Чи був Ататюрк геєм чи бісексуалом?

У цій статті спочатку коротко розглянемо біографію Мустафи Кемаля Ататюрка, його особистість та недовге сімейне життя. Потім, спираючись на мемуари, дипломатичні документи та роботи істориків, простежимо походження та еволюцію версії про його передбачувану гомо- чи бісексуальність.

Коротка біографія та політична кар'єра

Мустафа Кемаль Ататюрк народився наприкінці 19 століття, коли Османська імперія намагалася модернізуватися. Точна дата його народження невідома: в імперії користувалися різними календарями. Пізніше він сам встановив датою свого народження 19 травня 1881, пов'язавши її з початком національно-визвольної боротьби в 1919 році.

Ім'я Мустафа арабською означає «обраний». Ім'я Кемаль, тобто «досконалість», він отримав у військовій школі за старанність. Прізвище Ататюрк — «Батько турків» — він отримав у 1934 році після ухвалення Закону про прізвища, який зробив прізвища обов'язковими для всіх мешканців Туреччини.

В османських переписах людей враховували за релігією, а не за етнічністю. Сім'я Мустафи Кемаля вважалася мусульманською і говорила турецькою. Його батько був із Салонік, мати походила від кочових турків. Деякі історики припускали у батька слов'янське чи албанське походження, але більшість вважає його турком.

Батько хотів віддати сина до сучасної школи, мати — до традиційної мусульманської. У результаті Мустафа навчався і там, і там. 1888 року батько помер, коли синові було сім років. Пізніше мати знову вийшла заміж. Після цього Мустафа, вже не будучи старшим чоловіком у будинку, зміг піти із сім'ї заради навчання.

З юності його приваблювала європейська військова форма. У 1896 році він вступив до військової школи в Монастирі, нинішній Бітолі. Через три роки продовжив навчання в Османській військовій академії у Константинополі, нинішньому Стамбулі. У 1902 році він закінчив академію і вступив до Імператорського військового штабного коледжу — вищого навчального закладу для підготовки штабних офіцерів. На початок служби в армії за його плечима було близько 13 років військової освіти.

Він воював на кількох фронтах. У 1911–1912 роках брав участь у війні у Триполітанії проти Італії, у 1912–1913 роках – у Балканських війнах. Під час Першої світової війни став одним із ключових османських командирів. У 1915 році на Галліполі він зірвав десант Антанти. Потім служив на Кавказькому фронті проти Російської імперії та на сирійському напрямку проти британських військ.

Після перемир'я 1918 року, що означало фактичну капітуляцію імперії Османа і початок її окупації державами-переможницями, Мустафа Кемаль виступив проти поділу країни. У травні 1919 року він прибув до Самсуна як інспектор османської армії. Формально він мав стежити за порядком та роззброєнням військ, фактично ж почав організовувати рух за незалежність.

Через рік в Анкарі він створив Великі національні збори як альтернативу уряду в окупованому Константинополі. У 1920-1922 роках Мустафа Кемаль керував Війною за незалежність проти Греції та інших інтервентів. Перемога призвела до договору 1923 року, який визнав незалежність Туреччини. 29 жовтня 1923 року було проголошено республіку, і Мустафа Кемаль став її першим президентом.

На посаді президента він здійснив масштабні реформи. У 1924 році було скасовано халіфат. Країна перейшла до світського законодавства, що ґрунтується на європейських правових системах. У 1928 році було введено латинську абетку. Він реформував освіту та розширив права жінок, надавши їм юридичну рівноправність та виборчі права раніше, ніж це сталося у багатьох європейських країнах. Одночасно проводилися індустріалізація та подальше відокремлення релігії від держави. Ці реформи викликали опір, особливо у консервативних регіонах, і повстання придушувалися армією. У зовнішній політиці Ататюрк прагнув нейтралітету.

В останні роки життя він тяжко хворів на цироз печінки. 10 листопада 1938 року Ататюрк помер у Стамбулі, у палаці Долмабахче, який тоді служив президентською резиденцією.

