Пацієнтка розповіла про високу ціну перемоги над раком

Коли медпрацівник виходить з кабінету, я повертаю голову до екрану, намагаючись зрозуміти, чи є там новоутворення, сплетення нервів, маленькі знаки, що підсвічуються, якими може бути написана моя хвороба, а значить, і моє майбутнє. На цьому екрані я вперше в житті побачила пухлину, схожу на темний гурток, з якого стирчало довге кострубате щупальце.

Я сфотографувала її на айфон, лежачи на кушетці. Ця пухлина була моєю.

Коли тебе оголошують абсолютно хворий, а ти почуваєшся абсолютно здоровою, ти стикаєшся з цим грубим формулюванням, не провівши й години в стані легкої невизначеності і попереднього занепокоєння. Тепер же в тебе з'являється не вирішення проблеми, а нове ім'я для свого власного життя, що розділилося надвоє.

Хвороба, що не спромоглася виявити себе почуттям, просвічує у своєму екранному втіленні, де світло — це звук та інформація, яку шифрують, розшифровують, пересилають, аналізують, оцінюють, вивчають і продають. Там, у комп'ютерних серверах, нам стає гірше чи краще. Раніше занедужало наше тіло. Тепер хвороба – це промені світла на екрані.

Ласкаво просимо у світ апаратів із назвами-абревіатурами: МРТ, КТ, ПЕТ. Одягнути навушники, одягнути сорочку, зняти сорочку, підняти руки, опустити руки, вдих, видих, забір крові, ін'єкція контрастної речовини, ввести зонд, включити зонд, рухатися чи відчувати, як тебе рухають — радіологія перетворює людину з плоті та крові на пацієнта з світла та тіней.

Тихі медсестри, гучний брязкіт, нагріті ковдри, кіношне пікання приладів.

Нам кажуть, що рак — шпигун, з яким треба боротися; або що це хибна складова нас самих; або занадто багато про себе тип клітин, що уявив; чи аналогія капіталізму; або природне явище, з яким потрібно просто жити, або такий собі посланець смерті. Нам кажуть, що він закладений у нашій ДНК, або що він приходить ззовні, або ж нам кажуть, що він походить із сумбурної мішанини генів та навколишнього середовища, в якому ніхто не може та й не хоче копатися. Нам оголошують лише гучну напівправду про те, що причина всередині нас і ніколи не обговорюють ймовірність того, що ця причина пронизує наш з вами спільний світ. Досліджують наші гени, але не воду, яку ми п'ємо. Ретельно перевіряють наше тіло, але не повітря, яким ми дихаємо. Нам кажуть, що вся справа в емоційних порушеннях чи неминучій уразливості плоті. Нам пояснюють різницю між хворобою та здоров'ям, між захворюванням на гостре та хронічне, і навіть між життям та вмиранням. Новина про рак приходить до нас з тих самих екранів, що й новини про вибори. Вона приходить електронною поштою, одночасно із запрошенням потоваришувати з кимось у соціальній мережі LinkedIn. У радіологів такі ж мітки, що у пілотів дронів. Екранне існування раку — частина екранного існування нас усіх, цього глобального опосередкованого страху та неправди.

Хірург-мамолог сказала мені, що головний фактор ризику для розвитку раку грудей – це наявність грудей як такої. Вона відмовлялася видавати мені первинні результати біопсії, якщо я буду одна. У моєї подруги Кари була робота з погодинною оплатою, і вона не могла відлучитися, не втративши гроші, які були їй дуже потрібні, так що вона заскочила до кабінету лікаря в передмісті під час обідньої перерви, щоб я могла дізнатися про свій діагноз. У США, якщо навіть ви доводитеся комусь страшно хворому сином-дочкою, батьком чи чоловіком, за законом вам ніхто не зобов'язаний давати відгул для догляду чи допомоги цій людині.

