Спогади з дитинства та юності, які пояснюють, чому ми не пасуємо перед труднощами

У пам'яті кожного з нас надрукувалися різні епізоди з дитинства та юності. Окрім світлих та радісних моментів є в цій скарбничці історії про те, як було непросто, як ми боролися з різними труднощами. Як би там не було, все, що відбувалося з нами тоді, допомогло стати такими, якими ми є зараз.

Редакція пропонує поринути у спогади тих років і самим вирішити, чи гідні вони ностальгії чи найкраще — зрадити їх забуття.

• У мене були мегакрасиві светри — мама купувала в комісійці в'язані вироби, я їх розпускала, прала пряжу і в'язала нові. Моделі вишукувала в однієї знайомої, яку з-за кордону надсилали журнали мод. Я навчилася в'язати у 8 років. © Anna Czerednik / Facebook
• У передостанньому класі у нас з'явився предмет КПК – навчально-виробничий комплекс. 2 рази на тиждень нас ніби навчали професій. Чому хлопчики вчилися, не згадаю, а дівчата мали вибір між вихователем і товарознавцем. Майже всі пішли у вихователі, а ми з подружкою вибрали товарознавця. І після перших занять були засмучені, бо інші на уроках грали в розвиваючі ігри, співали та танцювали, а ми зі Світкою записували нудьгу про рибні консерви. Але потім вони пішли на практичні заняття до дитячих садків — витирати соплі дітям, а ми потрапили у великий універсам.
  Раз на тиждень потрібно було відпрацювати півдня у магазині, переважно на фасуванні. За це ми могли купити те, що є, без талонів та черг. А було все просто для своїх — і риба, і м'ясо, і торти, і мандарини. Коротше, через пару тижнів наші батьки та батьки друзів тицяли нам гроші та списки в кишені, і ми зі Світкою поверталися, нав'ючені не гірше за нинішніх доставників з рюкзачками, тільки у нас ще й у руках було по 3 пакети. Мама називала мене здобувачем, було приємно. © A***alina/Pikabu

• Часто жили на зарплату мами-лікаря, батько довго не міг знайти роботу. Для того, щоб щось купили, мені треба було вмовити маму, довести їй, що саме ця річ мені потрібна. Пам'ятаю, як 30 хвилин випрошувала книгу з багаторазовими наклейками з Алладіном, у моїх дітей такі чарки лежать. Я з цією книгою більше року грала, поки наклейки не перестали клеїтися. Транжирою я не стала, але все, що дійсно хочеться, одразу беру. © kate.whatever / Pikabu
• Коли мені було 5 років, купили мені велосипед з додатковими бічними колесами — кататися ще не міг. Одне з бічних коліс, ліве, батько прикрутив, а праве колесо не зміг — місце кріплення бракувало. Так і вчився кататися, спираючись лише на ліве коліщатко. І в мене виробився страх перед поворотами праворуч. На авто, мотоциклі, на ковзанах, лижах з легкістю повертаю ліворуч, праворуч — тільки якщо сильно пригальмовуючи і з почуттям, що перевернуся. © Підслухано - Тут говорять про тебе / VK
• На початку 90-х усі торгували, і ми з подругою вирішили спробувати. Закупили ліфчиків та вийшли на базар. Холод собачий, ми у валянках на вуличному ринку -30 °C. У подруги жваво йде торгівля, а в мене ні хитко ні валко. Вона все розпродала, стоїть щаслива. І тут до неї доходить, що вона нижче за собівартість продавала. На цьому її бізнес закінчився. © Світлана Березікова / Facebook

