "шуфт". Я два дні голодував, але цим не зворушиш німців», - констатує миколаївець.

Він ходив у поліцію — просив позбавити його знущань. Однак там до нього поставилися не краще.

«Я сказав поліцаю, що чиновники викликають у мене фізичний і душевний біль, поселяючи в приміщення зі шкідливими для здоров'я умовами... Поліцай взяв мій аусвайс і зайшов у відділення. Через декілька хвилин вийшов інший і почав проганяти мене від відділення поліції. Я сказав, що піду, якщо мені повернуть аусвайс. Він почав кричати, що ніякого аусвайса ніхто у мене не брав і далі вимагав негайно відійти від відділення поліції. Я не відходив. Він кричав, кричав і зайшов у відділення. Пізніше вийшов той, хто взяв у мене аусвайс і повернув його мені. Сказав, що говорив з керівником табору й направив мене до іншого гуртожитку, де я буду один у кімнаті. Ще й адресу мені написав на аркуші паперу. Я добрався до того гуртожитку, а там і не знали, що я прийду до них. Набрехав мені поліцай», - жаліється Ільченко.

Він стверджує, що Німеччина виявилася йому Адом. «Добрі німці» забрали його до Німеччини, щоб за кілька днів вигнати на вулицю.

«Тепер я лікуюся у приватного лікаря і лікування мені допомагає. У Миколаєві такого немає. Тож після закінчення курсу лікування доведеться повернутися до Миколаєва. Російську мову в Реґенсбурзі можна почути скрізь, навіть в державних установах. Німецькі чиновники приймали втікачів з України з перекладачами. Оскільки я ще недостатньо добре говорю німецькою й повільно, а час обмежений, то доводилося спілкуватися через перекладачів. Було таке, що я говорив українською, а перекладачка, колишня москвичка, мене не розуміла. Іншого разу перекладачка, колишня ленінградка, теж не розуміла мене. Перекладала й російська німкеня. Вона з подивом сказала мені: "Я нє панімаю вашего рускаґо язика". Вона вже багато місяців обслуговувала наших втікачів і не чула від них української мови. Я ж сказав їй: "Я не розумію Вашої української мови". Була перекладачка й з Дніпропетровська. Вона погано розуміла українську і перепитувала мене, а я знову казав їй українською. Я запитав її, як вона перекладає те, що не розуміє? Це викликало у неї гнів. Вона почала кричати, що доб'ється того, що мене повернуть в Україну, і навіть пообіцяла мені "дать па галаве". І це в присутності німецької чиновниці. Тільки двічі були перекладачки, які володіли українською. Мені не відомо, що казали російські перекладачі німецьким чиновникам про мене»,– пише Ільченко.

Він стверджує, що не хотів створювати конфліктних ситуацій. І ніколи не просив окремої квартири чи кімнати. Просив лише про приміщення, де можна жити без шкоди здоров'ю.

«Моє уявлення про чесних, чемних і добрих німців розвіялося. Я недосипаю й не маю спокою. Я вже давно залишив курси німецької, бо користі від них було мені мало. Викладачка була досвідчена, кращої і бути не може. Вона працювала як бджілка і кожному приділяла увагу. Вона застосовувала різні методи навчання. З нею нудно не було. Але через конфлікти в таборах і гуртожитках я пропускав багато занять. Часто я був втомленим і дрімав на заняттях. Моя мрія навчитися розмовляти німецькою луснула, як мильна бульбашка. Але тепер я це сприйняв спокійно. Мені здається, що Реґенсбургзькі чиновники і поліцаї залишилися ще з часів Гітлера. Іншого пояснення я не маю», - резюмує Ільченко.