Якщо вас любить хтось поза коло вашої родини, закон і це не бере до уваги. Закон не відпустить цієї людини до вас і не зробить винятку, будь ви оточені хоч усією любов'ю світу, особливо якщо вона не підтверджена документами. Якщо ви потребуєте чиєїсь турботи, її доведеться отримувати крадькома, уривками. Ось і Кара прийшла ненадовго.
Поки ми з Карою сиділи в бежевій приймальні зі скляною стелею, вона дала мені свій доладний ніж, щоб я могла стиснути його в руках під столом. Без особливих театральних приготувань хірург розповіла те, що ми вже й так знали: у мене була щонайменше одна ракова пухлина розміром 3,8 сантиметра в лівих грудях. Я повернула Карі мокрий від поту ніж. Вона того ж дня повернулася на роботу.

На клаптику жовтого паперу онколог — той самий, якого ми з друзями потім прозвали доктор Пупсик, дуже вже він нагадував херувима — дитячим почерком написав: «Гормонозалежний рак молочної залози». Він пояснив, що для лікування цієї форми раку існує терапія спрямованої дії, а потім наголосив на написаному.
Потім він написав: "HER2-позитивний рак", - пояснюючи, що і для цієї форми існує терапія спрямованої дії, а потім закреслив її. Потім він написав: "Тричі негативний рак молочної залози" і пояснив, що для цієї форми терапії спрямованої дії не існує. На долю цього виду раку припадає від 10% до 20% усіх випадків раку грудей, варіантів його лікування найменше, прогноз значно гірший, і саме він відповідальний за нерівномірний розподіл смертельних наслідків серед хворих різними формами РМЗ. Він сказав, що маю саме таку форму. Пухлина, за його словами, була некротичною, тобто росла так швидко, що не встигала мати необхідної інфраструктури. Він написав цифру "85%" навпроти швидкості зростання пухлини, і я запитала, що це означає. Він сказав, що якщо маркер Ki-67 «хоч трохи вищий за 20%»,

Потім він сказав, що потрібна "неоад'ювантна хіміотерапія", що означає "невідкладна". Я відмовилася від висічення будь-яких вузликів чи біопсії інших зон, де, за підозрами лікарів, теж могли бути пухлини: поганих новин вистачало і від однієї цієї пухлини, а її лікування мало бути настільки агресивним, що мені здавалося: немає жодного сенсу проводити хворобливе втручання тільки для того, щоб дізнатися, чи немає там чогось ще.

Відмовитися від хіміотерапії - це означає померти, висловив свою думку доктор Пупсік. А погодитися на неї, подумала я, буде все одно, що почувати себе вмираючою, але, можливо, вижити; або померти від побічних ефектів, а чи не від хвороби; або, нарешті жити, майже видужавши, але не зовсім.

Діагноз знизив мою здатність відрізняти добрі поради від порожньої демагогії. Все, що мені радили робити у зв'язку з раком, на перший погляд було схоже на ознаку того, що світ і сам хворий. Я читаю на форумі, що, якщо відрізати волосся коротше, мені буде легше змиритися з їх остаточною втратою. Я намагаюся переконати себе в цьому. Зазвичай я сама стрижуся, але цього разу записуюся в салон і мовчки сиджу в перукарському кріслі, поки блондин-незнайомець відрізає моє довге темне волосся, роблячи мені каре.

Поки моє волосся опадає купкою, яку потім підмете низькооплачуваний помічник перукаря зі щіткою в руках, я усвідомлюю, що принаймні кілька років я була, сама того не розуміючи, майже красива, а тепер, напевно, більше не буду. Я ще думаю про те, як колись любила повторювати, що найкраще в житті — це коли росте волосся, тому що це просте свідчення того, що немає нічого незмінного, а отже, світ завжди може змінитися. Тепер у мене не просто випаде волосся, загинуть навіть фолікули, з яких воно росте. Як це не гірко, те, що колись росло, припинить рости, навіть поки я сама продовжуватиму жити. І це ще не все. Дуже багато з того, що я знала про світ і вважала очевидним, тепер вимагатиме нових доказів.

