Як цивільному громадянину зрозуміти військовослужбовця. Думки захисників і захисниць

Військовослужбовці – це ті, хто день за днем виборюють право на мирне життя в нашій країні. Через ті чи інші упередження суспільству іноді важко зрозуміти захисників, усвідомити їхню роль у суспільстві та складнощі, з якими вони стикаються при інтеграції в цивільне життя. 

Видання ТРИБУН зібрало думки військовослужбовців та військовослужбовиць, аби допомогти цивільним громадянам зрозуміти роль армії в країні, усвідомити її місію та дізнатися, як підтримати тих, хто щодня боронить Україну. 

Владислав Єламков, військовослужбовець

Владислав Єламков

Владислав Єламков – рубіжанин, який став на захист України у 2020 році. Він каже, що до 2024 року цивільні люди більше розуміли значущість військових в країні, проте зараз ситуація змінилася. 

“На мою думку, на байдужість впливає те, що люди – як будь-який живий організм – мають властивість звикати. Звісно, є люди, які прагнуть позитивних змін, але є й ті, хто звикає до негативу”, – стверджує військовослужбовець. 

Також Владислав розповідає, що неодноразово потрапляв в неприємні ситуації, де відчував недовіру громадськості до захиників:

“Це було у Костянтинівці. Деякі цівільні не довіряли нам – людям, які хочуть захистити країну. Казали: «навіщо ви сюди приїхали?» або «у нас через вас бувають прильоти».

За часи АТО часто чув таку фразу: «ми вас туди не посилали». Так, ніхто мене туди не відправляв. Я сам підписав папери, які вирішили мою долю, і пішов боронити країну”.

Пересічний громадянин не завжди знає, як коректно запитати про щось військовослужбовця. Владислав каже, що варто бути тактовними у спілкуванні із захисниками, як й з іншими людьми:

“Якось у 2020 році в одному з магазинів Попасної мене запитали: «Ти вбивав людей?». Я був здивований та вражений цим питанням. І таким цікавиться не молодь, а люди поважного віку, які мали б бути досвідченішими…”

До подарунків, особливо їстівних, військовослужбовці ставляться завжди з обережністю з метою безпеки. Тож як цивільному громадянину висловити захисникові свою вдячність?

“Достатньо просто йдучи по вулиці, привітатися або побажати гарного дня. На мою думку, не треба ніяких символічних дій, цього цілком вистачить”, – зазначає захисник. 

Значна частина військовослужбовців та військовослужбовиць переймаються тим, аби не бути забутими державою після служби. Проте Владислав Єламков стверджує, що його не зачіпають ці страхи, бо служити він пішов за власним бажанням. 

“Я прийшов сюди по своїй волі і мені доведеться стикатися з наслідками сам на сам. А надіюсь я тільки на свою сім’ю”. 

Ірина Клейменова, військовослужбовиця

Ірина Клейменова

З початком війни у 2014 році Ірина Клейменова активно волонтерила – збирала та відправляла необхідну військовим допомогу в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення жінка одразу вступила до лав ЗСУ та досі продовжує захищати Україну. 

Військовослужбовиця не раз стикалася з тим, що в тилу від неї вимагають пристосовуватися до іншого способу життя. Вона каже, що це стосується, наприклад, реакції на гучні звуки або дрібних порушень ПДР.

“Деякі цивільні не усвідомлюють складність нашого досвіду, і навряд чи колись усвідомлять те, що ми віддали і ніколи не повернемо: психічне та соматичне здоров’я, хорошу роботу, відносини та життя”, – говорить пані Ірина. 

Спілкування з військовими та іншими особами, які пережили травматичний досвід, має бути на тому ж рівні тактовності, як і з іншими людьми. Тож військовослужбовиця Ірина стверджує, що неодноразово стикалася з неетичними запитаннями в свою адресу. 

“Мене питали та продовжують питати, чому та для чого я ношу форму в тилу – лякалися раптової агресії та категоричності. І саркастичні фрази типу «ти заробляєш сотню в місяць, а продовжуєш збирати гроші» я вже пропускаю повз вуха. Адже багато цивільних людей мають безліч упереджень стосовно нашої роботи: багато заробляємо,  вимагаємо особливого ставлення, ми всі небезпечні”...

Запитання, якими хоче поцікавитися пересічна людина у військовослужбовця, мають бути тактовними та ввічливими, і головне – не про особисте. 

