Про Путіна, Зеленського та війну в Україні - скандальний прем'єр Британії випустив мемуари

У четвер у книгарні надійдуть мемуари найскандальнішого британського політика останнього десятиліття. Розповідаємо, що Борис Джонсон написав про зустрічі з президентами Росії та України, отруєння Скрипалів, розширення НАТО на Схід, підтримку Києва під час війни і про свою роль у мирних переговорах у Стамбулі.

Unleashed, назва мемуарів Бориса Джонсона, можна дослівно перекласти як «відв'язаний», але ближчий за змістом — «зірвався з повідця». Очевидно, назва позначає стан автора, який без купюр та цензури говорить про все, нарешті звільнившись від кайданів посади прем'єр-міністра.

Книга, що передбачувано, написана в жанрі апології — це розповідь про головні віхи політичної кар'єри Джонсона від мера Лондона до лідера Консервативної партії та глави уряду, який супроводжується виправданням його рішень та інтерпретацією їх у вигідному для автора світлі.

Епілог книги – розповідь про останню зустріч із королевою Єлизаветою II на початку вересня 2022 року. Королева померла через два дні, Джонсон був одним з її останніх відвідувачів.

На той час його відставка була питанням часу. Незважаючи на це, він не тримав зла на своїх опонентів, пише Джонсон, і королева, за його словами, підтримала його філософський настрій, помітивши лаконічно: «Ображатися безглуздо».

Але 700 з гаком сторінок мемуарів — свідчення того, що Джонсон не прислухався до поради Єлизавети II. У них автор методично зводить рахунки з усіма своїми кривдниками («моїми ворогами», як він їх називає) — і з лейбористами, і з консерваторами-противниками брекситу, і з брекситерами, які відвернулися від Джонсона наприкінці його правління. Дісталося і бюрократам, які заважали втілювати в життя його плани, і медіа, які висвітлювали його дії так безжально.

Лейтмотив книги — Брексит та пристрасна аргументація проти Євросоюзу та його прихильників у Британії. Для детальної розповіді про зовнішню політику в ній залишається небагато місця.

Місцями мова книги говорить більше, ніж її зміст. Про Сергія Лаврова, наприклад, Джонсон пише, що з часів царів ніхто так довго не обіймав посаду російського міністра закордонних справ, і називає його Gromyko de nos jours (Громико наших днів). Використання французького висловлювання до змісту написаного нічого не додає, але демонструє знання мови та імітує мову дипломатів старої школи. Щодо фактів, то Лаврову ще далеко до рекорду Андрія Громика, який був міністром закордонних справ СРСР 28 років.

Жива мова Джонсона проглядаэться в коротких реченнях, повних контрінтуїтивних метафор, посилань до високої та низової культури, розмовної мови, афоризмів та вигуків. Достатньо подивитися на розшифрування його виступів під час перебування прем'єр-міністром — рядки без розділових знаків, як поеми в жанрі верлібр.

Складається враження, що цієї книги Джонсон не написав, а надиктував. Принаймні, саме так створив свої мемуари сер Вінстон Черчілль, якому Джонсон давно намагається наслідувати.

"Русофілом було бути простіше"

У розділі, присвяченому двом рокам Джонсона на посаді міністра закордонних справ є глава «Путін-отруювач». У ній Джонсон розповідає, як він побачив у замаху на колишнього розвідника Сергія Скрипаля та його дочку Юлію виклик Британії та організував міжнародну відповідь у вигляді висилки 150 російських дипломатів із країн НАТО та їхніх союзників.

Висилку російських дипломатів Джонсон представляє як велику дипломатичну перемогу і присвячує кілька сторінок мемуарів. У його переказі вона стає пробудженням Заходу після сплячки. Насамперед політики крізь пальці дивилися на акти агресії з боку Росії, від вбивства Олександра Литвиненка до анексії Криму, окупації частини Донбасу та інтервенції до Сирії; але він розпочав роботу над помилками, вважає політик.