Ніхто не зрозуміє, що маєш рак, поки ти їм не скажеш. Я роблю скріншот першої медитації Джона Донна і викладаю на Facebook: «Ми намагаємося зрозуміти, що потрібно для здоров'я, піклуємося про нашу їжу, воду, повітря, вправи і дотримуємося всього цього, шліфуємо кожен камінь, який кладемо в цей будинок; Отже, наше здоров'я було плодом довгої та постійної праці — але за одну хвилину все змітає гарматне ядро».

Пост набирає багато лайків. Потім я виконую інші приписи, які знайшла в інтернеті: розповідаю про діагноз мамі, розповідаю про нього ж доньці, роблю генеральне прибирання на кухні, домовляюся з роботодавцем, знаходжу людину, яка наглядить за котом. Потім йду на барахолку за речами, які зручно будитиме, коли мені поставлять порт для хіміотерапії. Я скаржуся по телефону друзям, що про мене нема кому подбати.
Без жодних церемоній приймається рішення, що лікарі відсічуть мої груди і утилізують їх за допомогою інсинератора, так що я заздалегідь намагаюся уявити собі, що їх у мене ніколи й не було.

У кімнаті очікування лікарні роботу з догляду за хворими супроводжує обробка даних. Дружини заповнюють бланки чоловіків. Матері заповнюють бланки дітей. Хворі жінки наповнюють свої власні. Я хвора, і я жінка. Я вписую своє ім'я. На кожному прийомі мені видають роздруківку із загальної бази даних, яку наказують виправити чи підтвердити. Бази даних пустували б без нас. Зробити з людини абстрактного пацієнта – жіноча робота. Нам тільки здається спочатку, що це робота машин.

Медпрацівники роздають бланки, друкують браслети, які потім зчитує сканер, що лежить у руках ще однієї жінки. Медсестри стоять у проході, з якого майже ніколи не зникають. Вони притримують двері своїм тілом та називають імена пацієнтів.
Ці жінки - середній медперсонал, який зустрічає тебе біля порога, зважує тіла пацієнтів на електронних вагах, що знімає життєво важливі показники на цьому перевалочному пункті на шляху до потаємних куточків клініки. Потім вони проводять пацієнта (мене) в оглядову і входять у систему. Вони вводять цифри, які видає моє тіло, коли мене віддають у владу машин: наскільки я тепла, йди холодна, який у мене пульс. Потім вони запитують: «Оцініть рівень вашого болю за десятибальною системою?» Я намагаюся відповісти, але правильна відповідь завжди виражається у цифрах. Відчуття – ворог кількісної оцінки. Поки що немає такої машини, якою нервова система могла б запропонувати відчуття для перекладу в досить наочну форму.

Медсестри зустрічають мене в кабінеті після того, як я переодяглася у спеціальну сорочку. Вони входять у систему. Іноді у мене беруть кров, а також у вигляді особливої ​​ласки дозволяють глянути на роздрук її складу. Щотижня в крові знаходяться більш-менш ті ж клітини або речовини, що і минулого тижня. Кількість цих речовин то збільшується, то зменшується, визначаючи тривалість та міру майбутнього лікування. Медсестри ставлять запитання щодо мого тілесного досвіду. Вони вводять відчуття, які я описую, в комп'ютер, клацаючи мишкою на симптоми, яким вже давно присвоєно категорію, назву та страховий код.

При слові «догляд» у голову рідко спадає клавіатура. Однак праця тих, хто піклується про пацієнтів, найчастіше неоплачувану або низькооплачувану. (Іноді його називають «репродуктивною працею», що означає «репродукцію», тобто щоденне відтворення себе та інших як живі організми, тобто роботу з годівлі, прибирання, догляду і так далі.) Чомусь багатьом людям він здається не технологічним , А чуттєвим та інтуїтивним, а значить, і платити багато за нього не треба. «Турбота» часто здається нам різновидом почуття, близького, як виявляється, до кохання. Турбота, здається, так само погано піддається кількісній оцінці, як больові відчуття або слабкість того, хто потребує турботи. «Я дбаю про тебе» - це інший образ судження (чуттєвий), ніж вимірювання коефіцієнта поділу пухлинних клітин (рівень фактичної оцінки захворювання). Але під час серйозної хвороби виявляються дивні зміни знаків. Або точніше те, що здається зміною знаків, стає роз'ясненням. Наші досі суцільні, непередбачувані, чутливі, неймовірно хаотичні та тваринні тіла підпорядковуються недосконалим чином, але значною мірою законам медичної абстракції. І догляд стає матеріальним, але відповідно до цієї абстракції.

