Луганщина після заводів: як виглядає майбутня айдентика регіону

З чим асоціюється у вас Луганщина? З териконами? З бабаками? Зі степом? З крейдяними горами, абрикосами чи війною? Образи, з якими ми жили десятиліттями, залишилися у минулому. Та нова Луганщина — ще не вигадана. У час великої травми і переосмислення саме візуальна айдентика може допомогти нам уявити регіон заново — і вже не як втрачений промисловий край, а як сучасну, стильну частину культурної мапи України.

Про майбутнє візуального образу Луганщини говоримо з істориком і публіцистом Максимом Віхровим, який не лише глибоко досліджує тему ідентичності Сходу України, а й ставить просте, але важливе запитання: «А що ми, власне, хочемо показати світу, коли говоримо “Луганщина”?»

Промисловий образ: тінь радянської спадщини

«Луганщина зазвичай асоціюється з промисловими об’єктами — і це те, що ми успадкували ще з радянських часів», — каже історик і публіцист Максим Віхров. Цей візуальний код — терикони, заводські труби, сірість індустріальних пейзажів — настільки глибоко вкорінився у колективній свідомості, що досі сприймається як незмінний образ регіону. 

«Але це вже не зовсім відповідає дійсності. Більшість підприємств, які колись забезпечили цьому краю промислову славу, давно не існують. Це образ, який залишився в минулому, хоч ми все ще несвідомо за нього чіпляємось».

У другій половині ХІХ - і у першій половині ХХ століття Луганщина пережила індустріалізацію, а разом із нею  формувалося й візуальне уявлення про цей край, яке десятиліттями формували соцреалістичні листівки, радянське мистецтво, шкільні підручники й теленовини.

Але за межами цих кліше — інша Луганщина. Та, яку досі мало хто бачив по-справжньому.

«Північ області — це Слобожанщина: аграрна, історично неіндустріальна територія. Там ніколи не було шахт чи гігантських заводів. Але через стереотипи цю частину теж зазвичай уявляють “шахтарською”», — пояснює Віхров.

Природа, війна і майбутнє: що може стати новим візуальним кодом

Максим Віхров наголошує: створення нового візуального образу неможливе без усвідомлення теперішнього контексту.

«Сьогодні Луганщина для багатьох в Україні й у світі сприймається як територія бойових дій. Війна стала новим маркером. Ми ніколи цього не уникнемо. Війна й окупація залишатимуться домінантами у сприйнятті цього регіону ще дуже довго, навіть після закінчення бойових дій і навіть після деокупації».

Але водночас є запит на зміну. І в культурному, і в емоційному сенсі — на образ, що зцілює, надихає, відкриває.

«А нам всім би хотілося, щоб Луганщина асоціювалася з чимось більш приємним, ніж старі радянські заводи і терикони. Або, тим більше, з чимось відмінним від війни, яка є історією страждань, злочинів, окупації, агресії і так далі. Хотілося б мати більш позитивний образ Луганщини — і культурний, і візуальний. Але, на жаль, мені здається, що створити його теоретично можливо, а от реально зробити так, щоб він жив у суспільстві, — буде дуже складно, принаймні в середньостроковій перспективі. Але якщо пофантазувати про майбутнє, то, звісно, варіантів може бути більше. Колись, наприклад, можна буде говорити про природні ландшафти Луганщини, про цікаві історичні місця, які там є, –  просто потрібно дочекатися моменту, коли суспільство їх для себе відкриє», - сказав Максим.

Згадаймо українське кіно чи візуальне мистецтво. Луганщина в ньому практично відсутня — на відміну від Карпат, Полісся чи Одеси. Навіть туристичні листівки минулого століття рідко включали сюжети зі Сходу. Тим не менш, регіон має власні візуальні скарби: Крейдяні гори та білі скелі Сіверського Дінця, степи з дикими тюльпанами та ковилою, абрикоси, які ростуть уздовж доріг тощо.