Риси характеру, спосіб життя та погляди

Сучасники описували Ататюрка як підтягнутого чоловіка середнього зросту — близько 174 сантиметрів за вагою приблизно 75 кілограмів. У нього були світло-блакитні очі, широкі плечі, розвинені груди та завжди акуратний зовнішній вигляд. Він носив європейські костюми та свідомо формував образ «нового турка». У його характері відзначали рішучість, готовність до непопулярних кроків, харизму, нетерпимість до недбалості та некомпетентності. У розмові він часто різко обривав співрозмовників та багато жестикулював.

Близькі згадували, що він жив у нічному ритмі. Ататюрк вважав за краще працювати і обговорювати справи пізно ввечері, спав мало і міг годинами сидіти за столом, розбираючи майбутні реформи та закони.

Про себе він говорив так:

«Є одна риса, яка була з дитинства. У будинку, де я мешкав. Мені ніколи не подобалося проводити час із сестрою чи з другом. З самого дитинства я завжди вважав за краще бути одним і незалежним — так я завжди і жив. Є в мене й інша риса: у мене ніколи не було терпіння до будь-яких порад чи настанов, які моя мати – мій батько помер дуже рано – моя сестра чи будь-хто з моїх найближчих родичів давали мені за їхнім розумінням. Люди, які живуть зі своїми сім'ями, знають, що завжди є чимало безневинних і щирих настанов то ліворуч, то праворуч. Є лише два способи мати з ними справу. Або ігнорувати їх, або підкорятися їм. Я вважаю, що жоден із цих способів невірний».

- Мустафа Кемаль Ататюрк

Він регулярно вживав алкоголь. Зазвичай він випивав близько половини літра раку – міцного турецького анісового напою. Він також багато курив, головним чином цигарки.

Ататюрк любив музику та танці, їздив верхи, плавав, грав у нарди та більярд. Особливо його цікавили народний танець зейбек, традиційна турецька боротьба та румелійські пісні, тобто пісні вихідців із Балкан. Вільний час він найчастіше проводив за книгами з історії. Сучасники відзначали його любов до гострого, іноді жорсткого гумору та здатність сміятися з себе. До тварин він ставився дбайливо, особливо до свого коня Сакар'я та собаки Фокс.

У військових школах він вивчав арабську, перську та французьку мови. Французьким володів вільно. Арабський знав на рівні, що дозволяв самостійно читати і тлумачити Коран. У Військовій академії він вибрав німецьку як другу іноземну мову. Англійську мову він розумів, але англійською читав повільно.

Оцінки його релігійних поглядів розходяться. Одні дослідники вважали його за скептика, агностика, деїста або атеїста. Більшість авторів, навпаки, відносили його до побожних мусульман. Приймальня дочка згадувала, що перед боями він молився. На початку 1920-х років Ататюрк публічно говорив «наша релігія» і підкреслював єдність та велич Аллаха. В інтерв'ю 1933 він відкидав агностицизм і заявляв про віру в єдиного Творця. Одночасно він різко критикував те, що народ не розуміє Коран, і вважав, що вдумливе читання цієї книги може призвести до відмови від ісламу.

Шлюб, розлучення та прийомна сім'я

Ататюрк був одружений одного разу. Його єдиною дружиною стала Латіфе Ушаклигіль, що походила з відомої та багатої родини судновласників зі Смирни. Вона здобула європейську освіту, багато читала, вміла вести бесіду і цікавилася різними областями життя.

Вони познайомилися 8 вересня 1922 року, коли турецька армія відбила Смирну біля грецьких військ. Перед від'їздом Ататюрк дав Латіфі зрозуміти, вона йому небайдужа, і сказав: «Нікуди не їдь. Почекай мене».

29 січня 1923 року він домігся згоди її сім'ї на шлюб. Під час весільної церемонії Латіфе не закрила обличчя, хоча за звичаєм тодішньої нареченої робили це. Її жест став помітним викликом давньої традиції.

Відразу після весілля подружжя не поїхало до звичайної весільної подорожі: наближалися парламентські вибори, і Ататюрк повернувся до державної роботи. Пізніше вони все ж таки вирушили в спільну поїздку, але вона мала політичний сенс. Ататюрк відкрито показував дружину людям, бажаючи надати турецьким жінкам живий приклад нової моделі поведінки.