Коли я проходила лікування від раку, більшість медпрацівників, що лікували мене, — технічок, медсестер — були жінками. Лікарі, іноді жінки, а іноді чоловіки, зустрічаються зі мною до моменту, коли моє тіло максимально перекладено мовою цифр. Вони входять у систему, але друкують менше, чи взагалі друкують. Поки вони пробігають очима екран, на якому відображаються оновлені категоризовані та прораховані відомості про моє тіло, я згадую Джона Донна: «Вони мене оглянули і вислухали, скували в кайдани та отримали докази, я сам відкрив їм свою анатомію, розтяв себе і вони пішли читати по мені".

Якщо жінки перетворюють тіла на дані, то лікарі їх інтерпретують. Тобто спочатку одні люди зробили з мене екстракт і наклеїли на нього ярлики. А потім іншим людям – лікарям – залишилося тільки мене прочитати. Точніше, прочитати те, чим стало моє тіло: пацієнтом, витканим з інформації, обробленої жіночою працею.

Приблизно через 60 годин мені вдруге введуть «Адріаміцин» через пластиковий порт, хірургічним шляхом імплантований мені в груди і приєднаний до яремної вені. Щоб ввести мені препарат, медсестра онкологічного відділення, звіривши призначення з напарницею, повинна вдягнутися у складний захисний костюм і повільно власноруч впорснути «Адріаміцин» у порт на моїх грудях.

Препарат руйнує тканини, якщо потрапить за межі судин: його іноді вважають надто небезпечним для всього і вся, щоб вводити за допомогою крапельниці. Ходять чутки, що якщо його пролити, він роз'їсть лінолеум на лікарняній підлозі. Протягом кількох днів після введення препарату мої виділення будуть отруйними для інших людей та їдкими для моїх власних тканин. Іноді «Адріаміцин» є смертельним для серця, і існує ліміт на його введення за все життя, половину якого я вичерпаю після закінчення терапії.

Терапія «Адріаміцином» може спричинити лейкемію, зупинку серця, відмову органів. А у мене ця терапія майже напевно викличе безплідність та інфекцію. Через те, що руйнівна сила «Адріаміцину», як і багатьох інших препаратів для хіміотерапії, не є вибірковою, він токсичний також і для центральної нервової системи, а мої мітохондрії почнуть реагувати на нього через три години після введення. Це триватиме до 27 годин, але побічні ефекти посипляться каскадом і після лікування. Деякі з них можуть затягнутися роками. Поки я сидітиму в кріслі для впорскування, біла та сіра речовина мого мозку почне зменшуватися.

Не існує спеціального способу, що дозволяє дізнатися, як це мене змінить: ушкодження мозку внаслідок хіміотерапії мають накопичувальний та непередбачуваний характер. Хоча цей препарат застосовується більш як півстоліття тому, що не проникає через гематоенцефалічний бар'єр, лікарі іноді не вірять пацієнтам, які заявляють про його вплив на їх розумові здібності. А коли лікарі таки чують про це, вони применшують цей вплив, як і багато інших нездужань, пов'язаних з онкологією.
МРТ інших пацієнтів, які проходили таку хіміотерапію при раку молочної залози, показують пошкодження зорової кори, «значно знижену активацію лівої середньої дорсо-латеральної префронтальної та премоторної зон кори» та «значно знижену активацію лівої каудальної латеральної префронтальної зони, прискорення обробки».

