Скандальный николаевский пенсионер взялся за воспитание немецких чиновников и полицейских

Николаевский пенсионер Анатолий Ильченко, получивший известность за счет своих многочисленных пикетов с плакатами, которыми, как он сам утверждал, «воспитывает» николаевских чиновников, с началом войны эвакуировался в Германию. Однако и там оказалось не все так просто.

В письме в нашу редакцию Ильченко изложил все проблемы, с которыми он столкнулся в Германии. В частности, он сделал для вывод, что чиновники и полицейские в этой цивилизованной европейской стране не так уж и пекутся о жителях, как мы привыкли себе представлять.

«15 квітня нас привезли до готелю в Реґенсбурзі й поселили там. Пізніше інші хвалилися, що отримували якісь кишенькові гроші при реєстрації. Мені таких не давали і я не шукав їх. 21 квітня адміністратор запропонував мені звільнити кімнату й залишити готель. Я опинився на вулиці. Знайшов волонтерку німкеню, яка швидко знайшла фрау, що погодилася тимчасово прихистити мене. В одній квартирі чужим жінці й чоловіку дуже незручно, бо ж там одна кухня й один санвузол», - пишет Ильченко.

Утром он не выходил из комнаты, пока фрау не уйдет на работу, чтобы меньше мешать ей. В выходные пытался как можно реже находиться в квартире, чтобы хозяйка чувствовала себя свободнее. И хотя она делала вид, что постоялец ее не беспокоит, Ильченко чувствовал, что с ним ей хуже, чем без него.

«Я оббивав пороги німецьких установ і просив поселити мене хоча б у якийсь табір, і щоразу чув, що немає куди мене поселити. Брехали мені німецькі чиновники, бо тих, хто приїхав разом зі мною на той час вже поселили в окремі квартири або гуртожитки й оплачували за їхнє проживання. Моїй фрау ніхто нічого не заплатив за моє проживання у неї. Зрештою, крім мене нікого іншого, з нашої групи, не вигнали на вулицю з готелю», - негодует Ильченко.

Тем временем в город прибывали новые группы беженцев. Немцы выдавали им карманные деньги и находили для них жилье. Было открыто старое студенческое общежитие с комнатами на одну персонами и с очень многими удобствами. Туда селили беженцев из Украины, но для николаевца там места не нашлось.

«15 червня я взяв свої манатки й пішов до влади. Мене поселили в брудному таборі в одну маленьку кімнату разом з чоловіком, який курив. Це було найгірше, що могло статися, бо моє найслабше місце — бронхи. Мені важко переносити запахи тютюну і його попелу. У кімнаті повітря було як у попільничці. Крім того, я веган і не міг харчуватися тим, що там видавали втікачам у їдальні. Кухня була брудна, плити були засмальцьовані й майже завжди зайняті. Туалети й душові були брудними. Електрочайники були приковані ланцюгами, тож я ними не користувався. Такого свинюшника я раніше не бачив. Я харчувався тим, що купував у крамницях. Добре, що було літо й було достатньо недорогих овочів і фруктів. Про борщ чи суп годі було й мріяти. Тих, хто прибув ще у травні поселяли в квартири або в окремі будинки. Нікого не поселяли удвох в одній кімнаті, якщо вони не родичі. Мене ж залишали у тому свинюшнику. Німці казали, що жодного іншого помешкання у них немає», - описывает Ильченко свои мытарства.

В конце июня и начале июля прибыло много украинских беженцев. Их перевозили в другие земли, где имелись свободные помещения. Ильченко просил администрацию лагеря отправить его в другой город или другую землю, но для него не нашлось места в автобусах.

«Мене перевезли, але не до іншої землі, а недалеко до іншого табору і знову поселили з чоловіком, що курить. Більшість втікачів з України були прихильниками Путіна і його "рускаґо міра". Вони звинувачували у війні владу України, США і НАТО. Я говорив українською, тож багато з них ненавиділи мене вже за це й робили мені капості. Довелося залишити табір. Я знову опинився на вулиці. В будинку для безпритульних мене не прийняли, тож дві ночі я спав на лавочці на автобусній зупинці. Був у виснажений. Прийшов до "Ратгаусу" й оголосив голодівку. Мене поселили в гуртожиток з хорошими умовами. Там майже всі оголошення й інформація були російською. Час від часу мешканців збирали в їдальні й щось роз'яснювали або повідомляли, теж російською. Я не ходив на ті збори, бо в оголошеннях зазначалося, що мова зборів російська. Та недовго був я в тому гуртожитку, бо його закрили. Усіх переселили до окремих квартир чи підселили до когось, але в окремі кімнати. Для мене такого місця не знайшлося. Я ходив до чиновниці соцслужби і просив не поселяти мене в кімнату разом з тими, хто курить. Я сказав їй, що важко переношу тютюновий дим, що в мене слабкі бронхи. Чиновниця запевняла мене, що я буду один в кімнаті. Брехала вона, бо мене поселили в табірний гуртожиток в кімнату для чотирьох осіб, двоє з яких курять. У кімнаті густий настій тютюну та його попелу. Курці часто курять і самі смердить як попільниця.  Мені ж важко дихати, я кашляю хочеться свіжого повітря», - утверждает Ильченко.

Он ходил в миграционное управление и просил, чтобы его поселили в другую комнату. Он объяснял, что может жить в комнате с большим количеством людей, но при условии, что никто не курит. Чиновница сказала: «Если вам плохо в той комнате, то спите под мостом».