Під час однієї з поїздок в Ерзурумі між подружжям стався серйозний конфлікт, і їхні стосунки підійшли до розриву. 5 серпня 1925 року вони офіційно розлучилися. Точна причина розпаду шлюбу так і залишилася невідомою.

Листи та щоденники Латіфі були закриті від громадськості. Суд заборонив їхню публікацію на 25 років. З 1975 року її листування зберігало Турецьке історичне суспільство. Коли термін заборони минув, сім'я Латіфе зажадала не відкривати ці матеріали й надалі. Тому подробиці їхнього сімейного життя досі залишаються прихованими.

Рідних дітей у Ататюрка не було. Однак він створив велику прийомну сім'ю: взяв на виховання вісьмох дівчаток та одного хлопчика.

Політичний та медійний контекст розмов про сексуальність Ататюрка

Турецька влада на офіційному рівні рішуче відкидає будь-які твердження про передбачувану гомосексуальність Ататюрка. Його постать займає центральне місце у державній ідеології. У Туреччині діє спеціальний закон, що забороняє образи на його адресу; за такі висловлювання можливий реальний кримінальний термін.

У країні ця тема іноді стає інструментом політичної боротьби. Консервативні релігійні кола, натякаючи на гомосексуальність Ататюрка, намагаються вдарити по авторитету світського республіканського проекту. У такій риториці сама гомосексуальність подається як відхилення від норми і як щось чуже турецькій культурі.

За межами Туреччини подібні звинувачення найчастіше працюють як форма антитурецької риторики та спосіб образити турків як народ. У Греції та деяких країнах Балкан такі стереотипи іноді виражаються через образливі висловлювання про Ататюрку. Весною 2007 року грецьке відео на YouTube за підписом «Ататюрк і турки — геї» викликало інтернет-конфлікт: за рішенням турецького суду доступ до YouTube у Туреччині заблокували. Пізніше блокування зняли, а турецька преса звинуватила грецьку сторону у свідомій провокації. У березні 2025 року агентство AFP повідомило, що грецькі користувачі масово поширювали створене нейромережею зображення гея-Ататюрка, на якому він обіймав чорношкірого чоловіка.

2007 року схожий скандал виник у Бельгії. У навчальному посібнику «Боротьба з гомофобією», випущеному у франкомовному регіоні Валлонія, Ататюрка включили до списку «відомих геїв та бісексуалів». Після офіційного протесту Туреччини бельгійські урядники визнали помилку. Вони пояснили, що укладачі допомоги без перевірки використовували випадкові відкриті інтернет-джерела.

Але що насправді можна дізнатися про цю тему з мемуарів, свідчень сучасників та серйозних досліджень істориків?

Доводи про гомосексуальність Ататюрка

Дискусія про сексуальність Ататюрка спирається насамперед на документи британських військових та дипломатів 1920–1930-х років, а також на мемуари та біографії. Вже у роки у низці джерел з'явилися твердження про його гомосексуальності.

Британські розвід донесення про сексуальність Ататюрка

Для британської адміністрації початку 1920-х років Мустафа Кемаль довго залишався фігурою, про яку не дуже багато знали. У січні 1921 року штаб окупаційного командування у Константинополі підготував розгорнуту характеристику Кемаля. Її склали на основі відомостей колишнього командира, однокашників зі школи та коледжу, агента в Константинополі та інших інформаторів. В огляді говорилося, що Кемаль народився у скромній родині у Салоніках і навчався у військовому училищі.

Окремо згадувалася його служба військовим аташе в Софії 1913 року. За британськими повідомленнями, там він вдавався до «розпусти» і заразився венеричним захворюванням. Автори доповідей стверджували, що ця хвороба прищепила йому «нехтування і огиду до життя», стала перешкодою до шлюбу і штовхнула його до «гомосексуальної розпусти». У тих самих характеристиках підкреслювалося, що у фронті він поводився безрозсудно хоробро.

Прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж у приватних оцінках заходив ще далі. Він називав Кемаля алкоголіком-педерастом і стверджував, що одного разу посланця Кемаля в Лондоні довелося буквально витягувати із содомії у борделі.

p align="justify"> Особливу роль у формуванні британських уявлень про Ататюрку грав генерал Чарльз Харінгтон, командувач британської Армією Чорного моря, що окупувала частину Туреччини після Першої світової війни. Харінгтон контролював добре організоване джерело інформації, яке збирало відносно точні відомості про Ататюрку на початку 1920-х років. Мета була практичною: зрозуміти, як схилити Кемаля до переговорів.

