Сані та диліжанси: як подорожували українці понад сто років тому (ФОТО)

Мандри по суші були можливі лише кіньми, волами та пішки.

Які види транспорту підкорили Європу в 19 столітті і де збереглися поштові станції за маршрутом «Київ-Житомир-Радзівіллів» до кордону з Австро-Угорщиною, передає РБК .

Сьогодні ми з легкістю долаємо тисячі кілометрів, і нам важко уявити, що колись Ганна Ярославна їхала до свого Генрі до Франції близько півроку. До появи залізниці мандри суходолом були можливі лише кіньми, волами і пішки. Давайте подивимося на те, як подорожували в каретах, екіпажах, а потім пересіли в диліжанси.

Цей основний вид сухопутного транспорту називають  гужовим . Звідки ж така назва? Вона пов'язана зі словом "гуж" - ремінь для з'єднання хомута з оглоблями.

Фаетони, візки та коляски: як пересувалися між містами з 17 століття

У так звані «нові часи» (епоха, що охоплює період з 17 до кінця 19 століття –  ред .) з'являються нові різноманітні екіпажі – для багатіїв та бідняків, для зими та літа, свят та буднів та навіть для різних регіонів. На горі в екіпажах були  важі — величезні валізи або скрині для розміщення багажу на даху екіпажу. Влітку користувалися кибитками, двомісними та чотиримісними візками, бричками та каретами. Взимку їздили на санях і візках-санях з кузовом у вигляді низенької карети з віконцями.

Найбільш відомим пасажирським транспортом є карета -  закритий пасажирський візок з ресорами (амортизаторами). Мода на карети пов'язана з появою нового класу — шляхти. На початку 17 століття карети стали дуже престижним видом транспорту, який вказував на статус його власника.

Фото: Різні види транспорту, зображені у книзі The How and Why Library, вперше опублікованій у США 1909 року

Для довгих подорожей використовували  ридвани –  великі карети, запряжені 6-12 кіньми. Усередині карети були м'які сидіння, віконця розташовувалися з боків і спереду для спілкування з кучером. Для входу під дверцятами була відкидна підніжка. У темний час доби з боків карети горіли ліхтарі.

У візку  — кареті на полозах — можна було їхати напівлежачи, у теплих ковдрах. Вікна іноді обробляли ведмежим хутром, щоб не дуло, а зсередини візок обробляли червоним сукном або навіть оксамитом. Ще одним цікавим видом карети були  дормези  (від фр. Слова Dormir - спати). У них можна було витягнутися й спати лежачи. Купівля іноземних дормезів була предметом гордості.

У дуже великих, але комфортабельних дорожніх каретах передбачалися різні речі для подорожі: ліжко, туалет, льох, аптечка, кухня, сервіз. Простішими та легкими екіпажами були  коляски  — з відкритим чи відкидним верхом. Коляски зазвичай запрягалися парою або трійкою коней, проте більш заможні запрягали їх і шістьма кіньми.

Кабріолети, що підкорили європейські столиці в 19 столітті

Різновидами таких легких транспортних засобів були:  фаетон, фіакр та ландо. Зазвичай вони використовувалися для міських та недалеких заміських прогулянок. Низькі борти  ландо  забезпечували максимальну видимість пасажирів та їхнього одягу, тому в 19 та на початку 20 століття представники аристократії використовували його як представницький екіпаж.

Ще до сьогодні ландо можна побачити під час урочистих подій у Великій Британії. А назва походить від німецького міста Ландау, в якому він був уперше збудований.

Фото: Типи екіпажів початку 20 століття. Ілюстрація зі словника Брокгауза та Єфрона. Зліва направо: фаетон «Вікторія», шарабан, візаві, малий фаетон (без кучера), тільбері, ландо, кабріолет, доггарт, двомісна карета, готельний омнібус, чотиримісна карета, сани

Фаетон  спочатку називався легка відкрита коляска, а пізніше так називали перші автомобілі, які зовні копіювали форму кінних екіпажів-фаетонів.

Одними з перших індивідуальних транспортних засобів  кабріолети  – легкі двоколісні екіпажі без цапів – тобто для тих, хто хотів вести карету самостійно. З'явилися вони на початку 19 століття і одразу підкорили європейські столиці.

Керувати кабріолетом було легко, і вони ідеально підходили для поїздок, коли хлопці доглядали дівчат і хотіли їх здивувати! І сьогодні кабріолет, уже у вигляді авто, не втратив своєї привабливості — хто не мріє покататися з вітерцем повз мальовничі ландшафти?

Поява диліжансів розширила уявлення про межі допустимого

Эпоха же междугороднего общественного транспорта началась с дилижанса. Само слово «дилижанс “пришло к нам с латыни и означает ”быстрый», «оживленный». В те времена клиент оплачивал переезд, а перевозчик брал на себя решение проблем, которые возникали в пути.

