Чому геніальний український літакобудівник Олег Антонов запросив до себе у гості свалявчанина Ернеста Сайлера

Думаю, що не помилюся, якщо буду стверджувати, що і серед читачів є непоодинокі люди за натурою подібні мені, яким іноді приходить думка, що вони чогось не доробили, не здійснили, або не в повній мірі виклали себе в певних ситуаціях. Така думка раз по раз приходить в голову навіть тоді, коли насправді, нікому нічого ви не винні і жодне зобов’язання вас із кимось не пов’язує. Та тим не менш. Хтось силоміць гасить в собі такі спалахи пам’яті, а хтось у короткий проміжок часу забуває, тим паче, що такі думки свердлять голову не так вже і систематично.

Саме подібна ситуація мала місце в історії, з якою  хочу з вами поділитись. 

У мене був цімбор (русин. – «друг»), товариш, однодумець, співрозмовник, називайте, кому як ближче до серця, який не був  мені однолітком, ані однокласником, навіть не з однієї вулиці. Більше того, ми навіть познайомились з ним, будучи зрілими людьми, і то випадково, при помочі незабутнього  балетмейстера Бориса Калабішки. Але, потиснувши при тій пам’ятній зустрічі один одному руки, більше зв’язку не поривали. І це при тому, що я на той час рідко бував у місті, адже працював у іншому районі, а він за характером роботи постійно був зайнятий. Та, зустрівшись хоча б раз у місяць, ми щиро раділи один одному, бесідували за філіжанкою кофе, ділились думками, а то навіть бідкались на існуючу владу. Іноді він, як вчитель співів у школі №3, запрошував мене до себе на роботу, а там, знаючи мою слабкість до однієї музики, декілька разів на піаніно, яке, як кровний мадяр, кликав не інакше як зонґоро (угор. – «піаніно»), програвав полонез Огінського, який я із захватом слухав. Він був відмінний співрозмовник із жартівливою натурою, дотепний, тактовний, з багажем в десятки анекдотів та різних смішних життєвих ситуацій. Я міг слухати про його «походеньки по світу», роззявивши рота. Адже за його плечима висіла справді повна «тайстра» (русин. – «торба») життєвих випадків, з якими доля подарувала йому стрітитися на життєвому шляху. 

За віком він був старше мене на цілих одинадцять років. І природньо знав та бачив значно більше за мене, з чим легко і щедре ділився. Не можу не акцентувати увагу на його зовнішності. Це був природою обдарований красень, вище середнього зросту, худорлявий, стрункий, з блискучим чорним, мов смола, волоссям, тоненькими доглянутими вусиками, в елегантному костюмі, до синєви поголений, у чорних, іноді коричневих, туфлях, начищених до такого блиску, що в ньому, мов у дзеркальці, можна було причісуватись. Це був настільки елегантний, доглянутий і знаючий собі ціну «джельтмен», що думаю, не одна дівчина «сохнула» по ньому.   

Сайлер Еренст Іванович

З роками, значно пізніше, коли його вже не стало, я приділив йому пару абзаців у книжці «Свалява» (видавництво «Карпати», 2019 р.), як і згадував про нього в деяких газетних публікаціях та дописах у соціальній мережі.

І тим не менш, думка про те, що я не достатньо розповів, не поділився деякою інформацією про нього, як про особистість, з широким загалом мучила і  гнітила мене. Особливо після того, коли довідався про деякі факти з його особистого життя, але, на жаль, не від нього, а від його близьких. І тоді гнати від себе спогади про нього стало майже  не під силу. Тим паче, що  деякі яскраві періоди його життя не відомі колегам-вчителям взагалі, та і свалявчани почують про них вперше. А між тим, я переконаний, що те, про що поведеться розмова нижче, заслуговує на увагу широкого загалу. 

***

Так, так. Я не помилився. Якщо про Івасюка, Яремчука, Зінкевича, Ротару і т. д. сьогодні зняті десятки стрічок, відеороликів, записані спогади очевидців і свідків, то про САЙЛЕРА Ернеста Івановича ви не знайдете жодного кліпу, жодного письмового джерела, хіба що газетні публікації минулого сторіччя, а це, на моє тверде переконання, несправедливо. І саме з метою довести цю мою думку і вирішив у цій розповіді повернутись до особи Сайлера Ернеста Івановича. Це роблю не тільки заради його пам’яті, але і задля пізнання свого краю, своєї Свалявщини майбутніми поколіннями.

