Я помер на 40 хвилин: як після клінічної смерті круто змінилося життя чоловіка

Смерть зазвичай ставить крапку. Але для Патріка Чарнлі вона стала різким, болючим трьома крапками. До 2021 року він був «людиною-досягненням»: успішна кар'єра, вічний цейтнот, культ продуктивності. Патрік щиро вважав кожну хвилину, проведену без діла, викинутою на смітник.

Про дивовижні зміни в житті 39-річного юриста та батька сімейства, який пережив клінічну смерть, пише Бі-Бі-Сі.

Пандемія лише підлила олії у вогонь - робота на знос, понаднормові, стрес. А потім прийшов звичайний вечір із сосисками та картоплею фрі на дивані. І світ згас.

Сорок хвилин у порожнечі

Його серце зупинилося прямо під час вечері через підступну спадкову хворобу. Сорок хвилин у стані клінічної смерті – це вічність для медицини. Поки дружина намагалася повернути його до життя на очах у маленьких дітей, Патрік уже відходив. Парамедики кілька разів проводили дефібриляцію, але все було марно. В останній момент парамедик вколов адреналін як останній шанс, жест відчаю.

І серце відповіло — несподівано воно почало битися. Але той Патрік, який сидів на дивані, більше не повернувся. Він став іншим

«Я прийшов до тями сліпим», — згадує він своє перше відчуття після тижня в комі

Ігри розуму: Темрява, повна видінь

Сліпота була не тихою. Вона вибухнула галюцинаціями - станом, який називають синдромом Шарля Бонне. Коли мозок позбавляється звичної картинки, він сам починає «домальовувати» реальність, часом перетворюючи життя на трилер чи казку.

Патрік метався між жахом та блаженством. В одному маренні американська медсестра намагалася його вбити, в іншому — він раптово опинявся в засніжених Альпах, у затишному санаторії, де по всьому тілу розливалося блаженне, ні з чим не порівнянне відчуття спокою.

Психологи зазначають, що подібні галюцинації — це захисний механізм психіки, яка намагається зберегти образи за умов сенсорної депривації. Для Патріка це стало першим уроком того, яка хитка наша реальність.

Гіркий смак одужання

Коли зір частково повернувся, прийшло усвідомлення катастрофи. Тести показали, що його пам'ять та інтелект скоротилися до 2% від норми. Але страшніша була патологічна апатія — дивний стан «ширяння в часі», коли тобі не сумно і не весело. Тобі ніяк.

«Я живу так, ніби я дуже старий. Правда в тому, що моя дружина, по суті, моя доглядальниця»

Йому довелося буквально оплакувати себе — того блискучого юриста, який міг жонглювати десятком справ одночасно. Тепер він прокидається виснаженим і засинає ще втомленішим. Життя перетворилося на жорстку економію внутрішньої енергії.

Парадокс щастя: жити повільно

І тут починається найдивовижніше. Патрік Чарнлі стверджує, що не повернувся б у «старе життя», навіть якби він мав квиток назад. У сучасній психології це називають посттравматичним зростанням. Коли старий світ руйнується вщент, на згарищі виростає щось набагато глибше.

Патрік змінив суворий костюм на перо письменника. Він перестав «бігти», бо фізично більше не може. І в цій примусовій повільності він уперше розглянув своїх дітей.

«Раніше я жив поверхово... Тепер я краще бачу красу в речах. Моє життя збагатилося, коли я почав жити повільніше»

Чому це важливо для кожного з нас?

Історія Патріка перегукується із сучасним рухом Slow Living (повільне життя), який вчить нас цінувати «тут і зараз» до того, як доля змусить нас зробити це силою. Дослідження показують, що люди, які пережили подібний досвід, часто повідомляють про підвищення «індексу щастя», незважаючи на фізичні обмеження. Вони перестають витрачати життя на суєту і починають витрачати його на смисли.

Патрік Чарнлі втратив кар'єру та зір, але, здається, вперше в житті по-справжньому розплющив очі.

«Я вдячний за те, що живий. Мій погляд на світ змінився докорінно»

Тиха перемога Патріка

Якщо раніше мірилом дня для Патріка був закритий кейс чи виграний суд, то сьогодні його перемоги виглядають інакше. Це можливість зустріти дітей зі школи, не дивлячись на годинник. Це здатність завмерти та розглянути захід сонця, який раніше був лише фоном для вечірніх дзвінків клієнтам.

Дослідники феномена «повільного життя» (Slow Living) часто цитують схожі випадки: коли зовнішні обмеження (хвороба чи травма) парадоксально знімають внутрішні кайдани перфекціонізму. Патрік перестав «здаватися» і почав «бути».

«Навіть з новими обмеженнями мені подобається моє нинішнє життя... Мені подобається не поспішати, перемикаючись з однієї справи на іншу»