Зіпсоване кохання: чому в Україні почали позбавлятися книг російською мовою

На тлі російського вторгнення багато українців знищують твори російських письменників та російськомовні переклади зарубіжних авторів, проте з цим згодні далеко не всі

Вторгнення Путіна змусило українських книголюбів відвернутися російської літератури, причому у різний спосіб.

Якось цього літа український художник Станіслав Турина взяв дві книги з домашньої бібліотеки і повіз їх у свій сад під Києвом. Одна з книжок була томиком віршів Олександра Пушкіна.

Турина багато читає та завжди тримає пару книг у своєму рюкзаку. Але цього разу читати він не збирався.

Цей російський поет ХІХ століття здобув в Україні скандальну репутацію після початку війни. На думку українців, Росія часто використовує Пушкіна як символ "російськості". Так, під час окупації у південноого міста Херсона там нібито розвісили величезні плакати із зображенням поета.

Багато хто в Україні вважав, що Пушкіна використовують як культурну зброю в цьому конфлікті. Дехто навіть стверджує, що поезія Пушкіна посилювала та допомагала формувати якусь "імперську ідеологію" Росії. З 2022 року в Україні демонтували численні пам'ятники письменнику, а багатьом названим на його честь вулицям (у 2018 році таких вулиць було щонайменше 594) повернули колишні назви чи дали нові.

Турина знав, що продати книгу не зможе. "Її не можна подарувати другу, не можна здати до бібліотеки", - сказав він. Тому у своєму саду Турина як експеримент обережно і дбайливо поклав томик Пушкіна в розведене багаття.

Спалення Пушкіна не було якоюсь пихатою демонстрацією ненависті. Туріна сказав, що це був пробний, дослідницький вчинок художника. "Я боюся спалювати книги, знищувати їх, - сказав він. - Для мене це символ варварства". За його словами, він мав іншу мету. Він хотів дізнатися, які у нього виникнуть почуття. Настане катарсис? З'явиться прикрість, злість?

"Я нічого не відчув. Нічого хорошого, нічого поганого", - заявив він.

Другою книгою в руках Турини був томик віршів сучасного російського поета Дмитра Воденнікова. Для Турини це були інші літературні відносини. Свого  часу, будучи студентом у західному місті Львові Турина бачив, як Воденников читає свої роботи. Це було одкровення. "Це було щось нове, новий голос. Я зрозумів, що він гей, це було між рядками. Це було так ніжно. Це було дуже круто, - сказав він. - Я став його фанатом".

Він сказав батькам, що йому потрібні гроші на кросівки. Отримавши потрібну суму, яка склала більше половини його студентської стипендії, Туріна витратив її на збірку поезій Воденнікова.

"Через якийсь час я знав усі його вірші, - сказав Туріна. - Він став частиною мого способу мислення, мого бачення своєї роботи".

Але після 2022 року Турина вирішив з'ясувати, як Воденніков ставиться до вторгнення Росії. "Тепер я знаю, що він його підтримує", - сказав художник. Він вирішив залишити книгу свого колишнього кумира гнити у саду.

По всій Україні читачам доводиться вирішувати, що робити зі своїми книгами російською мовою. Багато людей, особливо творчих професій та зі сфери культури, у своєму повсякденному житті перейшли українською мовою.

Тема "деколонізації" та відмови від багатовікового російського та радянського культурного впливу часто виникає в ході дискусій.

Коли до квартири письменниці та куратора Катерини Яковленко у місті Ірпені під Києвом у березні 2022 року потрапив снаряд, згоріли всі її книги, зокрема, російською мовою, якою вона виховувалась. Разом з ними згоріли й інші її речі.

З того часу минуло три роки. У неї сьогодні лише дві книги російською мовою, причому обидві — переклади з інших мов, і обидві подаровані авторами. На українську ці книги не перекладено.

Олександр Міхед потрапив у таку саму ситуацію, коли у перші тижні бойових дій отримав пошкодження його будинок у Гостомелі під Києвом. У своїй книзі "Мова війни" цей письменник, який став військовослужбовцем, згадує, як прийшов до руїн свого будинку і виявив там книги Достоєвського та Набокова.

Втрата будинку змінила його ставлення до речей, у тому числі до книг.

"Щойно ти стаєш біженцем, ти починаєш думати як біженець, - сказав він. - Краще не бути сентиментальним з приводу книг. Це лише кілограми, з якими треба щось робити, якщо ви їдете". У його новій бібліотеці немає книжок російською, навіть перекладів іноземної літератури.

У червні цього року журналіст-фрілансер Мар'яна Матвійчук відвезла 90 кілограмів російських книг до центру утилізації, розташованого неподалік її рідного міста у західній частині України.

Вона виросла в місцевості, де розмовляють українською мовою, а на початку 2000-х навчалася у київському університеті, де викладання велося українською мовою. Тим не менш, на той момент більшість жителів міста і багато її однокурсників говорили російською.

Багато авторів, яких вона вивчала — французькі філософи Жіль Дельоз і Жак Ранс'єр, наприклад, теж були доступні в перекладі російською мовою, але не українською.

Матвійчук розповіла, що книги були для неї "фетишем", і тому вона часто відвідувала ринок старих книг біля станції метро "Почайна". Закінчивши навчання, вона перевезла усі свої книжки потягом до західної України.

Саме ці книжки вона вирішила здати на утилізацію, пощадивши лише  листи та щоденники Антона Чехова. "Я особисто поважаю його. Чехов цікавий, мені подобається його почуття гумору, - сказала вона. - І ці книги заховані у моєї мами, тож ніхто не побачить російські книги на моїх полицях".

Вона думала, щоб продати свої книги назад продавцям на книжковому ринку, але потім вирішила: ні, я не хочу давати їм друге життя.