Він народився 15 квітня 1940 року в Сваляві в угорській родині. Його батько, Йоні-бачі Сайлер, працював на Свалявському хімзаводі. Внутрішньо я переконаний, що він був вихідцем з родини-переселенців, яких, як спеціалістів, запросив граф Шенборн для роботи на місцевому заводі «Сольва». Така моя думка підтверджується хоча б тим, що батьки проживали у заводських будинках (навпроти ремісничого училища), і той мікрорайон у минулому столітті нашими людьми називався не інакше як колонія (за картою Сваляви 1910 року справді у місті були дві вулиці в тому районі: Верхня колонія і Нижня колонія). Його матуся Пірошка, не працювала, була домогосподарка. 

У Ернеста були ще два брати – Йоні 1928 року народження та Тібор 1935 року народження, а також сестра Магдалина 1930 року народження. 

Ернест закінчив 8 класів Свалявської школи №1 та у 1959 році поступив до Ужгородського музичного училища. Однак, після закінчення другого курсу був рекрутований до війська. Доля закинула його аж у Мурманську область. Хоча наш вояк більше крутився у гарнізонному клубі, ніж на полігоні. Віддавши державі належні три роки служби, повернувся додому і поновився у студентах третього курсу музичного училища, яке закінчив у 1966 році. До цієї віхи в житті Ернеста можу хіба що додати, що однокурсницею в музичному училищі у нього була незабутня вчителька нашої місцевої музичної школи Стан Ольга, надзвичайно красива і приємна у спілкуванні жінка. На жаль, померла рано. Для майбутніх дослідників історії Сваляви можу додати, що вона була похована  першою у 1975 році на нововідкритому цвинтарі, що діє по сьогоднішній день.

Та продовжимо нашу оповідь про Ернеста Івановича. У 1968 році він поступає до Івано-франківського педагогічного інституту ім. Василя Стефаника на музично-педагогічний факультет.

І саме цей проміжок часу, ця студентська віха його життєвого шляху час від часу сверлила мою голову, не давала спокою, рвалася назовні, на закарбування у слові, у реченні, у розповіді. Адже на 99 відсотків вона не відома, не знана і не вивчена нами. А шкода, бо у подальшому ви переконаєтесь, що поряд нас жила, працювала, товаришувала, а в декого навіть викладала урок музики людина, що мала ЧЕСТЬ БУТИ ЗАПРОШЕНОЮ У ГОСТІ до себе додому в Києві геніальним українським конструктором, доктором технічних наук, академіком АН УРСР, Героєм соціалістичної праці, Антоновим Олегом Константиновичем, який створив найвідоміший бренд планети – літак АН-22 «АНТЕЙ», АН-24 «РУСЛАН» (крім цього він є конструктором  «АН-2» (кукурузник), АН-10, АН-12). 

Погодьтеся, що таке запрошення для студента педагогічного інституту – далеко не рядовий випадок. Особливо, якщо до цього додати рівень суспільного становища відомого академіка, керівника конструкторського бюро у радянському суспільстві й мислимі та немислимі засоби охорони працівниками КДБ людини такого рангу. І тим не менш, Ернест Іванович запрошення отримав і ним не знехтував. Він не тільки відвідав Олега Костянтиновича, а навіть сфотографувався на пам’ять.

Спереду сидить Ернест Сайлер, у другому ряді по центру – генеральний конструктор з літакобудування Олег Антонов

***

Та за які заслуги студент другого курсу отримав таку пошану, чим міг прославити своє ім’я, що удостоївся бути гостем у людини зі світовим іменем? Ось тут і починається невідома нам, свалявчанам, сторінка з життя Ернеста Сайлера на теренах Івано-франківської землі, в колі студентів гуртожитку  педагогічного інституту ім. Василя Стефаника. 