24 ноября он разговаривал с еще одной немецкой чиновницей. И сказал ей, что все чиновники, с которыми ему приходилось иметь дело ранее, оказались «падлюками». Эта чиновница заверила пенсионера, что она не такая, и пообещала решить вопрос проживания так, чтобы в помещении не было курящих. А позже посоветовала николаевцу жить в отеле, если ему так нужен чистый воздух.

«Останніми днями від тривалого вдихання перепаленого тютюну вночі мені стало зле, тож я взяв матрац і ковдру й спав надворі, у дворі гуртожитку. Німці це мені заборонили. Та тепер чхав я на їхню заборону. Позаминулої ночі я знову спав надворі. Прийшли охоронці табору. Я пояснив їм, що мені потрібне чисте повітря і запропонував їм викликати поліцію, якщо я порушую німецькі закони чи правила. Щоправда дощ загнав мене до коридору гуртожитку, але до кімнати я не повернувся. Остання ніч була спокійною і без дощу. Я знову спав на лавочці у дворі гуртожитку. Був інший охоронник. Він казав, що мене розуміє, що і він погано переносить пасивне куріння. Повітря було таке вологе, що ковдра зовні стала вологою. Але мені було легко дихати і я до ранку відчув значне полегшення у бронхах. Тож і далі я спатиму надворі. В будь-якому разі це краще, ніж у кімнаті отруюватися тютюном», - рассказывает Ильченко.

Ночь на 1 декабря, по его словам, он тоже провел под открытым небом. И не понимает, что такого сложного было в том, чтобы поселить его с теми, кто не курит.

«Мене обурює брехня і підлість німецьких чиновників. Я почав писати маленькі й дошкульні плакати й буваю з ними біля німецьких установ або в установах. Я вже називаю німецьких чиновників падлюками. Найчастіше вживане мною в Україні слово "падлюка" є тепер найчастіше вживаним мною словом у Реґенсбурзі, тільки звучить воно інакше — "шуфт". Я два дні голодував, але цим не зворушиш німців», - констатирует николаевец.

Он ходил в полицию — просил избавить его от издевательств. Однако там к нему отнеслись не лучше.

«Я сказав поліцаю, що чиновники викликають у мене фізичний і душевний біль, поселяючи в приміщення з шкідливими для здоров'я умовами... Поліцай взяв мій аусвайс і зайшов у відділення. Через декілька хвилин вийшов інший і почав проганяти мене від відділення поліції. Я сказав, що піду, якщо мені повернуть аусвайс. Він почав кричати, що ніякого аусвайса ніхто у мене не брав і далі вимагав негайно відійти від відділення поліції. Я не відходив. Він кричав, кричав і зайшов у відділення. Пізніше вийшов той, хто взяв у мене аусвайс і повернув його мені. Сказав, що говорив з керівником табору й направив мене до іншого гуртожитку, де я буду один у кімнаті. Ще й адресу мені написав на аркуші паперу. Я добрався до того гуртожитку, а там і не знали, що я прийду до них. Набрехав мені поліцай», - сокрушается Ильченко.

Он утверждает, что Германия оказалась для него Адом. «Добрые немцы» забрали его в Германию, чтобы через несколько дней выгнать на улицу.

«Тепер я лікуюся у приватного лікаря і лікування мені допомагає. У Миколаєві такого немає. Тож після закінчення курсу лікування доведеться повернутися до Миколаєва. Російську мову в Реґенсбурзі можна почути скрізь, навіть в державних  установах. Німецькі чиновники приймали втікачів з України з перекладачами. Оскільки я ще недостатньо добре говорю німецькою й повільно, а час обмежений, то доводилося спілкуватися через перекладачів. Було таке, що я говорив українською, а перекладачка, колишня москвичка, мене не розуміла. Іншого разу перекладачка, колишня ленінградка, теж не розуміла мене. Перекладала й російська німкеня. Вона з подивом сказала мені: "Я нє панімаю вашего рускаґо язика". Вона вже багато місяців обслуговувала наших втікачів і не чула від них української мови. Я ж сказав їй: "Я не розумію Вашої української мови". Була перекладачка й з Дніпропетровська. Вона погано розуміла українську і перепитувала мене, а я знову казав їй українською. Я запитав її, як вона перекладає те, що не розуміє? Це викликало у неї гнів. Вона почала кричати, що доб'ється того, що мене повернуть в Україну, і навіть пообіцяла мені "дать па галаве". І це в присутності німецької чиновниці. Тільки двічі були перекладачки, які володіли українською. Мені не відомо, що казали російські перекладачі німецьким чиновникам про мене», - пишет Ильченко.

Он утверждает, что не хотел создавать конфликтные ситуации. И никогда не просил отдельной квартиры или комнаты. Просил лишь о помещении, где можно жить без вреда для здоровья.

«Моє уявлення про чесних, чемних і добрих німців розвіялося. Я недосипаю й не маю спокою. Я вже давно залишив курси німецької, бо користі від них було мені мало. Викладачка була досвідчена, кращої і бути не може. Вона працювала як бджілка і кожному приділяла увагу. Вона застосовувала різні методи навчання. З нею нудно не було. Але через конфлікти в таборах і гуртожитках я пропускав багато занять. Часто я був втомленим і дрімав на заняттях. Моя мрія навчитися розмовляти німецькою луснула, як мильна бульбашка», - резюмирует Ильченко.