«Луганщина довгий час вважалась “нецікавою” — туди не їдуть, там “нічого немає”. Але це міф. Природна краса є — просто її не бачать».

Майбутнє айдентики: спільне творення, не директивне нав’язування

Питання — не лише у візуальній стилістиці. А в тому, наскільки вона буде зрозумілою і прийнятною для самих мешканців. І тут починається найскладніше.

«Якщо мова йде про дослідження чи підготовчу аналітичну роботу — це абсолютно можливо й доречно робити вже зараз. Але коли ми говоримо про створення фінальних продуктів — брендбуків, концепцій, які мають бути інтегровані в реальні процеси, наприклад, у формування внутрішньої політики, — на мій погляд, це передчасно. Бо навіть якщо ми створимо ідеальну айдентику, яка нам дуже сподобається, вона не запрацює сама по собі. Такі речі стають живими лише тоді, коли вони не лише “гарно виглядають”, а коли вони відображають реальну ідентичність громади. А цього не досягти без взаємодії з самими людьми. Зараз ці громади перебувають в окупації, і ми не маємо доступу до них. Без їхньої участі ми створюємо лише умовну, альтернативну версію Луганщини, яка має умовний зв'язок з реальністю. І хоча працювати треба вже зараз — бо це і є довгострокова державна стратегія — ми повинні бути готовими в момент, коли ці громади повернуться. І важливо, щоб тоді ми не прийшли до них із готовим пакетом рішень, а разом із ними завершували ці продукти, робили їх справжніми. Бо якщо ми сприймаємо цих людей лише як абстрактну масу, яку не варто слухати, — результат не матиме сенсу».

Він наголошує на важливості комунікації:

«Будь-який символ треба пояснити. Його треба показати, обговорити, дати час. Не можна просто розмістити герб на сайті й очікувати, що його полюблять. Це складна робота, яка потребує часу, діалогу й ресурсу».

Історик підкреслює: ефективна айдентика не виникає в PowerPoint. Вона народжується в діалозі, в урахуванні локального голосу, у глибокому розумінні — чим живе громада.

«Люди мають бути не об'єктом комунікації, а її учасниками. Це не про компроміси з тими, хто підтримував російську окупацію. Це про створення нового, українського, простору разом з тими, хто хоче бути його частиною».

Він згадує приклади, коли символи викликали супротив, — не через зміст, а через відсутність пояснення.

«Не можна просто “повісити статтю на сайт”. Це потребує зустрічей, розмов, довіри. Без цього навіть найкращий логотип може бути сприйнятий, як дещо штучне, незрозуміле і чуже».

Після деокупації доведеться не лише відновлювати міста — а й образи, які ці міста символізують.

«Коли це станеться — людям буде не до брендингу. Але саме тоді ми маємо бути готові з пропозиціями, які можна адаптувати. Які створюють можливості, а не диктують умови».

Візуальна мова, якої ще не було

Як виглядає Луганщина після заводів і териконів? Це регіон, візуальна мова якого поки що не сформована. Вона ніби зупинилась між зруйнованим індустріальним минулим і ще не уявленим майбутнім. І саме зараз — навіть попри війну — час починати її творити.

Не для того, щоб підмінити реальність красивою обкладинкою. А щоб знайти нову точку дотику до цієї землі — через фотоархіви, через роботи художників, через пейзажі, що наново зчитуються у фільмах і текстах. Через локальні музеї, які зберігають унікальну пам’ять. Через вірші, в яких степ звучить як голос дому, а не як пустка.

Луганщина має шанс стати регіоном, де візуальна мова працює як інструмент переосмислення, а не просто «бренд». Ця мова може об’єднати минуле, теперішнє й те, що тільки народжується, — і допомогти побачити не лише втрати, а й силу. Не лише руїну, а й простір, у якому можна буде знову жити.

Бо візуальна айдентика — це не тільки про форму. Це про пам’ять, приналежність і майбутнє, яке ми ще можемо вигадати. А Луганщина — це не лише про те, що було. Вона про те, що ще буде.