Як відомо людям старшого віку, на зламі кінця 60-х і початку 70-х років минулого віку, мов гриби після дощу, почали з'являтися самодіяльні гурти, групи, вокально-інструментальні ансамблі. Зараз хтось із читачів згадає подібного типу гурти і у Сваляві, як наприклад «Орфей», «Три + два», «Гомін Карпат» тощо. Щось подібне сталося і у випадку з Ернестом Івановичем. А саме, у 1970 році зібралася група студентів згаданого інституту: Руслан Іщук (керівник, клавішні), Ернест Сайлер (соло-гітара), Роман Кузьменко (бас-гітара), Валерій Ліщук (ударник) та Микола Соя (вокал) і створили вокально-інструментальний ансамбль, якому дали оригінальну, незабутню і таку близьку серцю нашому народу назву «ОПРИШКИ» (якщо згадаєте, то аналогічно діяли в Чернівцях і вищезгадані мною Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук і т. д.).

Крайній праворуч Ернест Сайлер

Як амплуа для свого ансамблю студенти обрали зароджуваний на той час унікальний народний напрямок – фольклорний рок. Репертуар групи базувався на аранжуванню народних пісень. Перші кроки «Опришків» на царині музичної творчості показали ректору інституту Олександру Андрійовичу Устенку, який, почувши «як хлопці бацали», що вижимали з струн гітар і якою була імпровізація, став всіляко сприяти створеному ансамблю. І, як наслідок, вже у грудні 1970 року «Опришків» запросили виступити перед високоповажними людьми на Яблунецькому перевалі в готельному комплексі «Беркут». Саме тут серед гостей на той час перебував і генеральний конструктор Олег Антонов, київські режисери Л. Синаєв, Б. Шарварко та композитори Платон та Георгій  Майбороди. 

Сказати, що публіка аплодувала ансамблю, не сказати нічого. Вона була ошелешена, здивована, і зрештою зачарована співом, ритмом та грою «Опришків». На «біс» десятки разів виконувались народні гуцульські пісні в аранжуванні ансамблю, а публіка вимагала знову і знову небаченої до цього часу гри гурту.

ВІА «Опришки»

Як результат, при поверненні в інститут на хлопців очікувала телеграма від Міністерства освіти та Міністерства культури з проханням приїхати до Києва на урочисте відкриття мюзик-холу. «Опришки», не будучи по натурі гордими, прохання прийняли і в столиці знову «збацали». Як здогадався читач, самобутнє виконання невмирущих гуцульських пісень, відповідний сценічний образ у народному гуцульському вбранні та стилі підняли «Опришків» до вершин музичного Олімпу.

Саме на цьому концерті незабутній конструктор Олег Антонов підійшов до студентів і запросив до себе додому всю групу. Запрошення було радо прийнято. На жаль, з вуст самого Ернеста Івановича я не дізнався про перебіг цього гостювання, та, дивлячись на світлину, що закарбувала цю зустріч, переконаний, що і Олег Костянтинович, і запрошені музики залишились обоюдне задоволеними. 

А вже у травні 1971 року «Опришки» у складі Мюзик-холу вилетіли на гастролі Середньою Азією  (Ташкент, Алма-Ата). Збереглася газетна стаття про цю поїздку з замальовкою портрету нашого Ернеста Івановича невідомим художником. 

А ще пізніше «Опришки» у Київському філіалі Всесоюзної фірми «Мелодія» (пам’ятаєте платівки цієї фірми?), зробили перший професійний запис свого виступу. 

ВІА «Опришки»

ЦЕ БУВ ЄДИНИЙ У СОЮЗІ СТУДЕНТСЬКИЙ КОЛЕКТИВ, ЯКИЙ ЗАПИСАВ ПЛАТІВКИ ТРЬОХ ФОРМАТІВ.

Більше того, поріг студентської кімнати в гуртожитку Ернеста Івановича хвацьке переступило визнання «Опришків» на міжнародному рівні. Зокрема, Канадська студія «Бориса Дніпрового студія» в Торонто випустила свій диск-гігант «Канни – квіти кохання». 

Не відстають від цієї студії і деякі інші, тож окремі платівки випускаються в Нью-Йорку, Аргентині, Австралії (1972 – 1979 роки). 

Щодо Радянського Союзу, то п’ять заводів з випуску платівок, а саме Ризький, Апрєлєвський, Талліннський, Тбіліський й Ташкентський продукують платівки з виступами «Опришків» мільйонними тиражами. Здавалось би, що відлуння цього тріумфу долетить і до Сваляви й ніщо не завадить росту популярності ансамблю, не затьмарить його успіхів у музичному світі. Та не так сталося, як гадалося...