Пацієнти скаржаться, що втрачають здатність читати, згадувати слова, швидко говорити, приймати рішення і запам'ятовувати. Дехто втрачає не лише короткочасну, а й глибинну пам'ять: по суті, вони втрачають спогади про все своє життя.

Хіміотерапія, як і більшість медичних процедур, викликає нудьгу. Як і у випадку зі смертю, доводиться дуже довго чекати, доки тебе викличуть. Ти чекаєш, доки назвуть твоє ім'я, а в цей час у повітрі висить атмосфера паніки та болю. Всі довкола чекають, що їх теж викличуть. У певному сенсі це нагадує війну.

Медсестра в захисному костюмі вводить велику голку до мого пластикового підшкірного порту. Спочатку з мене щось витягують якісь штуки, потім у мене впорскують і забирають щось шприцом, потім щось у мене капає. І щоразу, коли в мене щось капатиме, мені треба називати своє ім'я та дату народження.

Деякі з багатьох ліків, якими мене накачують, мають знайомий, яскраво виражений ефект: «Бенадрил», стероїди, лоразепам. Я маю вже знати, як вони подіють, але в цьому контексті вони завжди несхожі самі на себе. Навпаки, вони поєднуються з хіміотерапією, і дають якісь нові відчуття, і кожен хіміопрепарат, поєднуючись із цими добавками, відчувається як неповторна каша з гібридної неясності.

Я намагаюся бути найчепурнішою людиною в процедурній, одягаючись у розкіш з барахолки, заколоту великою золотою брошкою у формі підкови. Медсестри завжди хвалять мене за те, як я одягаюсь. Мені це потрібно. Потім вони вливають у мене, серед іншого, препарат платини, і я стаю людиною в розкішному вбранні з барахолки, венами якого тече платина.

Після того, як ведення препарату закінчено, я намагаюся сидіти, доки не падаю від втоми. Я не здаюся до останнього, намагаюся виграти у всі настільні ігри, згадати всі книжки, які будь-коли читав, вибираюся кудись, якщо можу, намагаюся фліртувати, пліткувати і розмірковувати до глибокої ночі. З моїм тілом відбувається страшне. Іноді я ділюся цим зі своїми супутниками: «Всередині мене відбуваються страшні речі». Нарешті, через 40, або 48, або 60 годин, я не можу зрушити з місця, і біль неможливо вгамувати нічим, але, намагаючись бути слухняною медицині і ввічливою по відношенню до друзів, я приймаю щось від болю.

Хтось одного разу сказав, що зважитися на хімотерапію — все одно, що зважитися стрибнути з даху, коли хтось підніс до твоєї скроні пістолет. Ти стрибаєш, бо боїшся смерті, принаймні такої хворобливої ​​і непривабливої, як смерть від раку, або стрибаєш через те, що дуже хочеш жити, нехай це життя до самого кінця приноситиме тобі біль.

Вибір, звичайно, є, і ти його робиш, але він ніколи не здається твоїм. Ти погоджуєшся зі страху розчарувати оточуючих, зі страху, що інакше здаватиметься, що ти сама заслужила на свої страждання. А ще — погоджуєшся, сподіваючись, що ти знову зможеш відчути себе здоровою. Ти побоюєшся, що тебе звинуватить у твоїй власній смерті, що про тебе скажуть, ніби ти нездатна радісно піти на всі види самозбереження та саморуйнування, прописані у популярних порадах. Ти погоджуєшся через ритуальну слухняність — як усі покірно пишуть, коли вчитель роздає завдання для контрольної, або як усі встають, коли судовий пристав каже: «Усім встати». Або коли священик пропонує помолитися, або поліцейські кричать: «Швидше!» Ти погоджуєшся, бо сподіваєшся, що тимчасова послух подарує тобі роки непослуху потім.

