"Перемога, але без мене": історії українців, які не хочуть йти на війну

Похмурі грозові хмари погрожували зіпсувати весілля Сергія та Тані на морському березі, куди вони скликали гостей. Втім, молодят, що спустилися по довгих білих сходах, зустріло набагато менше запрошених, ніж вони очікували: половина стільців залишилася незайнятою.

Стільці на цьому весіллі залишилися порожніми з набагато серйознішої причини, ніж погана погода. Відсутні рідні чи друзі  передали вибачення, пояснивши, що присутність їхніх рідних та близьких на весіллі була б пов'язана з неабияким ризиком: а що, якби їх упіймали патрулі, що роздають повістки у військкомати?

Це не порожні страхи, бо подібні патрулі на вулицях українських міст стали звичною картиною.

Багато бійців ЗСУ вбито, поранено, або жахливо втомилися. Тому влада почала активніше проводити мобілізацію: армії потрібні люди.

У травні в Україні ухвалили новий закон, згідно з яким кожен чоловік віком від 25 до 60 років зобов'язаний внести свої дані до електронної бази даних, щоб його будь-якої миті можна було б викликати у військкомат.

Офіцери призовної служби полюють на тих, хто ухиляється від реєстрації, в результаті ті, хто не хоче служити в армії, змушені ховатися.

Сімейна фотографія Тані з батьком, якого було вбито на сході України у жовтні минулого року

Дивлячись у море, Таня тихо каже, що розуміє, чому її друзі та їхні рідні не хочуть воювати.

Її батько загинув на передовій у жовтні, під час запеклих боїв за Авдіївку. І тепер його осиротіла дочка боїться, що така ж доля може бути приготована її молодому чоловікові. "Я не хочу переживати це вдруге", - сказала вона.

Після двох років війни у ​​кожного українця є рідні, друзі або знайомі, які загинули на фронті. До того ж з фронту постійно надходять похмурі звістки про те, що противник значно перевищує ЗСУ і з чисельності особового складу, і з озброєнням.

Максим, близько знайомий із молодою парою ось уже 15 років, сказав мені телефоном, що в нього загинуло вже більше десяти друзів та знайомих. «В Україні понад мільйон поліцейських, чому я маю воювати, а вони ні?» - запитує він.

У Максима — маленька дочка і дружина на сьомому місяці вагітності. Він шкодує, що довелося пропустити весілля друзів, але боїться, що його могли б схопити патрульні, яких він називає «бандитами».

Офіцери мобілізаційного патруля Анатолій (праворуч) та Олексій (ліворуч) перевіряють, чи вніс зупинений ними чоловік своє ім'я до бази даних

Цих патрульних в Україні, особливо в Одесі, бояться: вони витягують людей із автобусів, затримують їх на вокзалах та доставляють прямо на призовні пункти.

Для тих, хто бігає від призову, громадський транспорт став недоступною розкішшю, як і ресторани, супермаркети, чи, наприклад, футбол із друзями у вихідні у парку.

«Я почуваюся як у в'язниці», — зізнається Максим.

У вівторок вранці на головний залізничний вокзал Одеси з'явилися близько десяти офіцерів військкомату на чолі з досвідченим ветераном флоту Анатолієм та його молодшим м'язистим колегою Олексієм. Вони ходили залом, зупиняючи чоловіків мобілізаційного віку, щоб перевірити, чи зареєстровані вони в базі даних.

Проте знайти ухилістів було непросто. Більшість із тих, хто попався офіцерам, або були надто молоді, або мали якісь пільги. За кілька годин Анатолій визнав: цілком можливо, що підходящі чоловіки від них просто поховалися.

«Деякі люди тікають від нас. Таке трапляється досить часто, - сказав він. — Інші реагують доволі агресивно. Погано їх виховували, я вважаю».

На дверях призовного пункту за рогом красувалося надмірно оптимістичне оголошення, що повідомляє потенційних солдатів, що ті, хто прийшов добровільно, можуть проходити позачергово. Черги якраз і не було. У кімнаті на стільці сидів один-єдиний чоловік в очікуванні, коли на нього звернуть увагу.

Я запитала його, чи з'явився він на призовний пункт добровільно, на що він відповів, що вранці його схопили і привели у військкомат проти його волі.

«Вони оточили мене, щоб я не зміг втекти, — сказав він, заїкаючись від пережитого шоку. — Я просто нажаханий».

Один із співробітників центру, Влад, зізнався, що добровольців в останні дні майже не було. Під позивним «Гора» Влад брав участь у найзапекліших боях на Донбасі, під час яких отримав осколкові поранення в голову, груди та ноги.

Він не приховує зневаги до тих, хто ухиляється від мобілізації.

Що я можу сказати про них без матюка? - запитує він. — Я їх і чоловіками не вважаю. Чого вони чекають? Якщо в нас закінчаться люди, то вороги прийдуть до їхніх домівок, зґвалтують їхніх жінок і вб'ють їхніх дітей».