***

Перша половина 70-х років була піком епохи Брежнєва, а всезнаюча і всесильна кадебістська машина перемолочувала будь який натяк на свободу, не кажучи вже про виступ з публічної сцени. Тож керівнику гурту Руслану Іщуку делікатно розтлумачили, що випуск платівок за кордоном, тим паче в капіталістичних країнах, «тягне на тюремний відпочинок», більший в десятки разів, ніж студентські канікули. Та і сама назва гурту »Опришки» пахне народним бунтом, непокорою, жагою до волі і далека від пісні типу «что тебе снится крейсер «Аврора», і не звучить в унісон з виступами Йосипа Кобзона у Палаці з’їздів.

Хлопці в чорних шляпах не тільки дохідливо пояснили, але і стали вимагати, аби кожна пісня перед записом проходила відповідну кадебістську цензуру та ще й яку! До прикладу, назва пісні «Бодай ся когут знудив» переклали на ідеально російську мову і назва просто «сяяла» точністю перекладеного змісту –– «Чтоб тебе, петух, плохо стало». 

Звісно, такі вимоги і прискіпливість до «Опришків» не могли не вплинути на їх творчий ентузіазм. Адже з тексту пісні вихолощувалася самобутність, народність, епос, алегоричність, її родзинка, її душа. А пристосуванцями хлопці стати не захотіли і перетворитись на «кобзонців» не прагнули. А тут ще й добігла кінця студентська віха їхнього життя, тож ВІА «Опришки» розтанув, мов димок ранішнього осіннього туману. Залишились, як згадка про них, сказані ними колись слова:

«Ми чесно жили і працювали не задля слави, а просто перебували у стані творчості й тих обставин, які допомагали розвивати і популяризувати українську пісню-народну та естрадну».

ВІА «Опришки»

***

А щодо подальшої долі Ернеста Івановича, то він  на неї не бідкався, радів життєвим обставинам, які склалися, і з тугою студентське життя на причуд не згадував. Хоча це і не дивно. На піку своєї слави, популярності, а можливо і заздрощів певного кола людей, він «випадково» на сходах інститутського приміщення «учерся» ( русин. – «торкнутися») у вихрасте симпатичне дівча, вірніше студенточку третього курсу філологічного факультету, одягнуту в  коротеньку модну суконку, яка, зиркнувши на нього, мов блискавка, відібрала мову в юнака, перед яким в’януло серденько будь-якої красулі, як соняшник  на сонці. А стався цей «трафунок» (русин. – «випадок») у 1970 році. А далі пішло поїхало. 

Парубок «випадково» опинявся на черговій перерві саме в тому місці й у той час, що і вихрясте дівча, допоки не набрався мужності підійти, що для нашого героя було рівнозначно сходженню на Еверест. Адже до цього часу закрутити голову будь якій дівчині для нього не вартувало і ламаного мідяка, а тут така  осічка. Дівча з Тернопільського краю виявилося з норовом і далеко не гнулося від запаморочення славою «опришка», тож позиції дівочого норову здавати не думало та на побачення не поспішало, а якщо і приходило, то як мінімум із запізненням на якихось шістдесят хвилин.

То що ж таке в дівчині підкорило юнака, змушувало ніяковіти, напружуватися, мов струна, втрачати дар мови, а серце змушувало чимдуж калататися? 

Може, «опришок» побачив непідробну дівочу вроду, звабливість, кмітливість, чи гострий розум? А, може, відчув у ній щось утаємничене, близьке, рідне?  Що так притаманне нашому люду, яке у 70-х роках минулого століття Везувієм вирвалося з гірських надр акордами казкової музики і ритму, полонило мільйони радянських людей своєю самобутньою гірською красою, нескореністю, бунтарством, волелюбством, прагненням свободи, що в корені відрізнялося від застарілих штампів в літературі, музиці, мистецтві. Адже народний фольклор набирав обертів і зупинити його владі було не так вже і просто.  

Та зараз ніхто не відповість на це запитання, а мої припущення, здогадки – ніщо інше, як гадання на кофейній гущі. Відповідь знав лише Творець, сам Ернест і, звичайно, дівчина, що відступила перед нестримною габою почуттів «опришка» і викинула білий прапор. Це сталося в 1971 році. Саме цього року Леся Федорівна (як незвично для мене її так величати) вийшла заміж за Ернеста Івановича.