Тобі необхідно хотіти жити, але також треба вірити, що ти гідна того, щоб жити. Лікування раку вимагає хворобливих, дорогих, шкідливих для довкілля екстракційних препаратів. Те, що я дуже хочу вижити, означає, що я все ще не можу змусити себе дати раду моральним аспектам виживання. Один із хіміопрепаратів, якими я лікувалася, «Циклофосфамід», в основному виводиться із сечею, лише частково видаляється при очищенні води та залишається в системі водопостачання протягом 400-800 днів. Інший препарат, «Карбоплатин», якщо вірити інструкції виробника, наприкінці свого «шляху у навколишньому середовищі» опиняється у водоймах, де він затримується, і ще невідомо, яких збитків він там завдає. Гімалайське тисове дерево, з якого роблять витяжку для одного з моїх хіміопрепаратів, під загрозою зникнення з 2011 року. Витрати на ракові захворювання в 2017 році склали 130 мільярдів доларів, що перевищує ВВП кожної з понад ста найбідніших країн світу. Вартість одного курсу хіміотерапії була вищою, ніж я колись заробляла на рік.

Моя проблема в тому, що жити я хотіла на мільйони доларів, але ні тоді, ні зараз не могла собі відповісти, чим я заслужила таку марнотратність свого існування, чому я дозволила ринку отримати вигоду з усіх моїх прибуткових нещасть. Скільки книг я маю написати, щоб заплатити світові за те, що продовжую існувати?

А після лікування, коли моє тіло було розбите, коли воно нагадувало машину, що розвалюється на запчастини, коли мені не вдавалося, як це називає американський закон про інвалідність, виконувати «базові повсякденні дії», я не могла зрозуміти, як же так — через мій організм пропустили всі ці долари, а зрештою я все одно опинилася в жахливій формі. Якщо підрахувати вартість кожного вдиху, який я зробила після того, як у мене виявили рак, кожен мій видих був би чимось на кшталт біржового опціону. Моє життя було предметом розкоші, але я була іржавою, покрученою, ненадійною. У мене було не все гаразд.

Коли тебе наздоганяє рак, ти забуваєш, скільки життя віддаєш виживанню і яку частину себе віддаєш хвороби, тому що важко піклуватися про хворобу і одночасно піклуватися про себе. Турбота про хворобу може стати сенсом життя, шлюбом, влаштованим долею, і пізніше, коли хвороба перестане бути гострою, яка позбавляє життя саме життя, від її лікування залишаться хронічні тяжкі захворювання.

Моє тіло почувається вмираючим — це побічний ефект від того, що має допомогти йому вижити — і благає про руйнування як єдиний спосіб себе зберегти: не рухатися, не їсти, не працювати, не спати, відкидати будь-який дотик. Кожен мій нерв — немов жебрак, що просить милостиню у вигляді смерті. Будь-яка мудрість мого тіла проявляється у вигляді нестерпно театрального прохання ідіота. Мені довелося, втім, повірити, що всім своїм бажанням померти тіло хотіло зовсім не показати мені, що ненавидить життя, а що воно більше не може все це переносити.

Незважаючи на те, що під час хіміотерапії я обкладала руки та стопи льодом, щоб цього не сталося, мої нігті таки почали відокремлюватися від свого ложа. Нігті, що злазять з пальців, болять, як і належить злізаючим нігтям. Я прибинтовую свої нафарбовані лаком, що переливається, нігті назад. Я втратила друзів, коханців, пам'ять, вії та гроші у боротьбі з цією хворобою, так що я вперто опираюсь втраті чогось ще, до чого я прив'язана. Мої нігті відвалюються, незважаючи на мій опір їхній втраті.

Мої нерви починають відмирати, розкладаючись на відчуття в кінчиках пальців і статевих органах. Тепер мої пальці — нестерпні соліпсисти: онімілі для всього світу, роздратовані зсередини. Книга «Ваш шлях онкологічного пацієнта» каже, що вирішення цієї проблеми, невропатії, полягає в тому, щоб попросити когось застебнути мені сорочку, проте там не уточнюється, кого саме. Ще я стала незграбною через порушену пропріоцепцію. Це означає, що я не можу більше покладатися на власні ноги, щоб зрозуміти, де я стою.

