"Я ніколи не працювала на росіян". Як в Україні карають колаборантів

«Я не винен, я тут помилково», — щось подібне з вуст людини, яка сидить у в'язниці, можна почути досить часто. Але Тетяна Потапенко гаряче доводить, що вона справді зовсім не та, за кого її тримає українська держава.

Ця жінка, яка відбуває перший рік свого п'ятирічного ув'язнення, — одна із 62 засуджених колаборантів, тобто звинувачених у співпраці з Росією, яких тримають у цій в'язниці в ізоляції від інших ув'язнених.

Ця в'язниця розташована неподалік Дніпра, приблизно за 300 кілометрів від рідного міста Тетяни — Лимана. Лиман, що знаходився поблизу передової на Донбасі, в 2022 році протягом шести місяців був окупований Росією.

Ми сидимо в кімнаті з рожевими стінами, звідки в'язні можуть дзвонити додому. Тетяна пояснює, що 15 років займалася тим, що була на громадських засадах посередником у відносинах свого району з місцевою владою, наприклад, домовлялася про забезпечення дровами. Але коли прийшли росіяни, ця діяльність дорого обійшлася їй.

Українські прокурори заявили, що вона обіймала офіційну посаду у окупантів, у тому числі розподіляла гуманітарну допомогу.

«Зима закінчилася, люди не мали їжі, комусь треба було вступитися, — каже вона. — Я не могла залишити цих людей похилого віку. Я зросла серед них».

54-річна Тетяна опинилася серед майже 2 тис. осіб, засуджених за співпрацю з Росією відповідно до закону, прийнятого майже так само стрімко, як розвивався російський наступ у 2022 році.

Влада України розуміла, що їй потрібно утримати людей від того, щоб вони симпатизувала загарбникам або співпрацювала з ними.

Трохи більше, ніж за тиждень депутати прийняли поправку до Кримінального кодексу, прирівнявши колабораціонізм до злочину, про що вони не могли домовитися з 2014 року після того, як Росія анексувала Крим.

До повномасштабного вторгнення Тетяна спілкувалася з місцевими чиновниками, домагаючись, щоб вони постачали сусідам такі речі, як дрова. Після того, як до міста увійшли росіяни, друзі, за її словами, переконали її вступити в контакт із новою владою, щоб отримати такі необхідні медикаменти.

«Я не співпрацювала з ними добровільно, – пояснює вона. — Я пояснювала, що інваліди не мають доступу до ліків, яких вони потребують. Хтось зняв мене на відео та розмістив його в мережі, і українські прокурори використали його, щоб стверджувати, ніби я працювала на них [російська влада]».

Після звільнення Лимана суду було подано підписані нею документи, які свідчили про те, що вона обіймала офіційну посаду при окупаційній владі.

Несподівано Тетяна пожвавлюється.

«У чому мій злочин? Що я боролася за своїх? - Запитує вона. - Я не працювала на росіян! Від слова „зовсім“! Не працювала! Вижила і опинилася у в'язниці».

Закон про колабораціонізм 2022 року був розроблений, щоб не дозволити людям допомагати російській армії, що наступає, пояснює правовий аналітик київського Центру прав людини ZMINA Анісія Синюк.

«Однак закон включає всі види діяльності, у тому числі й ті, які не шкодять національній безпеці», — каже вона.

Пов'язані з колабораціонізмом злочини варіюють від простого заперечення незаконності російського вторгнення або його підтримки особисто або в інтернеті до політичної чи військової співпраці з окупаційною владою. Відповідне покарання також дуже суворо, аж до 15 років ув'язнення.

В Україні порушено вже майже дев'ять тисяч справ про колабораціонізм. Синюк та її команда проаналізували велику частину справ з тих, за якими вже винесено вироки, у тому числі й справу Тетяни, і, за їхніми словами, їх турбує те, що закон надто широко окреслює види дій, що підпадають під нього.

"Тепер під цей закон потрапляють люди, які надають життєво важливі послуги на окупованих територіях", - говорить Синюк.