***

Не можу не присвятити хоча б декілька речень цій миловидній жінці. При чому корінь цього слова – внутрішня й зовнішня основа її характеру, її поведінки, її способу життя. Ця риса її натури проявилася по відношенню до мене ще з часів далекої молодості й ніколи після не змінювалася. Я не буду акцентувати на десятках прикладів такого ставлення, зупинюсь на одному, який є показовим у всіх відношеннях. 

Так ось. Не є секретом, що батьки на сьогоднішній час для поглиблення знань своїх чад запрошують репетиторів з окремих предметів шкільної програми. Не стала осторонь і моя донька. І, звичайно, ця місія у прямому змісті слова «звалилася на мою копоню» (русин. – «голову»). Благо, що мені щастить на доброзичливих і порядних людей. Тож Надія Василівна Островка, Вікторія Вікторівна Данайканич та і моя прекрасна сусідка Оксана Сивній безвідмовно пішли на зустріч моєму проханню. А щодо репетиторства з української, то я дотягнув до початку вересня, консультуючись з цього приводу з людьми, які пройшли цей іспит. Мені й у голову не приходило заздалегідь готуватися. Тож, коли хтось назвав прізвище Лесі Сайлер, надворі уже вступив у права вересень. Тим не менш, я наважився просити Лесю Федорівну прислухатися до мого благання. І вона пішла мені назустріч. Хтось подумає, що в цьому нічого такого немає. Я теж тоді так думав. І лише значно пізніше довідався, що кожен репетитор набирає групу заздалегідь, враховуючи свій вік, здоров’я, зайнятість на основній роботі, по господарству, власних дітей, онуків, обсяг матеріалу для конкретного учня і десятки, десятки супутніх обставин. І, задовольняючи моє прохання, Леся Федорівна, по суті, поламала на цілий рік власний план роботи, не кажучи вже про те, що години, які вона присвячувала моєму онуку – це був час її відпочинку. Але вона жодним словом не обмовилася про це, і її поміч онуку закінчилася 190 балами на ЗНО. 

Зараз, думаю, через її зайнятість у допомозі десяткам охочих, бачу її два–три рази в рік. Але коли така нагода стається, я щиро радію нашій зустрічі, хоча бачу, що це навзаєм. Така ж щира, квітуча, сяюча добром і жіночістю. Запал «квітучої студенточки» не притухав у ній, не вивітрився і щоразу іскриться в її очах, в її поведінці.

У 1971 році в подружжя народилася донечка Мар’яна, яка пізніше закінчила педагогічне училище. Донька щасливо вийшла заміж, її чоловік Петро Фурдь зараз військовий, працює у Свалявському ТЦК.  Дожилась родина і до онуків – Романа, 1994 року народження, та Марії, 2000 року народження. Має Леся Федорівна втіху і від лементу головного ґазди у родині – правнука Давида.

У колі сім’ї – дружина Леся Федорівна, дочка Мар’яна та внук Роман

***

А щодо Ернеста Івановича, він як став працювати вчителем музики у Свалявській ЗОШ №3 в далекому 1972 році, так з цієї посади і вийшов на пенсію. Ми не часто бачилися з ним в останні роки. Зараз шкодую про це, бо Ернест Іванович міг багато чого розповісти з історії особистого життя, з історії життя Сваляви, особливо щодо свого родоводу по батьківській і материнській лініях. Завершив він своє земне життя 16 червня 2014 року. Просто не віриться, що збігло, кануло у Лету вже понад десять років з часу його відходу. Та з цим мусимо змиритись. 

На цій сумній ноті і завершую свою розповідь про невідомі віхи з життя НЕЗАБУТНЬОГО ГІТАРИСТА ВІА »ОПРИШКИ», ВЧИТЕЛЯ МУЗИКИ, СВІТЛУ І  ПОРЯДНУ ЛЮДИНУ, СВАЛЯВЧАНИНА – ЕРНЕСТА ІВАНОВИЧА САЙЛЕРА. 

Саме крапкою у цій розповіді я скинув тягар з моєї душі, з мого серця, бо невідома віха з життя цієї людини не померла разом з ним, а стала знаною, а значить і НЕ ЗАБУТНА.