Згадуючи, яку кількість навчальних матеріалів та наукових праць їй довелося прочитати у студентські роки російською мовою, незважаючи на те, що вона розмовляє українською та навчалася в українському університеті, Матвійчук сказала, що розмірковувала про нібито "тонку русифікацію" культури, яка її оточувала.

За її словами, очищення від російських книг ("Я позбулася Толстого, Достоєвського, 12 томів [поета і драматурга Володимира] Маяковського") також стало способом "попрощатися з деякими моїми уявленнями в двадцятирічному віці. Я прощаюся з тим, що вважала важливим".

Напевно різних відтінків думок про те, що робити з російськими книгами, стільки ж, скільки любителів книг. Є ті, хто вирішив зберегти їх, тому що вони є частиною сімейної історії та показують, як важко було дістати ці книги їхнім батькам, бабусям та дідусям за часів Радянського Союзу.

Є й інші, хто зненавидів російську мову, але все ще тримаються за книги, наприклад, за цінний російський переклад Харукі Муракамі, бо це частина їхнього власного минулого.

У Харкові, який протягом десятиліть булв переважно російськомовним містом, художник Павло Маков у повсякденному житті використовує українську мову. Але він не має наміру позбавлятися своїх книг російською мовою.

За його словами, досі відсутні хороші переклади українською мовою багатьох іноземних творів, що є відображенням домінування Росії та російської мови порівняно з українською на пострадянському міжнародному видавничому ринку.

Він також сумнівається у доцільності знищення чи утилізації книг російською мовою, оскільки це може породити асоціацію з діями авторитарних режимів. "Я думаю, що для іміджу України це не найкраща ідея — чинити таким чином. Гаразд, ви ненавидите російську мову. Я це розумію. Але книга — це джерело інформації".

Насправді вивчати російські книги та російську літературу важливо, сказав він, "бо ця країна — наш ворог, і цей ворог дуже близько. Ми повинні вивчати, досліджувати його".

На величезному книжковому ринку Почайна у Києві справи йдуть не дуже жваво. Саме туди вам треба йти, якщо хочете купити книги російською мовою — але не продати.

В одному кутку є те, що продавець секондхенду Дмитро Дробін назвав "єгипетською пірамідою" книг, які ніхто не може продати. В основному це книги російською мовою, радянські видання різних авторів від Толстого і Чехова до популярної белетристики та перекладів Стендаля.

Інша продавщиця, яка не побажала назвати своє ім'я, продає старі та антикварні книги українською та російською мовами. Вона сказала, що вибір мови багато в чому залежить від покоління покупців. "Молодь переважно хоче читати українською мовою", — каже вона. Коли пропонують їй купити російські книжки, вона рідко їх бере, оскільки попит ними падає.

Іноді, розповіла продавщиця, покупці запитують "нові книги, видані в Росії. Таких людей дуже мало". З 2016 року імпорт книг із Росії був обмежений, і завозити їх можна було лише за спеціальним дозволом. А з 2023 року його заборонено та оголошено поза законом.

Дмитро Дробін сидить у своєму магазині в оточенні тисяч книг російською мовою. Він вважає, що його уряд проводить "насильницьку українізацію". Дробін порівнює сьогоднішню атмосферу із ситуацією в царській імперії, коли видання книг українською мовою було суворо обмежене.

Книги українських авторів російською мовою видавати можна, але з 2023 року вони позбавлені права отримання державних грантів. З 2023 не можна видавати книги російських громадян. Українська мова є єдиною офіційною мовою в країні, але російська, як і раніше, широко поширена, і нею говорять багато хто. До мов меншин належить кримськотатарська.

Бізнес йде мляво, каже Дробін. Він пояснює це тим, що мільйони українців залишили країну, багато хто пішов до армії, а в Україні через військові дії настали важкі часи для економіки. "Сама культура читання зникла", - сказав він.

У книгарні на південній околиці Києва на лівому березі, де продають літературу українською мовою, настрої оптимістичніші. "Альпака" знаходиться далеко від хіпстерських книгарень центральної частини Києва, і продають там переважно дитячі книги.

Магазин пропонує покупцям угоду: якщо вони привозять непотрібні російські книги, можуть отримати знижки в 20-30% на нові книги, які можна купити в магазині. Усі додаткові кошти, одержані магазином від продажу російських видань на переробку, перераховуються українським збройним силам.

"Я хотіла дати людям можливість позбавитися запасів старих книг, які просто лежать без діла. Їх не можна роздати, не можна продати, і це ганьба, що вони просто лежать непотрібні", - сказала директор магазину Марина Медведєва.

Вона та її колеги відвезли на утилізацію власні книги російською мовою. "Мені не шкода. Я збиралася залишити [деякі російські книги], але потім відкрила одну, думала, почитаю - але ні, не можу, виникає відчуття огиди".

Юлія Кавун прийшла до магазину зі своїм сином Мироном. Її родина виїхала з міста Костянтинівка, що на східній Донецькій області, у 2014 році. Більшість їхньої домашньої бібліотеки російською мовою, яка для них рідною, була втрачена разом з їхнім будинком 26 лютого цього року.

Тепер вона збирається скористатися пропозицією "Альпаки", щоб купити книги, необхідні Мирону для навчання. Плани Кавун щодо книг — це необхідність пристосовуватися до незавидних обставин у її становищі біженки.

За словами жінки, вона планувала поїхати до Польщі, де вже живе її дочка, що отримала диплом. Але це вимагатиме ще одного мовного та літературного переходу. "Ми тут ніхто, і в Польщі ми теж ніхто. То яка різниця? Ми можемо просто поїхати туди. А коли ми туди приїдемо, нам доведеться купувати польські книги".