У цьому розділі Джонсон згадує, як читання Достоєвського, вивчення російської мови та шкільна поїздка до СРСР із дегустацією радянського морозива та горілки зробили його русофілом.

"Я любив Росію - в тому сенсі, що я любив російську мову, культуру, літературу, живопис і ландшафт", - пише політик.

Він згадує, що після розпаду Радянського Союзу здавалося, що Росія звільнилася з полону «ленінізму-сталінізму» і невдовзі повернеться до сім'ї європейських держав. У 2000 році тодішній президент США Білл Клінтон закликав не зачиняти перед Росією двері Євросоюзу та НАТО, і Джонсон написав колонку на підтримку цього.

«Тоді було набагато простіше бути русофілом, бо Росія як держава здавалася всерйоз ослабленою. Почуття ядерної загрози, що леденить, випарувалося», — згадує він.

Коли у Кремлі Бориса Єльцина змінив колишній офіцер КДБ, британські еліти не поспішали сприймати його всерйоз. Ставлення до Володимира Путіна під час його єдиного офіційного візиту до Британії у 2003 році не можна назвати інакше як заступницьким, пише Джонсон.

"Знаєш що, Владе, старий, думали ми, нам більше не важливо, що ти там думаєш", - описує він настрої в Лондоні.

Тим часом Путін з підозрою дивився на розширення НАТО на схід і чим далі, тим більше бачив у ньому загрозу для Росії, пише Джонсон. Відчувши слабкість альянсу після провалу військових операцій США та союзників в Іраку та Афганістані, він анексував Крим, влаштував інтервенцію до Сирії та організував провокації на британському ґрунті, на кшталт отруєння Скрипалів.

Захід же, розмірковує Джонсон, замість рішучої відсічі ввів сміховинні санкції і не вигадав нічого кращого, ніж Нормандський процес, який поставив знак рівності між жертвою та агресором. У ньому Франція і Німеччина поводилися як психотерапевти, які намагалися примирити членів сварливе подружжя, кожен з яких по-своєму правий. (Джонсону, мабуть, подобається ця метафора, тому що вона повторюється кілька разів).

У присвячених Путіну пасажах Джонсон пропонує цілий набір можливих причин, чому російський лідер вирішив розпочати повномасштабне вторгнення в Україну в 2022 році: відчуття загрози з боку НАТО, ностальгія по Радянському Союзу та побоювання, що успіх демократичної України призведе до повалення його влади в Росії, а також вплив війни на нафтові ціни.

Кожна з цих версій вже була озвучена сотнями коментаторів до нього і ні власного аналізу, ні інсайдерської інформації Джонсон до них не додає. Що, втім, не дивно: він зустрічався з Путіним лише одного разу, на полях міжнародної конференції з Лівії 2020 року.

Переказ їхньої останньої телефонної розмови перед вторгненням теж не містить нічого особливого: Путін говорив про загрозу Росії у разі вступу України до НАТО, Джонсон відповідав, що НАТО — оборонний альянс. Про завуальовану загрозу ядерної війни та слова російського президента «Борис, я не хотів би завдати тобі шкоди» він розповідав у документальному фільмі, що вийшов понад рік тому. (Кремль стверджує, що Путін цього не говорив).

Зрештою, що б не рухало Путіним, Джонсон не має сумнівів у тому, що цей конфлікт — чорно-білий. Путін репрезентує зло, а Україна — добро, і моральний обов'язок Європи — її підтримати, пише політик.

«Я популярніший у Києві, ніж у деяких частинах Кенсінгтона»

Борис Джонсон розповідає, що його симпатія до України народилася під час подорожі до Києва, коли він був міністром закордонних справ Британії. Там він випивав із ветеранами, які відбивали російську агресію на Донбасі з 2014-го року, і зустрічався з вдовами загиблих там солдатів.

«Мені було ясно, що після тридцяти років незалежності українці обирали власний шлях — подалі від Москви та у бік плюралістичної, відкритої, західноєвропейської моделі суспільства», — пише він про свої враження від довоєнних візитів до Києва.