Вона вважає, що законодавцям слід взяти до уваги реальність життя та роботи в умовах окупації, що триває понад два роки.

Ми їдемо до рідного міста Тетяни, щоб відвідати її літнього чоловіка та сина-інваліда. Що ближче до Лимана, тим більше видно шрамів, залишених війною.

Цивільних стає дедалі менше, автомобілі поступово набувають захисного забарвлення. Електропроводи звисають з опор, що впали. Вокзал заріс травою. Поля соняшника залишилися недоторканими, чого не можна сказати про місто. Воно був понівечене повітряними ударами та боями.

Тепер російські війська знову підійшли до міста - вони приблизно за 10 кілометрів. Нам розповіли, що зазвичай вони починають обстріл о 15:30, і день, коли ми побували там, не став винятком.

Чоловік Тетяни, 73-річний Володимир Андрєєв, каже мені, що він у «дірці», без дружини господарство розвалюється, і він із сином справляються лише завдяки допомозі сусідів.

«Якби я був слабаком, я розплакався б», — зізнається він.

Він не може збагнути, чому його дружина не поруч з ним.

Тетяна могла б одержати менший термін, якби визнала провину, але вона відмовляється це робити. «Я ніколи не визнаю, що я ворог держави», — каже вона.

Справжні вороги у держави були, і їхні дії мали смертельні наслідки.

Минулої осені ми побували на просоченій кров'ю землі у звільненому селі Гроза у Харківській області на сході України. Російська ракета потрапила до кафе, де проходили поминки за українським військовим — їх неможливо було провести, поки Гроза перебувала під російською окупацією.

Загинули 59 людей - майже чверть населення Грози. Ми стукали в двері, і нам відчиняли діти, які залишилися самі. Їхні батьки вже ніколи не повернуться.

Пізніше служби безпеки з'ясували, що наведення російським військам дали двоє місцевих жителів — Володимир та Дмитро Мамони. Брати були поліцейськими і, згідно з матеріалами їхньої справи, після приходу окупантів почали працювати на них.

Коли село звільнили, вони втекли разом із російськими військами, проте залишалися на зв'язку з колишніми сусідами — і ті випадково проговорили їм про майбутні поминки.

Братам пізніше було висунуто звинувачення у зраді батьківщини, проте вони навряд чи потраплять до в'язниці в Україні.

Така загалом історія боротьби Києва з колаборантами. Над тими, хто чинить серйозніші злочини — наводить удари, зливає секретну військову інформацію чи організовує незаконні референдуми для легітимізації окупаційних сил, — переважно проходять заочні суди.

А ті, кому висуваються менш серйозні звинувачення, часто опиняються за ґратами.

Відповідно до Женевської конвенції, окупаційні російські сили повинні дозволяти людям продовжувати жити своїм нормальним життям та надавати їм для цього необхідні кошти.

Саме це, як каже Тетяна Потапенко, вона й намагалася робити, коли у травні 2022 року російські війська увійшли до Лимана.

Її справа — одна з кількох виявлених нами у Східній Україні.

Серед них справа шкільного директора, якого посадили у в'язницю за те, що він прийняв російську навчальну програму. На своє виправдання, як казали його адвокати, він наводив той факт, що хоча російську програму він формально і прийняв, але вчити не став.

А на Харківщині ми почули історію директора стадіону, якого засудили до 12 років в'язниці за те, що він продовжував влаштовувати там матчі під час окупації. Адвокати стверджують, що він організував лише два товариські матчі між місцевими командами.

З точки зору ООН ці вироки за колабораціонізм порушують міжнародне гуманітарне законодавство. Як йдеться у заяві ООН, третина таких вироків, винесених в Україні з початку війни у ​​лютому 2022 року до кінця 2023 року, позбавлена ​​законних підстав.

«На окупованій території відбувалися злочини, і люди, які завдали шкоди Україні, мають бути притягнуті до відповіді, але ми також бачимо несправедливе застосування закону», — каже голова наглядової місії ООН з прав людини в Україні Даніель Белл.

