Вони воювали на боці Росії: розповіді полонених українського походження

За високим парканом з рядами колючого дроту, десь у глушині Західної України, тягнеться зовсім інша, прихована від очей повсякденність. Це табір для військовополонених, які воювали за Росію. Якщо на початку повномасштабного вторгнення основний кістяк становили вихідці з бідних і віддалених російських регіонів, то сьогодні в тіні тюремного двору все частіше зустрічаються жителі Санкт-Петербурга і Єкатеринбурга. Але куди складніший, важкіший зріз цього місця — чоловіки з українськими паспортами, які підняли зброю проти власної країни.

Про те, чому вихідці з України пішли воювати проти своєї країни, розповідається в репортажі Бі-Бі-Сі.

Розмова з військовополоненими — це складний психоемоційний баланс. Наскільки людина відверта, коли перебуває за ґратами? Щоб унеможливити тиск, розмови записувалися без присутності конвою та камер, а для тих, хто не хотів говорити, зберігалося право на відмову. І все-таки ці зустрічі — рідкісний шанс зазирнути в глиб людських мотивацій і зрозуміти внутрішню механіку війни, де національна ідентичність, пропаганда та особисті образи переплелися в мертвий вузол.

Затриманих співвітчизників в Україні судять за державну зраду. Однак після вироку їх відправляють до тих же таборів, де утримуються і громадяни РФ. Київ офіційно продовжує вважати їх своїми громадянами, розглядаючи окупацію як тимчасове явище. Але на практиці реальність виявляється набагато драматичнішою.

Представник українського Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко констатує:

«Вони налаштовані дуже проросійськи, і їхня національна ідентичність дуже розмита»

Один із таких полонених — Антон. 2014 року, коли підконтрольні Москві сили захопили його рідний регіон на Донбасі, йому було лише десять років. 2022-го, щойно виповнилося вісімнадцять, він відразу ж вирушив на фронт у лавах російської армії.

«Я не шкодую про свій вибір. Я пішов боронити свою землю, — переконано каже Антон. Він розповідає про однолітків, що пішли разом із ним: — А потім приходять СМСки: мертвий, мертвий, мертвий»

Антон щиро не вважає себе зрадником. За роки життя в умовах окупації виросло ціле покоління, що пройшло через російські школи та суцільний потік кремлівських ЗМІ, де київська влада роками малювалася виключно у «нацистських» тонах.

«Я вважаю себе росіянином. Країна нічого не означає, вся річ у національності. Вся моя сім'я із Росії. Все моє коріння там», — відмахується він від питання про українське прізвище і називає Путіна «мій президент». Втрати його не зупиняють: «Шкода, що гинуть люди, особливо безневинні. Але війна є війною. Її можна було припинити. Але ніхто не хотів цього робити»

Такі історії не поодинокі. У тюремному шпиталі на ліжку лежить Артем, чиє тіло зрешечено осколками. Він воював лише два місяці, теж пішовши добровольцем із Донецької області.

«У нас свої образи», — із гіркотою згадує він 2014 рік та обстріл. Втім, і особливої ​​романтики у його словах про російську армію теж немає: командир виявився «поганим», обіцяні 400 тисяч рублів за контракт він так і не отримав, а поранений сусід по палаті отримав виплату вп'ятеро більшу.

Серед тих, хто опинився з того боку фронту, є й ті, кого змусили взятися за зброю. За даними розвідки, на окупованих територіях під примусову мобілізацію потрапили десятки тисяч людей. Один із уродженців Донецька зі страхом в очах зізнається: залишився вдома не через політику, а тому, що це його дім. На війну його загнали насильно, і тепер єдина мета — повернутися до дружини та дітей і просто сховатися.

Побут табору наповнений сюрреалістичними контрастами. Під вікнами лікарняних палат полонені доглядають грядки з полуницею та огірками. В одному з цехів з висушеної деревини збивають дерев'яні труни — минуле замовлення було на садові будиночки, а це виявилося набагато похмурішим. У майстерні навпаки роблять штучні новорічні ялинки, розвішуючи яскраві пластикові кулі. Зароблені гроші полонені витрачають на цигарки та їжу.

Тут же працює Сергій із Луганська, який пішов до армії ще десять років тому, і 44-річний Костянтин, який потрапив на фронт прямо з колонії, де відбував термін за торгівлю наркотиками.

«Для мене 15 років у в'язниці це занадто багато, — пояснює Костянтин. — Я знаю, що це, мабуть, не виправдовує мене, але це факт. Мені зараз 44, я вийшов би у 60. Так що ні»

Питання про те, як це стріляти у співвітчизників, викликає у в'язнів важку паузу. Сергій називає його "провокаційним".

«Я не бачу нічого хорошого в жодній війні, а в такій війні нічого хорошого бути не може апріорі, — розмірковує Костянтин. — Я не кажу, що ми такі, як українці, але ми близькі. В усіх нас там є родичі. Це просто погано»

В обідню перерву полонені у темно-синіх комбінезонах з опущеними головами та руками за спиною проходять до їдальні. На екрані телевізора, що висить під стелею, йде лекція, яка спростовує російські історичні претензії на Крим. Але на екран ніхто не дивиться — ідеологічне «перевиховання» тут поступається місцем суворої реальності.

Головна мета України щодо цих людей – обмінний фонд для повернення власних захисників. Але самі полонені з Донбасу розуміють, що для Москви вони далеко не у пріоритеті. Костянтин підбиває своєрідний сумний підсумок:

«Цього року перевели лише близько дюжини людей, — схоже, вони не хочуть нас обмінювати. Думаю, ми поїдемо останніми»