Не гребує екс-прем'єр і кліше: «Дивлячись на Київ — куполи, що мерехтять над могутньою річкою, ми знали, що ми дивимося на величезну загадку».

Так чи інакше свою місію він бачив у тому, щоб Британія однозначно підтримала територіальну цілісність і суверенітет України — на відміну від Франції та Німеччини, які дорожили зв'язками з Москвою.

Джонсон нагадує, що під його керівництвом Британія першою із європейських країн відправила Україні зброю ще до початку повномасштабного вторгнення; що він першим із іноземних лідерів відвідав Київ після початку повномасштабної війни у ​​2022-му році і що на кожному етапі Лондон першим відгукувався на запити Володимира Зеленського, поки Вашингтон, Париж та Берлін зважували ризики та турбувалися про можливу відповідь Путіна.

На жаль, незважаючи на їхню дружбу та тісне спілкування протягом останніх років, нічого нового про Зеленського з мемуарів Джонсона дізнатися не вийде. Образ українського президента у книзі збігається з його публічною персоною: лідер, який вірить у вільну та демократичну Україну та ввічливо, але наполегливо вимагає допомоги від Заходу. І, зрозуміло, сповнений рішучості боротися до переможного кінця. Зеленський - мабуть, єдиний, крім королеви Єлизавети II, персонаж книги, про кого Джонсон відгукується виключно з пієтетом.

Єдиний епізод у його відносинах з українським лідером, який екс-прем'єр вважав за потрібне переказати в деталях, — це його роль у переговорах із Росією у Стамбулі. "Українська правда" писала з посиланням на анонімні джерела, що під час візиту до Києва у квітні 2022 року Джонсон говорив Зеленському, що з Путіним треба воювати, а не домовлятися. Згодом роль британського прем'єра у зриві переговорів стала предметом нескінченних спекуляцій, і Путін також висловлювався на цю тему.

У мемуарах Джонсон стверджує, що він не відмовляв Зеленського від перемир'я, а лише говорив про свою віру у перемогу України та підтримку з боку Британії.

«Це не моя справа — говорити [Зеленському], як вести переговори, або відмовляти її від досягнення угоди, якщо він думав, що угода справді на користь її країни», — пише політик про свою позицію під час візиту до Києва.

«Все, що я хотів сказати — якщо він продовжить боротьбу і якщо українці вирішать, що вони хочуть продовжити звільняти свою країну від загарбників, у чому я на 99% був упевнений, то він може розраховувати на щиру підтримку Сполученого королівства».

Після цих розмов, згадує Джонсон, він запропонував Зеленському — на жах його охорони — пройтися Києвом, незважаючи на те, що російські війська щойно були відкинуті і в українській столиці ще недавно ловили російських диверсантів.

Зеленський погодився, і під час їхньої прогулянки до Джонсона підійшов чоловік, щоб подякувати за підтримку України.

«Та вже, подумав я, я популярніший у Києві, ніж у деяких частинах Кенсінгтона», — резюмує Джонсон, маючи на увазі район у центрі Лондона.

У післямові книги Борис Джонсон резюмує свої заслуги на посаді прем'єр-міністра: вихід із Євросоюзу, перемога на виборах, швидка програма вакцинації від ковіда та допомога у захисті України.

Очевидно, це нагадування необхідно з огляду на момент, коли виходить книга. Консервативна партія щойно зазнала нищівної поразки на виборах, новий уряд домагається перезапуску відносин з ЄС, а російська армія захопила Вугледар і продовжує наступати в умовах нових зволікань із західною військовою допомогою Україні.

«Історія буде прихильною до мене, бо я маю намір писати її», — говорив Вінстон Черчілль. Але спадщина попередника Джонсона – результат не літературного, а реального тріумфу, перемоги над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні. І як би сучасники та нащадки до нього не ставилися, цю перемогу всерйоз не ставить під сумнів ніхто.

У відсутності подібних перемог у біографії Олександра Бориса де Пфеффель Джонсона йому залишається наголошувати на тому, що є, — навіть якщо далеко не всі його співвітчизники поділяють його думку.

www.bbc.com