Влад знайомий з подібними жахами не з чуток і бачив їх на власні очі.

Після поранення Влад опинився у військкоматі. Він визнав, що охочих добровільно піти до армії зараз практично немає

Цьогорічна кампанія з мобілізації розколола суспільство не лише на тих, хто служить в армії та тих, хто уникає призову, а й на тих, у кого чоловіки на передовій, і тих, хто ховає своїх чоловіків від мобілізації додому.

Тема мобілізації в армію рано чи пізно виникає практично в кожній розмові, яка після цього часто йде вже на підвищених тонах. У травні хтось навіть кинув гранату в сад одному з офіцерів із військкомату.

Чоловіки, які вирішили не йти до армії, практично нікому не довіряють. Вони не довіряють офіцерам військкоматів, деякі з яких брали хабарі, щоб допомогти призовникам тікати з країни. Сумніваються вони й у тому, що матимуть відповідну підготовку перед відправкою на фронт.

Вова ховається вдома, а перед виходом на вулицю обов'язково перевіряє соцмережі, щоб не нарватися на патруль

Вова зустріла нас на порозі своєї квартири у багатоквартирному будинку на околиці Одеси. Перед собою він тримав свою семирічну дочку, прикриваючись нею як щитом.

Вова, інженер-айтішник, без неї на вулицю взагалі не виходить. Він знає, що у її присутності його не можна примусово відправити до військкомату.

Він каже, що минулого року військові під дулом пістолета витягли його з автобуса та відвели до військкомату. Він переконав офіцерів відпустити його додому за документами, але не повернувся і поклявся, що не повернеться за жодних обставин.

«Я не військовий, я ніколи не тримав у руках зброю, я не думаю, що від мене на передовій буде хоч якийсь толк», — каже він.

Як пояснення, чому він ухиляється від мобілізації, Вова наводить ті самі причини, на які в наших розмовах посилалися всі ухилісти: сім'я, яку потрібно утримувати, якісь незначні захворювання та заява, що він, мовляв, відправляє гуманітарну допомогу солдатам.

Але за цими виправданнями завжди ховається той самий страх, що через кілька тижнів після мобілізації вони виявляться гарматним м'ясом на лінії фронту, яка, як їм здається, залишається нерухомою.

І це незважаючи на обіцянку уряду дати новобранцям право вибору з приводу того, до яких підрозділів та ким саме їх буде призначено.

При цьому в розмовах із цими чоловіками завжди відчувається певна суперечність: вони хочуть перемоги України, але так, щоб вона сталася без їхньої участі.

«Я гордий за тих хлопців, які сміливо вирішили піти на фронт, – сказав Вова. — Вони справді найкращі люди нашої країни».

Переважній кількості мобілізованих у тренувальному таборі під Києвом за 40, або навіть за 50

Начальник навчального табору в лісі під Києвом Геннадій Сінцов важко зітхав, спостерігаючи за людьми, що риють окопи, з лопатами.

«Це може здатися банальною роботою, але це так само важливо, як уміти стріляти, – сказав він. - Це може врятувати їм життя».

Сам Сінцов – доброволець. Він відповідає за обов'язкову 34-денну програму підготовки, яку мають пройти всі мобілізовані перед відправкою до військових частин. Він кілька разів підкреслив, що навіть після цього ніхто їх одразу на передову не відправить, і що на них чекає подальше навчання.

У перерві між тренуваннями призовники Синцова сиділи, курили та жартували. Це була досить різношерста група чоловіків, віком від 40 до 50 років: свинар, завскладом і будівельник, які зізналися, що взагалі-то воліли б зараз бути де-небудь в іншому місці. Але й провести решту війни в бігах їм теж не хотілося.

Мобілізований Олександр зізнався, що йому страшно, але інакше він вчинити не міг

Один із них, Олександр, уже вирішив стати пілотом дрона. "Мені дуже страшно, все це для мене в новинку, але я не міг зробити інакше", - сказав він.

Водночас, цей 33-річний водій трамвая не засуджує тих, хто вирішив сховатися від мобілізації. «Я зробив свій вибір, — каже він, знизуючи плечима, — вони можуть зробити свій».

Синцова турбує, наскільки невмотивованими є багато новобранців у його таборі. Незважаючи на те, що війна щодня дається взнаки і сиренами повітряної тривоги, і постійними відключеннями електрики, вона, на його думку, стала занадто далекою для тих, хто живе у відносній безпеці в Одесі чи Києві.

Він побоюється, що для того, щоб українські ухилісти добровільно пішли на фронт, буде потрібний ще один великий наступ Росії.

«Тоді ми знову побачимо людей, які готові взяти до рук зброю і стоять у чергах на призовних пунктах», — сказав він.

www.bbc.com