Одна знайома сказала мені, що після раку, який вона перенесла 30 років тому, вона так і не повернулася до себе колишньою. Тепер їй за 70, і вона каже, що ходить на роботу, а потім щодня повертається додому, і годинами перебуває у своєму дисоційованому забутті, а оскільки їй доводиться працювати, щоб звести кінці з кінцями, вона знову йде туди вранці і вдає, що вона знову існує. Деякі з нас, що пережили найгірше, виживають, щоб опинитися в порожньому небутті.

Втрачені частини нашої душі замінити не вийде, як і втрачені частини наших тіл, і життя все більше відокремлюється від життя, тільки й усього. Ось вони ми, майже мертві, але змушені ходити на роботу.

У світі капіталістичної медицини, де всі тіла обертаються навколо прибутку, навіть подвійна мастектомія – процедура амбулаторна. Після операції мене жорстко і дуже швидко виселили з палати для тих, хто одужує. Сестра розбудила мене після анестезії і спробувала внести невірні відповіді до опитувальника для виписки, а мені не вдалося довести їй, що я ще не одужала. Я казала їй, що мені не дали знеболювальне, що насправді я ще не сходила до туалету, мені нічого ще не пояснили, що я не можу не те, що піти, я не можу навіть підвестися. Але мене змусили піти, і я пішла.

У день, коли тобі зробили подвійну мастектомію, ти, звичайно, не зможеш сама поїхати додому на машині — ти загинатимешся від болю, не зможеш працювати руками, з тулуба звисатимуть чотири дренажні пакетики, після анестезії ти будеш сама не своя і ледве зможеш йти. Вдома ти, за ідеєю, теж не повинна залишатися сама. Але як тільки тебе силоміць випишуть із хірургічного відділення, ніхто й не подумає поцікавитися, хто піклуватиметься про тебе і чи буде взагалі. Нікому не цікаво, на які жертви доведеться піти цим доглядальницям і чи потрібна їм якась допомога. Не дивно, що самотні жінки, хворі на рак грудей – навіть з урахуванням раси, віку та рівня доходу – помирають від нього вдвічі частіше, ніж заміжні. Відсоток смертності вищий серед бідних та самотніх.

Усім здається природним, що якщо тобі не вдалося завести прийняті в цьому світі романтичні стосунки, або ти не встигла прожити досить довго, щоб обзавестися відданими дорослими дітьми, або, навпаки, вийшла з віку, коли тебе доглядають батьки, то ти зі своєю агресивною формою раку в агресивному ринковому середовищі рідко вважаєшся досить цінним, щоб жити.

Я завжди хотіла написати найкрасивішу книгу проти краси. Я б назвала її «Циклофосфамід, доксорубіцин, паклітаксел, доцетаксел, карбоплатин, стероїди, протизапальні препарати, нейролептики проти нудоти, заспокійливі проти нудоти, ліки від нудоти, антидепресанти, седативні, крапельниці з фізрозчином, знеболювальні креми, спиртові серветки, аніткоагулянти, антигістаміни, антибіотики, протигрибкові, антибактеріальні засоби, снодійні, D3, B12, B6, канабіс у косяках, у вигляді олії, у їстівній формі, гідрокодон, оксикодон, фентаніл, морфін, для обличчя".

Потім хірург запросила мене, щоб повідомити, що, наскільки їй відомо, ліки зробили свою справу, і раку більше нема. Подвійна мастектомія, виконана після шестимісячного курсу хіміотерапії, викликала «повний патоморфологічний регрес» — результат, на який я сподівалася, той самий, що давав мені найбільші шанси на те, що коли я помру, це станеться з іншої причини.

Від цих новин я, немов немовля, народжуюсь заново, потрапляючи в тіло, зіткане з величезного обов'язку кохання та люті, і, якщо я візьму реванш над тим, що зі мною трапилося, і проживу ще 41 рік, мені цього все одно буде мало.

The Guardian , Великобританія