При цьому Харінгтон, на відміну від багатьох британських дипломатів та міністрів, не відчував турків ворожості через їхні перемоги. Він будував стратегію на блефі та стримуванні: демонстрував готовність до сили, але прагнув уникнути нової катастрофічної війни. Його підхід припускав розуміння супротивника і навіть певну повагу до нього, тоді як багато британських керівників сприймали турків як «незначну і злу расу» і лютували через цілі та успіхи Кемаля. Тому його повідомлення важко пояснити лише особистою ворожістю.

В одній з доповідей, датованій січнем 1921 року, Харінгтон повторював мотиви, що вже з'являлися в інших військових звітах: за його словами, венеричне захворювання «очевидно, вселяло Ататюрку презирство і відразу до життя, заборонило шлюб і штовхнуло його до гомо упереджений до спиртного, але все ж таки він був харизматичний і здатний, єдиний непідкупний лідер у Туреччині, патріот».

Пізніше британський історик А. Л. Макфі, розбираючи ці та інші джерела, писав, що в молодості Мустафа Кемаль справді був сексуально розпущений і відкрито хвалився своїми пригодами. На запитання, яку якість він найбільше цінує у жінці, він, за словами Макфі, відповів: доступність. Макфі повторює версію у тому, що Кемаль, можливо, заразився венеричним захворюванням під час служби у Болгарії 1913 року. На його думку, цей досвід на якийсь час вселив Кемалю зневагу до життя і привів до того, що він частіше вдавався до того, що у звіті британської військової розвідки називалося «гомосексуальною пороком». Водночас Макфі застерігав, що такі відомості цілком могли виходити від політичних ворогів Ататюрка та бути спробою його дискредитації.

Мемуари Ризи Нура: Ататюрка застукали із племінником своєї дружини

Паралельно з британськими джерелами оповідання про гомосексуальність Ататюрка поширювалися через турецькі спогади. 1929 року в Парижі вийшли спогади колишнього міністра Ризи Нура. У роки Турецької Республіки він був міністром народної освіти, потім міністром охорони здоров'я. Пізніше він набув гострого конфлікту з урядом і в 1926 році залишив Туреччину. Багато сучасників вважали його душевнохворим. У книжках Нур писав про свої психологічні труднощі і називав себе неврастеником.

У мемуарах Нур розповідає, що одного разу сам закохався у юнака. У четвертому томі він також стверджує, що Мустафа Кемаль вступив у статевий зв'язок із Ведатом Ушаклигілем, племінником своєї дружини Латіфе-ханим. За його версією, Латіфе-ханим застала їх під час статевого акту, після чого почався скандал, що завершився розлученням, а самого Ведата його тітка нібито довела до загибелі.

Цей епізод Нур описує так:

«Як з'ясувалося, за два-три дні до справи про розлучення Латіфа, її брат Ісмаїл та дочка Сюрейя-паші Мелахат поїхали до Анкари. Вони були гостями у Чанкаї. У той час при Мустафі Кемалі як секретар був син Халіта Зії, Ведат. Красивий, без вусів юнак. Якось увечері, коли вже густішало сутінки, Ісмаїл і Мелахат вийшли на балкон. Побачили, що Ведат робить це із Мустафою Кемалем під деревом. Покликали Латіфа. Вона також побачила. Зчинився страшний скандал. Латіфе сказала Мустафі Кемалю: "Я бачила все, все терпіла. Цього більше терпіти не можу". Газі [тобто Ататюрк] втік і пішов до Ісмет додому. "Я зараз же розлучуся з цією жінкою", - сказав він. Ісмет вранці рано зібрав Раду міністрів. Вони ухвалили рішення про розлучення».