Каждый рейс сопровождал специальный комиссар, который оплачивал прогоны на станциях, обеспечивал комфортное путешествие, а в случае поломки искал человека, способного починить рессору или заменить колесо. Быстрое устранение неисправностей казалось тогда путешественникам настоящим чудом!

Но не все были в восторге от дилижансов. До их появления совместное путешествие незнакомых людей, принадлежавших к разным слоям и полам казалось неприличным. Люди путешествовали либо в одиночку, либо в обществе знакомых, либо в кругу семьи.

На дилижансах путешествовали обычно госслужащие и военные, менявшие свое место жительства. Гражданские чиновники возили за собой свои семьи. Посещали больных, ездили в церковь, по монастырям и на ярмарки. Детей также в основном брали с собой в поездки.

Фото: Британский почтовый дилижанс в черно-бордовых цветах почты, 1804 год

Появление дилижансов расширило представление о границах допустимого в контексте расстояний, которые мог преодолеть обычный человек. А уже десятилетия спустя путешественники легко пересели в железнодорожные вагоны.

Киевская почтовая станция и контора дилижансов в Житомире: куда ездили укараинцы в 19 веке

В Киеве первые дилижансы появились еще в 1835 году, когда на Подоле была основана «Контора учебного заведения дилижансов и транспортов». Первые киевские дилижансы курсировали в Москву и Петербург и использовались для перевозки пассажиров и почты.

В начале 20 века и вплоть до установления советской власти в Киеве главным пассажирским перевозчиком на тракте «Киев-Житомир» был житомирский еврей Перец-Хаим Фельденкрайз. Его контора конных дилижансов размещалась в центре Житомира. Александр Яворский, будущий ученый-ботаник, учившйся в Киевском университете в те времена, в своих воспоминаниях писал:

«6 лошадей запряженные по паре везли огромный тарантас из Киева в Житомир, имея на дороге остановки для отдыха пассажиров и кормления их, а также и лошадей. На стороне дилижанса была выведена крупная надпись владельца предприятия-Фельденкрайза«.

Сама карета дилижанса была трехэтажной, а всех классов было четыре. И все они были выкрашены в разные цвета масляной краской. На большом возвышении с длинным бичом сидел кучер.

В некоторых районах России дилижансы просуществовали вплоть до начала 1930-х годов. Можно сказать, что во многом именно почтовое дело дало возможность обычным людям путешествовать.

Сначала слово “почта” (от лат. posta, statio) обозначало станцию (пост) для обмена лошадей или курьеров. Почта доставляла корреспонденцию, но уже с середины 18 века она все чаще обслуживала тех, кто путешествовал по “казенной” потребности. Позже право пользоваться почтовыми лошадьми получили и частные лица за двойные прогоны (двойную цену).

Фото: В Киеве с движением дилижансов связана почтовая станция на Почтовой площади

Обычная скорость при езде на почтовых лошадях днем и ночью составляла около ста верст в сутки (около 107 километров). Но, договариваясь с ямщиками, путешественники проезжали иногда по зимней дороге в сутки и по двести верст. Часто летом было трудно путешествовать, не говоря уже о весеннем и осеннем бездорожье.

Постепенно на болотах появились гаты, на реках — мосты или паромы, дорожное полотно начали укреплять, и движение более или менее наладилось. Интересный факт — именно конные экипажи начали нумероватьпервыми. Только с распространением автомобилей номерные знаки получил и автотранспорт.

Согласно царскому указу Петра, строились так называемые Ямы, то есть почтовые станции, где курьеров ждали лошади. Само слово «ям» (почтовая станция) заимствовано из татарского языка, как и многие русские слова. А «ямщик» — это извозчик на почтовых ямских лошадях. Зато в русском языке прижились слова “почтовая станция” и “кучер”- извозчик (с немецкого).

Поштові шляхи отримали назву "тракт" - від латинського tractus - волочіння, протяжність. Після приєднання України до Російської імперії розпочалося будівництво поштового тракту з Києва до Москви та Петербурга. Саме цим шляхом розміщувалася  поштова станція у місті Ніжин.  У будівлі якої, до речі, сьогодні розмістився єдиний музей «Поштова станція». У ній зупинялися Гоголь, Шевченко та багато інших відомих людей.

1827 року Російська імперія організувала поштово-диліжансне сполучення за маршрутом  «Київ-Житомир-Радзівілов»  до тогочасного кордону з Австро-Угорщиною. По всій цій трасі, названій Брест-Литовським шосе у 40-х роках 19 століття, збудували нові, кам'яні поштові станції. Треба зауважити, що в Україні назва "тракт" не прижилася, так само, як російський "трактир" (з латини - tracto - частую).

Фото:  На початку ХХ століття і до встановлення радянської влади в Києві головним пасажирським перевізником на тракті «Київ-Житомир»  був Перець-Хаїм Фельденкрайс 

Відстань між станціями складала в середньому 20-30 кілометрів з певним урахуванням топографії та можливостей разового кінного переходу. Назва прив'язувалась до найближчого населеного пункту. Першу на цьому шляху  Поштову станцію  було вирішено збудувати у Києві, на Подолі, куди прибували кораблі з Москви та Петербурга, де проходили контрактові ярмарки. Досі збереглася будівля поштової станції на однойменній площі. Але, на жаль, воно знаходиться в дуже аварійному стані.