“Не ставте ті питання військовому, на які хочете почути чесну відповідь. Не цікавтеся, коли закінчиться війна, чому ми так довго, коли я нарешті залишуся вдома разом з дітьми, чому я не врятувала всіх… Не треба також через силу намагатись допомогти або дістати відповідь про те, про що ми мовчимо.

Подякувати можна словом або донатом. Словами найкраще – трохи буває ніяково, але дуже мотивує”, – говорить військова. 

Зрозуміти цивільному громадянину військовослужбовця та побороти всі страхи щодо них – важливо у довгостроковій перспективі, адже по закінченню війни населення має співпрацювати з військовими та ветеранами задля відновлення країни та злагодженого життя в ній. 

“По-перше, завжди можна мобілізуватися та особисто пройти цей шлях. Я б хотіла зміни курсу з «віримо в ЗСУ» на «приєднуємося до ЗСУ». По-друге, взяти участь у програмах, які дозволяють торкнутися цього досвіду”. 

Коли мова заходить про страхи – військовослужбовці говорять про найособистіше. Тож Ірина коротко говорить про те, що наразі її найбільше бентежить:

“Я боюсь смерті своїх дітей. Також бути непотрібною та самотньою після закінчення війни – я впевнена, що так воно і буде, бо ми таке проходили у 2016-2018 роках

Після війни я не хочу пільг та знижок – хоча це б було логічним з боку держави. Я хочу, щоб всі, хто не був разом з нами, усвідомили наш внесок і мали повагу замість якоїсь огиди чи страху”.

Михайло Лукашенко, військовослужбовець

Михайло Лукашенко

Михайло народився у місті Брянка, що на Луганщині. Після кількох місяців окупації в 2014 році він переїхав до Рубіжного. Закінчивши 9 клас, він отримав військову освіту в Кремінній, а згодом – в Києві. Це стало початком шляху хлопця у війську. 

Військовослужбовець Михайло каже, що у спілкуванні з цивільними громадянами він спостерігав здебільшого саме позитивні моменти й вважає – люди цілком розуміють значення військових у нашому суспільстві:

“Коли війни не було, то й армія не була в пріоритеті. Проте зараз я можу спостерігати те, що більшість усвідомлює значущість підтримки військовослужбовців та намагається допомагати, наскільки це можливо. Але люди бувають різні: хтось розуміє, а хтось – ні”.

Продовжуючи свою думку, Михайло розповідає, що стикався й з недовірою до військовослужбовців з боку цивільних в зоні бойових дій – зустрічав українців, які чекають на Росію.

“Від таких людей категорично заборонено приймати якісь подарунки, зокрема їстівні. Хтось може здати наші позиції… Але це рідкість, проте ніколи точно не дізнаєшся, хто саме тебе оточує з цивільного населення”. 

Щодо питань, які цивільні люди не повинні ставити військовослужбовцю, Михайло Лукашенко виокремлює такі: “за що ви воюєте?” та “заради чого все це?”.

“На такі питання навіть відповідати не треба. Подібним цікавляться ті, у кого все добре і кого не зачепила війна. Інколи заходжу в соціальні мережі, читаю подібні коментарі і неприємно вражаюсь тим, що пишуть деякі люди”. 

Кожен українець має вміти комунікувати з військовослужбовцями, як і з іншими людьми. Страх у спілкуванні – найперше, з чим можуть зіткнутися цивільні громадяни. Проте Михайло каже, що різниці у комунікації майже немає. 

“Треба не забувати, що військовослужбовець в першу чергу – людина. І військові бувають різними, як і всі інші люди. Всі по-різному сприймають ті чи інші ситуації, мають свої почуття, мають різний досвід. Військовослужбовці перебували в зонах бойових дій, і кожен з них по-своєму переживає такі події. У когось залишаються травми, а хтось не так складно все переносить”. 

За словами Михайла Лукашенка, знайти себе та побудувати кар’єру після закінчення війни – складна тема, адже він більшу частину свого життя присвячує військовій справі. 

“В цивільному житті я боюсь не знайти собі місця. Не знаю, на яку роботу йти, чим займатися. Ще не можу знайти відповіді на ці питання. Можливо, ще недостатньо дорослий для цього. Впевнений, що цей жах закінчиться, ми переможемо, а як воно далі буде…”. 