— Риза Нур, про Мустафа Кемала Ататюрка

Далі Нур наводить ще одну розповідь, в якій Ататюрк нібито переключив увагу на молодшу сестру дружини:

«Згідно зі словами Латіфе, в ті часи одного разу в неї в гостях була її молодша сестра. Мустафа Кемаль зазіхнув на дівчину. Вона вирвалася з його рук і втекла, забігла до кімнати сестри. Мустафа Кемаль увійшов до кімнати з револьвером у руці. Сестра, обійнявши дівчинку, заслонила її собою. Мустафа Кемаль вистрілив, але, на щастя, слуга Бекір, який з давніх-давен був поруч із Мустафою Кемалем і все знав, схопив його за руку, і кулі пішли вхолосту; кажуть, він вистрілив тричі...».

— Риза Нур, про Мустафа Кемала Ататюрка

Турецькі історики загалом ставляться до цих розповідей дуже скептично. Наприклад, І. Ортайли називав мемуари Ризи Нура «плітками, що не мають історичної цінності». Тим не менш, саме ці тексти продовжують циркулювати в інтернеті. 2013 року турецький блогер Тунджай Токат опублікував у Facebook фотографію Ататюрка з підписом «Ататюрк був геєм?». Він пояснив, що дізнався про «цю версію» з четвертого тому книги Ризи Нура. Публікація призвела до судового розгляду.

Передбачуваний коханець Ататюрка, Халіл Ведат Ушаклігіль, народився 1904 року в Стамбулі в сім'ї письменника. Після війн він разом із сім'єю багато подорожував європейськими містами, особливо часто жив у Берні та Парижі. За розпорядженням Ататюрка Ведат перейшов із Османського банку до Міністерства закордонних справ. Латіфе-ханим доводилася йому кузиною, а завдяки таланту піаніста він отримав можливість близько познайомитися з Ататюрком. Пізніше його направили на дипломатичну службу до Лондона. 3 грудня 1937 року, будучи першим секретарем посольства в столиці Албанії, він наклав на себе руки, прийнявши ліки. За однією з версій його вбили.

Біографи Ататюрка про «втрату віри в жінок» та захоплення юнаками

Подібні мотиви трапляються й у західних біографіях. Британський біограф Х'ю Армстронг писав:

«В результаті реакції він втратив будь-яку віру в жінок і на якийсь час став захоплений власною статтю. […] Він завів ряд відкритих зв'язків із жінками та з чоловіками. Його приваблювали юнаки».

— Х'ю Армстронг, про Мустафа Кемала Ататюрка

Книга Армстронга стала першою біографією Ататюрка англійською. Вона вийшла ще за його життя і одразу викликала суперечки. Одні рецензенти вважали її реалістичною біографією, інші провокаційним вигадкою.

Наступний великий британський біограф Патрік Белфур писав:

«Жінки, для Мустафи, були засобом задоволення чоловічих апетитів, трохи більше; і, у своєму прагненні до нових вражень, він не був би схильний відмовлятися від швидкоплинних пригод з юнаками, якби з'явилася можливість і якби настрій, у цю бісексуальну епоху фін-де-секль імперії Османа, наринув на нього».

— Патрік Белфур, про Мустафа Кемала Ататюрка

Подібні показники зустрічаються і в турецького автора Ірфана Орга. Він служив льотчиком-винищувачем під командуванням Ататюрка, потім три роки провів у Великій Британії як військовий дипломат і там закохався в ірландку. Оскільки спільне життя з іноземкою у Туреччині тоді вважалося військовим злочином, Орга вийшов у відставку та поїхав до Великобританії.

Пізніше він опублікував кілька книг про Ататюрку і описував його так:

Він ніколи не любив жінку. Він знав чоловіків і звик командувати. Він був привчений до суворого товариства Офіцерських зборів, до захоплення гарним юнаком, до швидкоплинних зв'язків з повіями».

— Ірфан Орга, про Мустафа Кемала Ататюрка

***

Версія про бісексуальність Ататюрка спирається на кілька груп джерел: британські повідомлення, мемуари Ризи Нура та висловлювання низки біографів. На її користь зазвичай наводять короткий шлюб Мустафи Кемаля з Латіфе-ханим та оповідання мемуаристів та біографів.

Противники цієї версії зазначають, що незаперечних документів чи свідчень гомосексуальних зв'язків Ататюрка немає. У багатьох спогадах людей, які з ним працювали та жили поряд, відсутні навіть натяки на такі стосунки. Тому в академічному середовищі переважає обережний скептицизм.