Гості могли мандрувати за допомогою різних варіантів переїздів. На перекладних екіпажах, які рухалися від станції до станції, де міняли (перекладали) коней. А найпоширенішим був спосіб їзди  " на своїх" або "на довгих" . Коней тоді зазвичай не наймали, а користувалися своїми, і на тих же конях їхали всю дорогу «від місця до місця», даючи їм відпочити в дорозі. Самі гості зупинялися у заїжджих дворах на станціях.

Їзда «на довгих» із тривалими зупинками для корму та відпочинку коней без нічної погоні, характерної при користуванні поштовими, справді була повільною, довгою, але коштувала набагато дешевше. При їзді «на довгих» поміщики споряджали цілий обоз для себе, слуг, везли безліч речей, продуктів та кормів для коней.

Фото: Ямщики были обязаны извещать о своем прибытии и отправлении звуками рожка, который позже стал символом почты по всему миру

Именно для таких гостей и возникли отели, оборудованные конюшнями для отдыха лошадей. Кроме постоялых дворов на почтовых станциях, в крупных городах строились Гостиные дворы. Они отличались от первых тем, что помимо размещения и питания, здесь были созданы условия для совершения коммерческих операций, то есть в гостиных дворах объединялись меблированные комнаты, торговые ряды, лавки, склады. Такой двор, известный всем киевлянам, находится сегодня на Подоле. К сожалению, до сих пор никак не начнется реконструкция этого величественного здания.

Уникальные почтовые станции, сохранившиеся до наших дней

Почтовые станции на самом Брест-Литовском шоссе, сегодня — Житомирской трассе, сохранились до наших дней! Все существующие сегодня ансамбли бывших почтовых станций, включая и Киевскую, занесены в Государственный реестр памятников архитектуры национального значения.

Они строились из кирпича по типовому проекту 1843 года, и сперва предназначались для тракта «Киев-Санкт-Петербург». Каждая из почтовых станций имела определенное количество лошадей и экипажей в зависимости от разряда, к которому она принадлежала.

Фото: Почтовая станция на 53 километре в селе Калиновка. Памятник архитектуры национального значения

Почтовая станция находилась в ведомстве чиновника — станционного смотрителя.Он жил тут же, на казенной квартире. В его обязанность входило получать средства за прогоны, выдавать лошадей и проверять “путники” — документ, в котором указывался маршрут, чин и звание путешественника.

Ямщики были обязаны извещать о своем прибытии и отправлении звуками рожка, причем для обучения игре на иностранном инструменте выписали специальных немецких учителей. Так рожок стал символом почты по всему миру. Им ямщик также должен был подавать сигналы встречным экипажам, предотвращая столкновение.

Почтовые курьеры получали лошадей на почтовых станциях вне очереди. Для них должны были всегда стоять готовые тройки. А уж только потом лошадей получали путешественники в порядке чинов.

Как отметил исследователь Дмитрий Малаков в своей книге-путеводителе «Шляхом Київ-Житомир», почтовые станции планировались по устоявшейся схеме: прямоугольный двор, по центру — фасадом до тракта — дом самой станции, справа от него — въездные ворота, слева — выездные. По периметру просторного двора располагались одноэтажные ямщицкая, каретная, конюшня, кладовая, фуражная, гостиница, а посреди двора — колодец, оборудованный водопоем для лошадей.

Когда вы будете ехать по направлению к западу от Киева, обратите внимание на эти красивые одноэтажные постройки с высокими стрельчатыми окнами в неоготическом стиле. Каменное ограждение когда-то так же было декорировано в стиле неоготики. Их можно увидеть в селах Гуровщина и Калиновка, в городе Коростышев и в Житомире. Остановитесь, прогуляйтесь вокруг и представьте себе, как когда-то здесь бурлила оживленная жизнь постояльцев.

Фото: Почтовая станция в селе Гуровщине была построена в 1846 году. В комплексе станции: трактир, конюшня, извозчичья и каретная. Памятник архитектуры национального значения (Роман Маленков, «Украина инкогнита»)

За время существования дилижансового сообщения этим путем проехало немало исторических фигур: Тарас Шевченко — в составе археографической комиссии, а Пантелеймон Кулиш впервые ехал в Западную Европу. В 1847 году на новых станциях останавливались Ференц Лист и Оноре де Бальзак, а в 1855 году — Марко Вовчок со своим мужем, Афанасием Марковичем.

Отсюда писал письма Николай Лысенко, направляясь на учебу в Лейпцигскую консерваторию. Этим путем ездили Михаил Старицкий, Николай Костомаров, Леся Украинка и Елена Пчилка. И еще много выдающихся украинских фигур, которые путешествовали на Запад.