Анастасія “Сопілка”, військовослужбовиця

Анастасія "Сопілка"

Анастасія народилася у місті Рубіжне. Закінчивши школу, вона вступила до Харківського вишу та в ті часи доєдналася до Національного корпусу. На початку повномасштабної війни вона разом зі своїми товаришами з Нацкорпусу вирішила стати на захист України. 

Погляди цивільних українців як на війну, так і на значення військовослужбовців, змінюються. Хтось звикає, хтось прагне позитивних зрушень. Військовослужбовиця говорить, що через вплив багатьох факторів ставлення до ролі захисників суттєво знецінилось.

“На мою думку, сприйняття зазнало змін: від óбразу військовослужбовця як захисника до óбразу «загрози». Зростає кількість людей, що негативно ставляться до дій військових, які займаються мобілізацією. Я розумію причини невдоволення, але також розумію невідворотність цього процесу”. 

Захисниця також зазначає, що повага один до одного вже не залежить від того, чи військовий ти, чи цивільний. Всі однаково негативно реагують на ті чи інші ситуації.

“Неповага і конфлікти у суспільстві стали вже ніби частиною нашого існування. Я потрапляю у такі ситуації однаково часто, одягнувши форму або цивільний одяг, хоча я зовсім не конфліктна людина. Рівень напруги у суспільстві зараз критично високий”. 

Часто суспільство створює хибні уявлення про військовослужбовців. Ці стереотипи стають додатковим тягарем для тих, хто бореться на передовій. Анастасія поділилася думками з цього приводу: 

“Найбільше мене турбує упередження, що військові – це люди, які не бояться померти, йдуть воювати за гроші, мають різні психічні захворювання, ніколи не втомлюються та не потребують відпочинку, адже самі обрали цей шлях”.

Комунікація з військовослужбовцями вимагає такої ж ввічливості та етичності, як і з будь-якою іншою цивільною людиною. Проте важливо пам’ятати, що питання, які можуть здатися на перший погляд невинними, іноді можуть здатися військовим недоречними або неприємними. 

“Найбільш дратуюче питання – «коли закінчиться війна?». Також важливо не ставити особистих запитань, якщо людина сама не почне про щось говорити”, – стверджує дівчина.

Щоб зрозуміти досвід військовослужбовців, Анастасія радить долучатися до різноманітних курсів, наприклад, з тактичної медицини або з військової підготовки.

“Більшість таких активностей проводять військові, які відійшли від служби, наприклад, через стан здоров’я. Такі курси є корисними для будь-якої людини, навіть якщо вона ніколи не збирається служити в армії. Ці програми дають цінні знання, фізичну активність, нові знайомства і можливість неформального спілкування з військовослужбовцями, які здебільшого мають великий бойовий досвід”.

Питання суспільної підтримки військовослужбовців наразі залишається неабияк актуальним. Анастасія говорить, що більшість таких проблем криється саме у відсутності культури пам’яті та справжньої залученості цивільних громадян у діяльність щодо змін в державі.

“Суспільна підтримка – це, перш за все, культура пам’яті, яка у нас ще недостатньо розвинута. Наприклад, вшанування загиблих під час чину поховання, коли колона з загиблим героєм їде по місту. Також не секрет, що найбільш активна частина суспільства зараз перебуває на війні, або, на жаль, вже загинула. Тим часом суспільство реагує на якісь негативні дії влади або якоїсь конкретної людини через гнівні коментарі в інтернеті. Я вважаю, що цивільні люди мають більш активно проявляти себе в соціумі – разом з критикою пропонувати вирішення проблем”, – говорить військовослужбовиця.

Багато військовослужбовців мають страх бути забутими після війни. Проте Анастасію цей страх не стосується – вона стверджує, що варто не забувати про тих, хто отримав поранення, хто має інвалідність.

“На жаль, у нас вже є певний відсоток забутих. Зокрема це ті, хто отримав інвалідність на війні і змушений буквально просити допомоги у держави замість того, щоб отримати її як належне.”

Повернутися до цивільного життя та не відчути себе на своєму місці – те, що бентежить Анастасію. 

“Я не можу назвати це страхом, але, перебуваючи у відпустці і живучи пару тижнів звичайним життям, я відчуваю себе не на своєму місці і ніби в якомусь іншому всесвіті. І хоча на фронті я перебуваю в умовному тилу (приблизно 30 км від лінії зіткнення), в мирних регіонах все відчувається зовсім інакше і виникає побоювання, що повернення до звичайного життя у майбутньому буде неможливим”.