• Була мода на паперових лялечок. Малюєш, наклеюєш на картонку, робиш їй одяг та будинок. Шматки картону брали із коробок шоколадних цукерок, білий папір був у дефіциті. Фломастери заправлялися потрійним одеколоном. А якщо в тебе лялька — персонаж мультфільму, то ти найкрутіше дівчисько! © Підслухано - Тут говорять про тебе / VK
• Про цукор. Рік приблизно 91-й чи 92-й, старший брат уже піонер. Одного чудового дня вдається зі школи з другом. Разом вони витягують із полиць на балконі пачки газет, картону та тікають назад. Увечері вдома паніка — на одній із полиць лежало два 5-кілограмові мішки з цукром, загорнутими в папір, її тепер крафтовою називають. Загалом не помітили і не зрозуміли, що пачка паперу щось надто важка. Що сказати, натомість клас виграв ці змагання зі збору макулатури. © Neutrum / Pikabu
• У мене народився брат. І, коли йому було 2, а мені 15, я почала водити його в садок. Так я знайшла першу роботу — була помічником вихователя в ранній групі. Мила горщики, прала труси, накривала на стіл. Наша сім'я жила в достатку, але так хотілося своїх грошей. © Ольга Дрьоміна / Facebook

• У старших класах влаштувалася торгувати на речовий ринок. Крапка знаходилася у величезному контейнері, з тих, у яких возять товар на фурах чи кораблях. Частина одягу лежала всередині, а частина висіла на відчинених дверцятах. Якось купували у мене шубу, я старалася, бігала за дзеркалом, давала приміряти різні фасони. Коли купили, щаслива була неймовірно — ще б пак, зарплата мізерна, а тут відсоток з покупки. Ось тільки потім з'ясувалося, що поки я метушилася, іншу шубу в мене з вітрини вкрали. Замість прибутку я опинилася в боргах і півроку працювала безкоштовно.
• Пам'ять приховує неприємності, але я все ж таки на все життя запам'ятала, як нишком від однокласників з'їдала шматочок ковбаси разом із плівкою — соромно було, що вони побачать, що я і її теж їм. Адже там кріпилися шматочки м'яса, які шкода викидати. І незручно обсмоктувати за всіх. © Natalia Davydova / Яндекс.Кью
• Одного разу однокласниця запитала мене: «А чому ти носиш той самий светр? Іншого, чи що, немає? А іншого насправді не було — жили бідно, кожна куплена річ — 1–2 на рік була радістю, бо решта — з чужого плеча. А хотілося гарно одягатися, не гірше за інших дівчаток у школі. Доводилося працювати на ділянці — жили за рахунок продажу всього, що можна виростити на городі. Саджаєш, тягаєш лійки та відра, а потім ще й торгуєш. Як же я ненавиділа базар: повз біжить народ, вирує життя, а ти стій, стеж за товаром. Кілька разів обдурили — скільки горя було, ой-ей. © Ірина Мілош / Яндекс.Кью

• Пам'ятаю 1999 рік, мені 13, купила 2 хом'яків, а вони народили ще 11. Пішла я на базар продавати цих малюків, стою на маленькому ринку біля станції разом із бабусями та їхніми кішками, торгую. Йде мужик з кошеням, смугастим таким, каже: «Кому кошеня і ₽ 100?» А я йому: "А давай!" Завжди любила котів. Взяла і стою далі, торгую хом'яками по 30. Через півгодини підходить мама з сином і пропонує мені купити цього котика за сотку. Я, не будь дурницею, продала. Як же шипіли на мене бабки! © beautyklop / Pikabu
• З дитинства мене і сестру мама обшивала, майже нічого купленого з одягу в нас не було, крім взуття. І дуже часто сестрі потім доводилося доношувати за мною. Пам'ятаю, коли в мене запитала вчителька у школі при однокласницях, де це мені купили таку сукню, а я відповіла: «Це мені мама сама пошила», мені чомусь стало трохи соромно і почервоніла як помідор. А потім з'ясувалося, що мамі в цей день зателефонували 3 особи та запитали, чи не приймає вона замовлення. Я дуже пишалася цим потім – та й зараз теж. Вже тоді, ще дрібною, я зрозуміла, як круто одягатися не як усі. © Vavavka / Pikabu
• Мого батька видали зарплату теплими рейтузами. Мені 17 років. Вдома їжі ніякої, взяла я їх і на базар. Якщо стояти мовчки, ніхто не купить: людям їсти нема чого. Соромно було, але ходила рядами і вигукувала, щоб брали і мужики, і баби. Мовляв, торгівкам головне — по-жіночому не хворіти, а мужикам треба купити рейтузи дружинам, а то ті застудять. Так швидко все розпродала. Купила хліба, сметани, картоплі та яєць — удома свято було. © Літній Сніг / Facebook