Белл стверджує, що закон не бере до уваги особисті мотиви, такі як активна колаборація чи спроба заробити на життя, що є законним правом. За її словами, через розпливчасте формулювання під кримінальну статтю може потрапити кожен.

"Є безліч прикладів, коли люди діяли під тиском або виконували певні функції, щоб просто вижити", - каже вона.

Саме це сталося із Дмитром Герасименком. Він, як і Тетяна, жив у Лимані.

Коли лінія фронту пройшла через Лиман і стихли артилерійські та мінометні обстріли, він вибрався з підвалу. Лиман був під російською окупацією.

"На той час люди жили без електрики вже два місяці", - згадує він. Дмитро вже 10 років працював електриком.

Окупаційна влада запропонувала добровольцям відновити подачу електроенергії, і він зголосився. «Людям треба було якось виживати, – каже Дмитро. — Мені сказали, мовляв, або ця робота, або ніяка. Я побоявся відмовитись, щоб мене потім не переслідували».

Для Дмитра та Тетяни радість з нагоди визволення міста виявилася недовгою. Коли Україна повернула Лиман під свій контроль, співробітники СБУ викликали на допит.

Після того, як він зізнався в тому, що постачав електрику окупантам, Дмитро швидко отримав вирок з відстрочкою виконання та забороною на роботу електриком у державному секторі на 12 років.

Ми зустріли його у гаражі, де він тепер працює механіком.

"Мене не можна судити так само, як колаборантів, які допомагали наводити ракети" - обурюється він.

Його слова перегукуються зі словами Тетяни. Що можна відчувати, коли приходить ворожа армія? Страх, звісно», — каже вона.

Такий страх цілком виправданий. ООН виявила свідчення переслідувань і навіть тортур людей, які підтримували Україну з боку російських сил.

"Нам відомі випадки, коли людей затримували, катували, коли вони пропадали безвісти просто тому, що висловлювали проукраїнські погляди", - говорить Даніель Белл.

З моменту анексії Росією Криму в 2014 році визначення проросійського в очах українських законодавців змінилося від простого схвалення тісніших зв'язків до підтримки російського вторгнення, яке розглядається як геноцид.

Часто залишитися при окупантах воліють або виявляються змушені люди похилого віку. Деякі з них надто слабкі, щоб їхати.

Є й такі, хто відчуває ностальгію за радянськими часами чи симпатизує сучасній Росії.

Але чи не надто суворим є закон про колабораціонізм, якщо врахувати, що рано чи пізно Україна може повернути свої території?

Як прямолінійно заявив один із депутатів, які працювали над проектом цього закону, «ви або з нами, або проти нас».

Перший заступник голови комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Андрій Осадчук категорично не згоден з тим, що цей закон порушує Женевську конвенцію, але визнає, що він потребує доопрацювання.

"Наслідки надзвичайно суворі, але це і не звичайний злочин, ми говоримо про життя і смерть", - з викликом говорить він.

Осадчук вважає, що насправді міжнародному законодавству слід підтягнутися за війною в Україні, а не навпаки.

"Нам треба будувати Україну на звільнених територіях, а не догоджати комусь у зовнішньому світі", - говорить він.

Спостережна місія ООН визнає, що є позитивні зрушення. Нещодавно генеральний прокурор України проінструктував своїх підлеглих дотримуватись міжнародного гуманітарного законодавства під час розгляду справ про колабораціонізм.

У вересні Рада планує запровадити низку поправок до цього закону. Одна із запропонованих змін передбачає у деяких випадках заміну тюремних строків на штрафи.

Але поки що Київ вважає, що такі люди як Дмитро і Тетяна заслуговують на суворе покарання, якщо це допомагає Україні позбутися російської хватки.

А самі вони кажуть, що тепер шкодують, що не втекли одразу після наближення російських військ.

Але з огляду на те, що держава зараз стежить за кожним їхнім словом, а Лиману знову загрожує ризик ще одного захоплення, неясно, наскільки відверто вони говорять.

У роботі над цим матеріалом брали участь Анна Чорноус, Амір Пірзада та Ганна Циба.

Автор фото - Лі Дюрант, Бі-бі-сі

www.bbc.com